Термінал у банку тихенько пискнув і видав квитанцію.
«Кредит погашено в повному обсязі. Заборгованість: 0,00 грн».
Вікторія перечитала останній рядок раз, другий, третій. Вісім років. Дев’яносто шість місяців платежів. І нарешті — нуль.
— Іпотеку закрили? — усміхнулася консультантка із сусіднього віконця.
— Закрили, — видихнула Вікторія. — Навіть не віриться.
— Вітаю! Замовте ще довідку про повне погашення. Вона знадобиться для зняття обтяження.
— Так, звісно. Давайте одразу.
Дорогою додому Вікторія купила «Прагу» — улюблений торт Бориса. Увечері поставила його на стіл, а поряд поклала квитанцію.
— Дивись, — сказала вона, коли чоловік повернувся з роботи. — Усе. Ми вільні.
Борис узяв папірець і всміхнувся:
— Ну нарешті. Вісім років!
— А я думала, цей день ніколи не настане.
Вони пили чай, ділили останній шматочок торта. Вікторія зібралася з духом:
— Борисе, ти ж пам’ятаєш, про що ми домовлялися?
— Про що?
— Про квартиру. Щойно виплатимо іпотеку, оформимо на мене половину. Я вже дізналася: це можна зробити у нотаріуса. Навіть записалася на четвер.
Борис поставив чашку.
— Віко, може, трохи зачекаємо?
— Чого саме?
— У мами зараз… обставини сімейні. Не найкращий час.
— Які обставини? І до чого тут наша квартира?
— Потім розповім. Давай через місяць-два повернемося до цього, добре?
— Борю, але ти ж обіцяв.
— Я пам’ятаю, — відрізав він і підвівся. — Просто не зараз.
Він вийшов із кухні, а Вікторія ще довго сиділа перед недоїденим тортом.
Десять років тому, коли вони одружилися, Борис часто повторював:
— От побачиш, у нас буде власне житло. Двокімнатна квартира, світла, з балконом. Справжній сімейний дім!
Тоді вони винаймали однокімнатну на околиці й відкладали кожну вільну копійку. Вікторія працювала старшою касиркою в гіпермаркеті, брала додаткові зміни. Борис продавав сантехніку, але частину зарплати віддавав матері.
Через рік після весілля померла Вікторіїна бабуся. Вона залишила онуці дачу: дерев’яний будиночок, шість соток, яблуні й кущі аґрусу.
Вікторія виросла там. Пам’ятала, як бабуся гукала її їсти з грядки, як вони варили варення і сиділи вечорами на ґанку.
Ще за рік Вікторія продала дачу. До першого внеску за квартиру їм бракувало грошей, а ціни зростали.
Перед угодою вона плакала цілий тиждень.
— Може, не треба? — якось запитав Борис.
— Треба, — витерла вона очі. — Бабусі хотілося, щоб у мене був свій дім.
За дачу вона отримала шістсот тисяч гривень. Ще чотириста тисяч вони назбирали разом.
Квартира коштувала два мільйони вісімсот тисяч. Мільйон став першим внеском, решту взяли в іпотеку.
За день до угоди Борис сказав:
— Віко, давай оформимо квартиру на мене. Банк мій дохід основним враховує, так простіше буде.
— А потім?
— А потім виплатимо кредит, і я одразу оформлю на тебе половину. Обіцяю.
Вона погодилася. Довіряла йому.
Наступні вісім років Вікторія переказувала на іпотеку дванадцять з половиною, а часом і п’ятнадцять тисяч на місяць. Борис доплачував решту. А ще були комунальні платежі, продукти, побутові витрати — переважно на ній.
Частину грошей Борис віддавав матері, Галині Петрівні. Та ж допомагала молодшій доньці Аліні.
— Аліна поки шукає себе, — пояснювала свекруха. — Вона творча людина.
Аліні оплачували курси фотографії, оренду, новий об’єктив. Якось Борис дав гроші навіть на її відпочинок.
— Їй треба від стресу оговтатися, — сказав він тоді дружині.
Вікторія промовчала. Вона саме покинула навчання в коледжі, де заочно здобувала фах бухгалтерки. На оплату наступного семестру грошей не вистачало, та й заняття збігалися з додатковими змінами.
Ремонт у квартирі вона теж зробила на свої заощадження. Два роки відкладала на ламінат, шпалери, плитку й кухню.
— Ти в мене молодець, — хвалив Борис. — От погасимо іпотеку, відразу оформимо на тебе половину. Ти заслужила.
Але після погашення кредиту розмова щоразу закінчувалася однаково.
— Борю, ми записані до нотаріуса.
— Віко, ну давай не цього тижня.
— А коли?
— Я ж сказав: потім.
Тим часом Галина Петрівна почала навідуватися майже щодня. Аліна розійшлася зі співмешканцем, і той посеред ночі виставив її з речами за двері.
