— Ти взагалі колись почнеш думати своєю головою? Чи так і сидітимеш у мене на шиї?
Софія грюкнула дверцятами шафки. На полиці дзенькнули чашки.
Наталя повільно поставила чай на стіл.
— На шиї? Мамо, я вже четвертий рік живу окремо.
— От саме! Живеш собі, а я тут як хочеш!
— Я приїхала. Продукти привезла. Хотіла побути з тобою…
— Хотіла вона! А подзвонити вчора ти не хотіла?
— Я працювала до дев’ятої. Написала ж тобі.
— Повідомлення — це тепер у нас розмова з матір’ю?
Наталя глянула на пакет із ще теплим хлібом. Дорогою вона спеціально зайшла в пекарню: мама любила житній, із хрусткою скоринкою. Уявляла, як вони поснідають, поговорять. Може, навіть посміються.
— Ми ж домовлялися, — сказала вона. — Хоч сьогодні без докорів.
— А мені коли говорити? Коли мене вже не стане?
— Мамо, не треба.
— Чого не треба? Правди? Я все життя на тебе поклала. Курси, репетитори, університет, те твоє стажування! Ти знаєш, скільки воно коштувало?
— Знаю. Ти мені нагадуєш щоразу, коли я приходжу.
Софія різко обернулася.
— Бо ти забуваєш!
— Ні. Я нічого не забула.
Після батькової смерті Наталі було п’ятнадцять. Вона добре пам’ятала мамині потріскані руки, додаткові зміни, зимове пальто, яке та носила багато років. Але разом із цим пам’ятала й інше.
«Тобі чоботи, а я знову без нічого».
«Я заради тебе від усього відмовилася».
«От виростеш — зрозумієш, скільки ти мені коштувала».
Виросла. Зрозуміла. Тільки легше не стало.
— Я вдячна тобі, — сказала Наталя. — Справді. Але що я маю зробити, щоб ти нарешті мені повірила?
— Не говорити зі мною таким тоном для початку.
— Яким? Я вже боюся слово сказати.
— Ой, то тепер ти мене боїшся? Рідну матір?
Наталя притиснула долоні до колін.
— Не тебе. Оцих розмов. Я ще в автобусі починаю думати, за що сьогодні буду винна.
Софія стиснула губи.
— Гарно. Дуже гарно. Я майно продавала, щоб ти освіту здобула, а ти тепер їдеш до мене, як на каторгу.
— Не перекручуй, будь ласка.
— А що тут перекручувати?
— Я щомісяця переказую тобі гроші. Купую ліки, оплачую комунальні. Іноді після оренди в мене самої майже нічого не залишається.
— То не давай! Якщо тобі рідній матері шкода!
— Не шкода! — Наталя підвела голос і сама здригнулася. — Мені боляче, мамо. Бо хоч би скільки я робила, ти все одно кажеш, що я погана дочка.
— А я, виходить, погана мати?
— Я не це сказала.
— Але подумала!
Наталя встала. Підійшла до вікна, кілька разів вдихнула. У дворі чоловік поправляв дитині шапку, а мала сердито відверталася й тут-таки хапала його за руку.
— Я хочу приїжджати до тебе, бо скучила, — сказала Наталя, не обертаючись. — А не тому, що боюся знову почути, яка я невдячна.
За спиною було тихо. Вона вже подумала, що мати почула.
— Треба ж, — нарешті промовила Софія. — Я їй життя віддала, а вона мені умови ставить.
Наталя обернулася.
— Я не можу все життя розплачуватися за те, що народилася.
Софія зблідла.
— Що ти сказала?
— Я люблю тебе. Допомагатиму тобі. Але я не можу щотижня вислуховувати рахунок за дитинство.
— То й не слухай! — Софія показала на двері. — Іди. Раз тобі тут так погано.
— Мамо…
— Іди, я сказала! Мені така дочка не потрібна!
Наталя ще кілька секунд стояла посеред кухні. Чекала, що мати зупинить її. Хоч якось — сердито, незграбно, одним коротким «зачекай».
Софія відвернулася до мийки.
Наталя взяла сумку й вийшла.
На сходах вона дістала телефон, але не змогла розгледіти екран крізь сльози. Притулилася до стіни й затулила рот долонею, щоб у квартирі не почули, як вона плаче.
Увесь тиждень телефон мовчав.
Увечері Наталя відкривала мамин номер, дивилася на нього й відкладала телефон. На роботі кілька разів ловила себе на тому, що перечитує той самий рядок.
У суботу вранці на екрані висвітилося: «Мама».
— Алло?
