– Завтра приїжджає моя мати. Вона житиме з нами, – сказав Віктор, не відриваючись від телефона.
Я стояла біля плити й помішувала борщ. Ложка завмерла в руці.
– Що ти сказав?
– Мама приїжджає. Завтра вранці. Я вже купив їй квиток.
– І житиме з нами?
Він нарешті підняв очі.
– Олено, їй важко самій у селі. Піч топити нікому, води в хаті немає, колодязь пересох. Скільки вона ще так мучитиметься?
– І ти вирішив перевезти її сюди?
– А куди ж іще? Вона моя мати.
– А я твоя дружина. Чому ти зі мною не поговорив?
– А що тут говорити? Я повинен про неї подбати. Люди так живуть.
– Люди спочатку радяться. А ти просто поставив мене перед фактом.
Віктор відклав телефон.
– Починається. Мама не чужа людина. Потіснимося трохи, нічого страшного.
– Де потіснимося? У нас дві кімнати, Вітю. Спальня і зал. Кухня шість метрів.
– У залі поставимо диван. Ми там спатимемо, а мама займе спальню.
Я навіть не відразу знайшлася, що відповісти.
– Тобто ми віддамо їй наше ліжко?
– Їй потрібен спокій. У неї серце. А ми молоді, потерпимо.
– Знову потерпимо?
– Не перекручуй.
– Я дванадцять років терплю, Вітю. Ти хоч раз замислився, як мені поруч із твоєю мамою?
Він насупився.
– Що за трагедію ти влаштовуєш? Мати приїжджає, а ти вже незадоволена.
Я вимкнула газ під борщем.
– Вона жодного разу не сказала мені доброго слова. Приїжджала і з порога: «Не так готуєш», «Не так переш». А потім тобі на вухо: «Синку, ти гідний кращого».
– Мама завжди була до тебе добра.
– Добра? Ти пам’ятаєш минулий Новий рік?
Він мовчав.
– Пам’ятаєш, як вона при гостях назвала мене порожньою? Як сказала, що нормальна жінка давно б уже народила?
Віктор потягнувся до чашки, але так і не взяв її.
– Вона тоді засмутилася. Сказала в серцях.
– А мені що було робити? Усміхнутися?
– Ну не починай знову…
– Я тоді подивилася на тебе. Знаєш, навіщо? Думала, ти хоч щось скажеш. А ти мовчав.
– Що я мав сказати? При всіх сваритися?
– Хоча б те, що зі мною так говорити не можна!
Віктор різко підвівся. Стілець з гуркотом від’їхав по підлозі.
– Досить! Завтра я зустріну маму на автовокзалі. До її приїзду приготуй спальню. Постели свіжу білизну, ту, що нам на весілля подарували. І свої квіти з підвіконня прибери. У неї алергія.
– Звісно, – сказала я. – Як же я забула про квіти.
Він вийшов із кухні, грюкнув дверима й увімкнув у залі футбол.
Я сіла на табурет. Борщ пахнув буряком і часником, за вікном мрячив дощ. З телевізора долинали радісні вигуки коментатора.
Дванадцять років.
Коли ми познайомилися на дні народження спільної знайомої, Віктор був веселим. Працював електриком, жартував, носив мені шоколадки після змін у супермаркеті.
– Ти в мене найкрасивіша касирка на світі, – казав він.
Я сміялася:
– Ти всіх касирок на світі бачив?
– Мені й однієї вистачило.
За рік ми одружилися. Бабуся переїхала до сестри в інше місто й залишила мені квартиру.
Пам’ятаю, як Віктор тоді обійняв мене посеред порожньої кімнати:
– Твоя бабуся – золота людина. Ми тут будемо щасливі, от побачиш.
Я вірила.
А потім прийшли будні: його робота, телевізор, вечеря, сон. На вихідних – риболовля. Мої зміни, прання, прибирання, готування.
– Вітю, може, в неділю кудись сходимо?
– Я втомився, Олено.
– А на риболовлю не втомився?
– Ну це ж відпочинок. Не починай.
Я довго переконувала себе, що сім’я – це праця. Що треба трохи більше терпіння, трохи менше претензій. А потім одного дня чоловік повідомив мені, що в моїй спальні житиме його мати.
Я зайшла до спальні й відчинила шафу. На вішаках висіли його сорочки. Кожну я прала й прасувала сама, навіть ті, яких він давно не вдягав.
«До її приїзду приготуй спальню».
Я взялася за рукав найближчої сорочки, а потім відпустила.
– Ні, Вітю, – сказала я вголос. – Досить.
У коморі лежав рулон великих чорних мішків для сміття. Я купила їх улітку для генерального прибирання.
Близько першої ночі Віктор заснув у залі. Я ввімкнула в спальні нічник і почала знімати його сорочки з вішаків.