— Бідолашна моя дівчинка, — журилася свекруха за кухонним столом. — Скоро тридцять, а свого кутка немає.
— Нехай у нас поживе, — запропонувала Вікторія. — Місяць-два. Знайде роботу, орендує щось.
Галина Петрівна пильно подивилася на неї.
— Тимчасово їй не треба. Їй треба надійно. Назавжди.
Вікторія тоді не зрозуміла, що вона має на увазі.
У середині жовтня в гіпермаркеті скасували вечірню інвентаризацію, і Вікторія повернулася додому на три години раніше.
У передпокої стояли чорні туфлі свекрухи й білі кросівки Аліни. З кухні долинали голоси. Вікторія нагнулася роззуватися і почула своє ім’я.
— Вікторія нічого не дізнається, поки не буде запізно, — говорила Галина Петрівна. — Сходи цього тижня до нотаріуса. Подаруй Аліні половину. Квартира ж на тебе оформлена.
— Мамо, ну Вікторія ж… — почав Борис.
— Що Вікторія? Поплаче і заспокоїться. Куди вона дінеться? Десять років із тобою живе. Кому вона потрібна зі своєю касою?
Вікторія завмерла з черевиком у руці.
— Мамо, може, не треба так? — тихо озвалася Аліна.
— Алю, мовчи. Я про тебе дбаю. Борю, ну?
Вікторія чекала, що чоловік нарешті скаже: «Це і її квартира». Нагадає матері про дачу. Про кредити. Хоч щось.
Кілька секунд стояла тиша.
— Ну гаразд, — сказав Борис. — У четвер схожу.
Вікторія поставила черевик на полицю і пройшла до спальні. З нижньої шухляди дістала синю папку. Вона зберігала там усе: договір продажу дачі, банківську виписку, переказ продавцеві квартири, чеки й виписки за вісім років.
З папкою в руках вона відчинила двері кухні.
Борис зблід.
— Віко? Ти чого так рано?
Вона поклала папку на стіл і розгорнула.
Галина Петрівна насупилася:
— Ти підслуховувала? Ну і добре. Раз чула, то знаєш. Тільки не треба скандалу. Ми тут по-сімейному вирішуємо.
— По-сімейному? Без мене?
— Не чіпляйся до слів.
— А до чого мені чіплятися, Галино Петрівно? Ось договір продажу бабусиної дачі. Шістсот тисяч. Ось виписка з мого рахунку. А це — переказ продавцю квартири.
Свекруха підібгала губи.
Вікторія дістала наступну пачку паперів.
— Тут мої платежі за вісім років. Я порахувала: мільйон триста двадцять тисяч. Плюс гроші за дачу. Майже мільйон дев’ятсот двадцять тисяч.
Борис дивився в підлогу.
— Віко, зрозумій, Аліну вигнали. У неї нічого немає. Я просто хотів допомогти сестрі.
— Я сама запропонувала їй пожити у нас.
— Їй потрібне своє житло, — втрутилася Галина Петрівна.
— А мені не потрібне?
— Ти ж тут живеш.
— Поки не поплачу і не заспокоюся?
Свекруха відвела очі.
Вікторія повернулася до чоловіка.
— Борю, я продала бабусину дачу. Кинула навчання. Брала подвійні зміни, робила ремонт. Ти пам’ятаєш, як обіцяв оформити на мене половину?
— Пам’ятаю.
— То чому ти погодився віддати її Аліні?
— Мама хвилюється, Аліна в біді… Я не знав, що робити.
— А хто подбав про мене, Борю?
Він відкрив рота, але нічого не сказав.
Вікторія зібрала папери, застебнула папку й пішла до спальні. За кілька хвилин повернулася із сумкою.
— Ти куди? — Борис наздогнав її в передпокої.
— До Олени.
— Віко, давай поговоримо.
— Я щойно запитала. Ти промовчав.
Олена, її подруга ще з коледжу, відчинила двері в піжамі.
— Що сталося?
Вікторія спробувала відповісти, але губи затремтіли.
— Заходь, — одразу сказала Олена. — Зараз чай поставлю.
Наступного ранку Вікторія відпросилася з роботи. Олена знайшла їй юристку, Ольгу Вікторівну.
Та уважно переглянула папери.
— Квартиру придбали в шлюбі, — сказала вона. — Те, що її зареєстрували на чоловіка, саме по собі не позбавляє вас права на частку.
— А дача?
— Вона дісталася вам у спадок. Ви маєте документи, які підтверджують продаж і переказ грошей. Суд може врахувати ваші особисті кошти при поділі.
— А якщо Борис у четвер подарує половину сестрі?
— На розпорядження спільною нерухомістю потрібна ваша згода. Якщо він усе ж спробує укласти угоду, її можна буде оскаржувати. Ми також підготуємо заяву про забезпечення позову й попросимо суд заборонити реєстраційні дії до розгляду справи.
