— Теща тут командувати не буде. Я для своєї сім’ї хату будував, Лесю. Для своєї.
Анатолій поклав ложку біля недоїденої вечері. Тихо, навіть обережно. Леся воліла б, щоб грюкнув. Тоді можна було б розсердитися у відповідь, а так вона бачила тільки його потріскані руки й опущені плечі.
— А я тобі хто? Не сім’я? — спитала вона. — Чи моя мама вже зовсім чужа?
— Не перекручуй.
— То вислухай мене хоч раз до кінця.
Він потер долонями обличчя.
— Кажи.
За стіною кашлянула уві сні Марійка. Обоє мимоволі прислухалися.
— Їй самій важко, — заговорила Леся тихіше. — Учора дзвоню — задихана. Питаю, що сталося. «Нічого, доню, дрова носила». Толю, вона від сараю до хати відро несе з двома зупинками.
— Я завезу їй дров. Порубаю, складу.
— А вночі, як їй зле стане? Ти теж завезеш? Вона там сама. Шостий рік сама.
— Я знаю.
— То чого ми говоримо так, наче йдеться про шафу, яку нікуди поставити? У нас чотири кімнати!
Анатолій підвів очі.
— Ти думаєш, я кімнати шкодую?
Леся замовкла.
Вони ще вечеряли в старій орендованій кухні. До переїзду лишалося покласти плитку, пофарбувати підлогу й перевезти речі. Новий будинок уже стояв — світлий, із міцними дверима, які не треба було підпирати табуреткою.
Три роки Анатолій після зміни на меблевій фабриці їхав не додому, а на будову. Леся приносила вечерю в баночках, допомагала, чим могла. Діти вовтузилися в піску й збирали цвяхи.
— Це наша фортеця! — оголосив якось Василько.
Анатолій тоді засміявся вперше за цілий день:
— Наша, сину. Більше ніхто не скаже збирати речі, бо господарям квартира знадобилася.
Тепер він сидів навпроти дружини й говорив так, ніби ту фортецю вже хтось брав приступом.
— Я хочу вдома відпочивати, — сказав він. — Просто зайти, сісти й не чекати, що на мене знову подивляться, як на невдалу покупку.
— Мама давно вже нічого такого не каже.
— А ти пам’ятаєш, що казала?
— Толю…
— Пам’ятаєш чи ні?
Леся опустила очі.
— Пам’ятаю.
— Біля сільради, в день нашого розпису. «Вийшла за робітника. Тепер усе життя копійки рахуватиме». Я поруч стояв, Лесю. У костюмі, який брат позичив. Не знав, куди руки подіти, а вона ще й тітці твоїй це пояснювала.
— Я тоді їй сказала…
— Тихо сказала. А я почув голосно.
Він помовчав.
— І про мого діда пам’ятаю. Що у вас усі освічені, а в нас коням хвости крутили. А як вона на мої черевики дивилася — теж пам’ятаю. Мені двадцять п’ять було, а я боявся зайвий раз до вашої хати зайти.
Леся стиснула край скатертини.
— Чому ти мені раніше так не казав?
— А що казати? Ти ж бачила.
Це було найгірше: вона справді бачила. Материні зітхання, стиснуті губи, коротке «зрозуміло», коли Анатолій розповідав про роботу. Ганна Василівна все життя просиділа над паперами в сільраді й для доньки хотіла чоловіка з посадою. Не хлопця, від якого пахло тирсою.
— Вона постаріла, Толю. Їй страшно самій.
— Допомагатимемо. Ліки куплю. Город зорати — домовлюся. Возитиму тебе хоч щодня. Але жити разом… Ні. Я не витримаю.
— А я між вами як маю витримати?
Анатолій не відповів.
Тієї ночі Леся плакала, відвернувшись до стіни. Він лежав поруч без сну. Раз простягнув руку до її плеча, але вона не ворухнулася, і він прибрав долоню.
На новосілля Ганна Василівна не приїхала.
— Тиск, доню, — сказала телефоном. — Не до гостей мені.
— Я Толю попрошу, він заїде по тебе.
— Не треба нікого просити. Мед забереш і яблука сушені. Дітям на узвар.
Леся ще кілька секунд слухала короткі гудки.
— Не буде? — спитав Анатолій.