За ними пішли штани, джинси, светри. Потім взуття, шкарпетки, ремені. З ванної я забрала його бритву, шампунь і одеколон, запах якого колись любила.
На балконі знайшла рибальські снасті. Вудки не влазили в мішок, тож я зв’язала їх мотузкою для білизни.
До четвертої ранку біля дверей стояло вісім чорних мішків. Зверху лежали вудки й прозорий пакет із бритвою та шампунем.
Я сіла на пуф. Руки тремтіли, спина боліла, але повертати речі назад мені не хотілося.
Потім я зварила каву й стала чекати.
О сьомій у залі задзвонив будильник. Віктор позіхнув, почовгав до ванної. За хвилину звідти долинуло:
– Олено! Де мій шампунь?
– У передпокої.
– Що він там робить? А щітка де?
– Теж там.
Віктор вийшов у коридор і замовк. Я обернулася. Він стояв розпатланий, у самих трусах, і дивився на мішки.
– Що це?
– Твої речі.
– Я бачу, що мої! Навіщо ти їх зібрала?
– Ти сказав звільнити спальню. Я вирішила звільнити всю квартиру.
Він смикнув найближчий мішок. Вузол розв’язався, на підлогу посипалися светри.
– Ти мене виганяєш?
– Так.
– Ти серйозно?
– Дуже серйозно.
Він дивився на мене так, наче бачив уперше.
– Через що? Через те, що я хочу допомогти матері?
– Допомагай їй, Вітю. Я не проти. Але не тут і не за мій рахунок. Ти вирішив усе сам. Навіть не запитав, чи згодна я віддати їй нашу спальню.
– Вона літня людина!
– А я жива людина! І мені теж боляче, коли мене принижують. Ти це чуєш?
– Мама тебе не принижувала.
– Знову? – Я похитала головою. – Ти ж сам чув її слова.
– Господи, та скільки можна згадувати той Новий рік?
– Скільки треба. Бо ти досі не розумієш, чому я тоді плакала.
Віктор почервонів.
– Ми живемо тут дванадцять років! Я тут ремонт робив!
– Робив. І я тобі за це дякувала. Але квартира моя, її залишила мені бабуся. Я більше не хочу з тобою жити.
– Я твій чоловік! Ми сім’я!
– У сім’ї розмовляють. Домовляються. А ти вчора навіть слухати мене не захотів.
– То давай зараз поговоримо!
– Я говорила вчора. Ти сказав мені постелити свіже простирадло.
Він замовк, а потім штовхнув ногою мішок.
– Я нікуди не поїду. Зараз усе розкладу по місцях, і забудемо це марення.
– Ні. Ти одягнешся і забереш свої речі.
– А якщо ні?
– Тоді я викличу поліцію. Я не хочу скандалу, Вітю, але й жити з тобою більше не буду.
Він подивився на мене, потім на мішки.
– Куди я це повезу? Машина в сервісі. Мені що, з вудками на автобус сідати?
– Виклич вантажне таксі.
– А мама? Вона вже їде!
– Ти знаєш, о котрій її автобус. Зустрінеш і вирішите, де вам жити. Можеш поїхати з нею в село або знайти житло тут.
– Отак просто?
– Ні, Вітю. Зовсім не просто. Але я вже вирішила.
Я поставила перед ним пакет із бритвою.
– Одягнися. І, будь ласка, забери все.
Я повернулася на кухню й сіла за стіл. Кава давно охолола. У коридорі шаруділи мішки, Віктор щось бурмотів, потім по телефону викликав машину.
Він кілька разів проходив повз кухню з речами. Нарешті зупинився в дверях.
– Ти ж потім пошкодуєш.
Я подивилася на нього.
– Можливо, мені буде важко. Але так, як було, я більше не можу.
Віктор хотів щось сказати, та лише махнув рукою.
За деякий час грюкнули вхідні двері. Потім я почула, як на тумбочку впали ключі.
Я вийшла в передпокій. Мішків уже не було. На пуфику лежала зв’язка з брелоком у вигляді маленької машинки.
Я зачинила двері на клямку й притулилася до них чолом. Думала, заплачу. Але сліз не було. Було тихо, і вперше за довгий час у цій тиші мені не було страшно.
Завтра я викличу слюсаря і поміняю замки. Потім куплю бордові чоботи, на які давно шкодувала грошей. А на вихідних переклею шпалери в спальні. Світлі, які сподобаються мені.
Я ввімкнула гарячу воду й стала під душ. Вода текла по плечах, а я стояла із заплющеними очима і думала, що попереду ще буде непросто.
Але тепер, щоб вирішити, як мені жити у власному домі, я ні в кого не питатиму дозволу.