— Тобто мене не можуть просто виставити з квартири?
— Ви маєте підстави захищати свої права. І документи у вас дуже важливі.
На вулиці Вікторія зупинилася біля ґанку. Уперше за останню добу їй стало трохи легше дихати.
Борис телефонував увесь день. Увечері вона відповіла.
— Віко, пробач, — заговорив він відразу. — Я нічого не буду переоформлювати. Мамі вже сказав. Повертайся додому, га?
— А далі що?
— Забудемо все. Завтра підемо до нотаріуса й оформимо на тебе половину.
— Ти обіцяв це вісім років.
— Цього разу я серйозно.
— Учора ти теж серйозно погодився піти до нотаріуса. Тільки подарувати половину Аліні.
У слухавці запала тиша.
Наступного дня подзвонила Галина Петрівна.
— Ти що витворяєш? Руйнуєш сім’ю через якусь частку! Борис спати не може.
— А ви хоч раз запитали, як я сплю?
— Не перекручуй! Я всім розкажу, яка ти насправді!
Вікторія поклала слухавку.
У п’ятницю ввечері до Олени прийшла Аліна. Стояла на порозі сама, без макіяжу, в тій самій куртці, що й у вівторок.
— Віко, можна поговорити?
На кухні вона сіла за стіл, не знімаючи куртки, і довго перебирала пальцями край рукава.
— Я не візьму цю частку, — нарешті сказала вона. — Мамі вже сказала. І Борису.
Вікторія мовчала.
— У вівторок я все чула. Як мама про тебе говорила. Як Борис погодився. Я мала одразу сказати, що це неправильно. Але просто стояла.
— Аліно…
— Зачекай. Я ж роками брала у Бориса гроші. На курси, на об’єктив, на поїздки. Мама казала: «Він твій брат, має допомагати». А я не думала, що ти в цей час тягнеш іпотеку.
— Він теж платив за квартиру.
— Але ти платила більше. І дачу продала. Я не хочу забирати те, заради чого ти стільки працювала.
Аліна підняла очі:
— Я знайшла роботу адміністраторкою в готелі. Зніму кімнату. Якось сама впораюся. Пробач мені, Віко.
Вікторія кивнула. Слів поки не знаходилося.
Коли Аліна пішла, Олена зайшла на кухню і поставила перед подругою чашку чаю.
— Ти як?
— Не знаю, — тихо відповіла Вікторія. — Але добре, що вона прийшла.
За тиждень Вікторія подала позов про поділ майна та заяву про розлучення. Суд наклав заборону на операції з квартирою до завершення розгляду справи.
На перше засідання прийшла Галина Петрівна.
— Вона все підлаштувала! — вигукнула свекруха із зали.
— Дотримуйтеся порядку, — суворо зупинила її суддя.
Більше Галина Петрівна не приходила. Борис сидів сам, відповідав на запитання судді про перший внесок і дивився, як юристка Вікторії подає банківські виписки.
Процес тривав п’ять місяців. Наприкінці березня суд узяв до уваги шістсот тисяч гривень особистих коштів Вікторії. Решту вартості квартири визнав оплаченою спільно.
Вікторії дісталося шістдесят відсотків. Квартиру вирішили продати й поділити гроші відповідно до часток.
У травні після продажу вона отримала мільйон вісімсот тисяч гривень.
Поки тривав суд, Вікторія поновилася в коледжі на другому курсі, закрила академічну заборгованість і склала сесію. А потім звільнилася з гіпермаркету.
— Не страшно йти з надійного місця? — запитала Олена.
— Страшно. Але я ж стільки років хотіла спробувати.
Вікторія знайшла роботу молодшою бухгалтеркою в транспортній компанії. Зарплата була меншою, ніж у касі з додатковими змінами, зате вихідні тепер належали їй.
Гроші від продажу вона поклала на депозит. Вирішила, що купить власне житло після закінчення коледжу. А поки винайняла невелику однокімнатну квартиру за п’ять хвилин від роботи. З її вікна було видно берези.
У перший робочий день головна бухгалтерка, весела Ніна Андріївна, провела її до столу біля вікна.
— Ось ваше місце. Комп’ютер уже підключили, папки поки не лякайтеся — поступово розберемося.
— Я постараюся, — усміхнулася Вікторія.
— І ще тримайте. Ми всім новачкам такі даємо.
Вона простягнула білий бейдж.
«Коваленко Вікторія Сергіївна. Бухгалтер».
Вікторія провела пальцем по напису.
— Гарний? — запитала Ніна Андріївна.
— Дуже, — відповіла Вікторія. — Я давно про такий мріяла.
Вона прикріпила бейдж до жакета, сіла за стіл і відкрила першу папку.