— Не буде.
Він тільки кивнув.
Восени вони щосуботи їздили до матері. Анатолій вивантажував торби, переносив до хвіртки важке й повертався в машину.
— Зайшов би, — просила Леся.
— Ви побудьте. Я тут почекаю.
Одного разу Ганна Василівна спитала:
— Він що, і чаю зі мною випити не може?
— А ти поклич.
— Хіба не знає, де двері?
— Мамо, ну що ви обоє робите?
Та відвернулася до плити.
— Пиріжки дітям загорни. Ще теплі.
Так і жили: одна дивилася з вікна, другий сидів за кермом. А Леся ходила між ними з торбами, новинами й словами, які ніхто не хотів сказати сам.
Навесні все змінилося за один ранок.
Анатолій вийшов на ґанок і завмер.
На ділянці через дорогу, де роками росли бур’яни, стояв темно-зелений будівельний вагончик. Із даху стирчала бляшана труба. Біля дверей жінка в гумових чоботях згрібала сухе бадилля.
Він придивився.
— Лесю!
Дружина вибігла, заколюючи волосся.
— Що?
— Подивись.
— Мама?..
Вона навіть не встигла перевзутися — побігла слідом за чоловіком у домашніх капцях.
Ганна Василівна випросталася й сперлася на граблі.
— Доброго ранку.
— Мамо, що ти тут робиш?
— Прибираю. Бачиш, скільки за зиму нанесло.
— Я не про бадилля!
Анатолій зупинився за крок від тещі.
— Ви тут житимете?
— Поки що тут.
— Що означає «поки що»?
— Означає, що земля моя. Купила. Документи є.
Леся обвела поглядом вагончик.
— А твоя хата?
— Стоїть моя хата. Дах тече, стіни мокрі. Що там берегти?
— Ти могла нам сказати!
— Щоб ви знову вирішували, куди мене подіти?
Леся відсахнулася, наче мати торкнулася болючого місця.
— Ми тебе нікуди не діваємо.
Ганна Василівна відвела погляд.
— Тут грубка є. Світло за кілька днів проведуть, домовилася. Вода в колонці поруч. Усе буде.
— А ноги? А тиск? — Леся вхопила її за руку. — Ти ж узимку з ліжка ледве вставала!
— Уже весна.
Анатолій глухо засміявся.
— Гарно придумали.
— Що саме?
— Навпроти наших воріт. Щоб ніхто не пропустив.
Теща міцніше стиснула держак.
— Ти сказав, що під одним дахом зі мною не житимеш. Я почула. Дах у мене окремий.
— Мамо, навіщо ти так? — прошепотіла Леся.
— А як мені? Сидіти й чекати суботи? У вас уроки, робота, діти, справи. Я не дорікаю…
— Саме це ти зараз і робиш.
Ганна Василівна розгублено подивилася на доньку.
— Я просто хочу бути поруч.
Анатолій кивнув на вагончик:
— То це все — просто поруч?
Вона не відповіла.
Він розвернувся й пішов. Леся ще стояла біля матері, тримаючи її холодну руку.
— Ходімо хоч поснідаєш.
— Я їла.
— Мамо…
— Іди, доню. У тебе діти самі.
Того вечора Леся вперше не стала чекати, поки чоловік заговорить.
— Вона там не залишиться.
— Я її туди не поселяв.
— Я знаю. Але вона там.
— І тепер я маю піти й попросити? Після всього?
— Ти можеш просто запросити її в тепло.
— А завтра вона почне пояснювати мені, як тут жити.
— Ти цього не знаєш!
— Зате знаю, як вона вміє робити винним. Уже вся вулиця бачила її з відром біля колонки.
Леся сіла навпроти.
— Толю, мені теж соромно. Але не перед вулицею. Перед нею. І перед тобою. Я вже не знаю, як із вами говорити.
Він відвернувся до вікна.
За дорогою в маленькому віконці засвітилося.
Наступного дня Леся пішла до матері з гарячим обідом і ковдрою.
— Збирайся. Підемо додому.
— Анатолій покликав?
Леся мовчала.
Ганна Василівна взяла з її рук каструльку.
— Отож. Не треба мене за руку вести, як дитину.
— Тобі важливіше довести своє, ніж нормально жити?