— Наталю… Ти не зайнята?
Голос був тихий, незвичний.
— Що сталося?
— Тиск піднявся. Ліки випила, але щось мені недобре.
— Скільки показує?
Софія назвала цифри. Наталя вже шукала джинси.
— Я їду. Якщо стане гірше — одразу викликай швидку, не чекай мене. Чуєш?
— Чую.
Після паузи мати додала:
— Я думала, ти не візьмеш слухавку.
Наталя завмерла з курткою в руках.
— Мамо, я ж не перестала бути твоєю дочкою.
За пів години вона відчинила двері своїм ключем.
Софія сиділа на дивані, загорнувшись у хустку. Маленька, бліда, без звичної випрямленої спини.
— Ти їла? — запитала Наталя.
— Не хочеться.
— Хоч трохи треба. Я зараз.
Вона розклала продукти, принесла воду, записала показники тиску. Мати мовчки стежила за нею.
— Наталю, сядь.
— Зараз чай поставлю.
— Потім. Будь ласка.
Наталя присіла на край дивана.
Софія довго розправляла край хустки.
— Я наговорила тобі зайвого.
Наталя опустила очі.
— Так.
Мати здригнулася, ніби чекала звичного: «Та нічого».
— Особливо… про те, що ти мені не потрібна. Це неправда.
— Я знаю. Але чути таке від тебе…
Вона не закінчила.
Софія потягнулася до її руки й зупинилася.
— Після татової смерті я весь час боялася. За тебе, за нас. Думала: тільки б витягти, тільки б ти вивчилася, тільки б не пропала. А ти виросла. Пішла. І я тут…
— Ти могла сказати: «Мені самотньо. Приїдь».
— Щоб ти мене жаліла?
— Щоб я знала, що ти відчуваєш. А не вгадувала за криком.
Софія витерла щоку.
— Не вмію я так.
— Давай учитися.
— А ти приїжджатимеш?
Наталя взяла її за руку.
— Приїжджатиму. Але обіцяти, що терпітиму будь-які слова, я більше не буду.
Мати не відповіла одразу. Потім ледь помітно кивнула.
Того дня вони пили чай у кімнаті. Не згадували витрат, не з’ясовували, хто кому скільки винен. Софія попросила дістати старий плед, Наталя посміялася з відірваного помпона на капці. Виявилося, вони ще вміли розмовляти про просте.
Та наступними місяцями Наталі не раз доводилося нагадувати про ту розмову.
Якось вона приїхала обговорити ремонт крана й оплату рахунків. Не встигла зняти пальто, як почула:
— Якби ти слухала мене раніше, мала б тепер свою квартиру. А так усе на оренду. Я для тебе стільки…
Наталя поклала ключі на тумбу.
— Мамо, зупинися.
— Що знову не так?
— Ми зараз про кран чи про все моє життя?
— Уже й слова тобі не скажи!
— Скажи. Тільки без «я для тебе стільки». Я це пам’ятаю.
Софія змахнула рукою. Газета зі столика впала на підлогу.
— Тобі легко говорити. У тебе робота, люди. А я сиджу сама. Хіба тобі цікаво, що я думаю?
Наталя підняла газету.
— Цікаво. Тому й питаю, коли тобі зручно прийняти майстра. Але якщо ти хочеш сваритися, я сьогодні піду. Поговоримо завтра.
Мати подивилася на її пальто, яке вона так і тримала в руці.
— Ти справді підеш?
— Якщо ми знову почнемо кричати — так.
— Отже, від мене можна просто піти.
Наталя повісила пальто на гачок, але до кімнати не пішла.
— Від сварки, мамо. Не від тебе.
Софія повільно сіла.
— Я не знаю, як із тобою тепер говорити.
— Як зараз. Ти ж сказала, що тобі самотньо. Я почула.
Після довгої паузи мати запитала:
— А в неділю ти зайнята?
— Після обіду — ні.
— Я могла б пиріжків напекти. З капустою.
Наталя всміхнулася.
— Приїду.
— Не тому, що мусиш?
— Тому, що хочу твоїх пиріжків. І тебе побачити.
Софія відвела очі, але цього разу не сховала усмішки.
Навесні мати захворіла. Наталя викликала лікаря, взяла кілька днів відгулу й залишилася в неї.
— Ти роботу через мене кидаєш, — бурмотіла Софія, поки дочка поправляла подушку.
— Не кидаю. Домовилася про відгули.
— А гроші?
— Мамо.
— Все, мовчу.
Наталя подала їй чашку з бульйоном.
— Кілька ложок. Тоді відпочиватимеш.
— Ти зі мною як із малою.
— А ти слухайся, як доросла.
Софія пирснула й відразу закашлялася.
— Не сміши. Горло болить.
Увечері Наталя сиділа біля ліжка з книжкою. Сторінку давно не перегортала: слухала, чи рівно мати дихає.
— Доню?
— Я тут. Води?
— Дай.
Софія зробила кілька ковтків і не відпустила її руку.
— Ти втомилася.
— Трохи.
— Раніше ти б сказала, що ні.
Наталя усміхнулася.
— Раніше я багато чого боялася сказати.
Мати погладила її пальці.
— Ти добра в мене. І сильна. Я це бачу, просто… Чого я тобі цього не говорила?
Наталя мовчала. У горлі раптом стало тісно.
— Вибач мені, — сказала Софія. — Не тільки за той день. За всі ці підрахунки. За те, що ти боялася до мене їхати.
— Мені дуже хотілося, щоб ти хоч раз просто зраділа, коли я приходжу.
— Я раділа.
— Я не знала.
Софія заплющила очі. З-під повік скотилися сльози.
— Дурна ж я…
— Не треба себе сварити. Просто кажи мені тепер.
— Я рада, що ти тут, доню.
Наталя нахилилася й обійняла її обережно, щоб не зробити боляче.
— А я рада, що ти це сказала.
За кілька років у житті Наталі з’явився Максим — спокійний, уважний архітектор, який умів слухати й не поспішав давати поради.
Після першого знайомства із Софією він запитав:
— Твоя мама завжди хвилюється за все одразу?
Наталя засміялася.
— Це вона сьогодні ще стримувалася.
— Вона п’ять разів уточнила, чи я наївся.
— Раніше я б ще почула, скільки коштувала вечеря.
Максим глянув на неї, тоді взяв за руку.
— А сьогодні?
— Сьогодні вона просто поклала мені добавки.
Для Наталі це було зовсім не дрібницею.
Коли народилася донечка, Софія першою приїхала до пологового будинку. Стояла біля входу з таким величезним букетом, що Максим спершу побачив квіти, а вже потім — тещу.
— Мамо, куди ж стільки? — засміялася Наталя.
— Сама не знаю. Вибирала, вибирала… Дай хоч подивитися.
Вона зазирнула в маленьке личко й притиснула долоню до губ.
— Яка ж вона…
— Зморщена? — підказав Максим.
— Гарна, — суворо сказала Софія, не піднімаючи очей. — Не розумієш — мовчи.
Усі троє засміялися, а мала невдоволено поворухнулася в ковдрі.
Тієї зими вони часто збиралися у Наталі й Максима. Софія приходила з яблучним пирогом, питала, чи потрібна допомога, і вчилася не ображатися, коли чула: «Сьогодні впораємося самі, мамо. Краще завтра».
Одного разу Наталя застала її біля вікна.
— Що там?
— Максим із малою гуляє. Дивись, зупинився, щось їй розказує. Вона ж спить.
— Він їй учора проєкт будинку пояснював. Каже, уважнішого слухача в нього ще не було.
Софія засміялася й відійшла до столу.
Поки Наталя розливала чай, мати раптом сказала:
— Пам’ятаєш свій перший день у школі?
— Банти більші за голову?
— І портфель майже до колін. Ти вчепилася в мою руку, не відпускала.
— Я боялася.
— А я думала: нікому тебе не віддам.
Наталя поставила чайник.
— Ти мене й не віддала, мамо. Я просто виросла.
Софія кивнула.
— Тепер розумію.
У передпокої тихо клацнув замок. Максим зайшов із донечкою на руках і пошепки попросив:
— Хтось може зняти з мене шапку? Руки зайняті.
Наталя підійшла до нього, а Софія простягнула руки до онуки.
— Даси мені?
— Звісно. Тільки вона щойно заснула.
— Я обережно.
Мала влаштувалася на бабусиному плечі й тихенько зітхнула. Софія завмерла, прислухаючись, а потім подивилася на дочку.
— Ти чаю собі налий. Я потримаю.
— Не втомишся?
— Як утомлюся — скажу.
Наталя усміхнулася й сіла за стіл. Максим підсунув їй тарілку з пирогом.
Кілька хвилин вони мовчали. Софія гладила онуччину спинку, Максим знімав шарф, Наталя гріла долоні об чашку.
— Добре у вас, — тихо сказала мати.
— Приходь частіше.
Софія підвела очі.
— Справді?
Наталя підійшла й обняла її за плечі, обережно, щоб не розбудити дитину.
— Справді, мамо. Я тобі рада.