— А тобі легко таке матері казати?
— Нелегко! — Леся вперше підвищила голос. — Мені взагалі зараз нічого не легко.
Мати повільно опустилася на ліжко.
— Не кричи, доню.
— То почуй мене хоч без крику.
Та вони знову не домовилися.
Діти ж появі бабусі раділи. Щойно поверталися зі школи, просилися через дорогу.
— Ми ненадовго!
— Куртки вдягніть, — казала Леся. — І дорогу дивіться.
У вагончику пахло дровами й печивом. Ганна Василівна читала казки, перевіряла Василькові приклади, дозволяла Марійці вмощуватися поруч під ковдрою.
— Бабусю, а чого ти до нас не йдеш? — якось спитала мала.
— Та я ж тут близенько.
— У нас ліжко краще. І вітер не свистить.
Ганна Василівна поправила їй косичку.
— Читай, онучко. Де ми зупинилися?
Увечері Марійка розповіла батькові:
— У бабусі двері співають.
— Як це?
— Як вітер, то у-у-у. Вона ганчірку туди пхає, а воно все одно. Тату, ти ж умієш двері ремонтувати?
Анатолій поклав хліб на стіл.
— Умію.
— То зроби їй. Бо вона в пальті сиділа.
Леся не підвела очей від тарілки.
Анатолій вийшов надвір. Довго стояв біля хвіртки. Потім повернувся, узяв у коморі ущільнювач і невеликий ящик з інструментами.
До вагончика він постукав різко.
— Двері подивлюся.
Ганна Василівна відступила.
Поки він працював, стояла біля грубки й перебирала край хустки.
— Марійка сказала? — нарешті спитала.
— Сказала.
— Дякую.
Він коротко кивнув, зібрав інструменти й пішов.
Наступні тижні минули так само: Леся носила їжу, діти бігали до бабусі, Анатолій мовчки складав біля вагончика сухі дрова. До столу одне одного не кликали.
А потім налетіла буря.
Дощ забив по шибках так, що Леся здригнулася. За вікном гнуло молоді дерева. Десь надворі з гуркотом покотилося порожнє відро.
— Толю…
— Чую.
Вона сіла на ліжку.
— У неї ж дах бляшаний.
Анатолій підвівся, підійшов до вікна. У вагончику ще горіло світло.
— Я перед вечором заніс їй дрова. Сказала, що все добре.
— Вона завжди так каже.
Він стояв, не відходячи від вікна.
— Якщо погасне, піду перевірю.
Леся глянула на нього:
— А якщо не погасне — можна й далі не розмовляти?
Він опустив голову.
— Не знаю я вже, Лесю.
Через дорогу Ганна Василівна сиділа на ліжку, закутавшись у пальто. Вітер смикав залізні стіни, вода десь настирливо цокала в миску. Вона кілька разів підкидала дрова, але все одно не могла зігрітися.
На столі лежала Марійчина стрічка. Дівчинка забула її вдень.
Ганна Василівна взяла стрічку в долоню.
«У нас ліжко краще».
Вона глянула у вікно. У будинку зятя світилися два вікна. Не спали.
— Ну й чого ти добилася? — сказала вона вголос.
Від власного голосу стало ще самотніше.
Вона хотіла чути онуків щодня. Хотіла, щоб донька забігала не з відрами й ганчірками, а просто посидіти. Щоб уранці було кому посмажити яєчню.
А вийшло — Леся ходить заплакана, зять відвертається, діти питають те, на що соромно відповідати.
— Поруч захотіла… — прошепотіла вона. — Хіба так поруч бувають?
За п’ятнадцять років вона жодного разу не сказала Анатолієві, що Леся з ним щаслива. Бачила, як він працює, як носить сонну Марійку з машини, як слухає дружину після важкого дня в школі. Бачила — і мовчала.
Наче добре слово забрало б у неї щось важливе.
Ганна Василівна притиснула стрічку до очей.
— Господи, дай хоч тепер розуму, — попросила тихо.
Уранці дощ ущух.
Анатолій сидів на кухні, обхопивши горнятко долонями. Леся різала хліб, раз по раз поглядаючи у вікно.
Постукали.
Вона одразу поклала ніж.
— Я відчиню.
— Я сам, — сказав він.
На порозі стояла Ганна Василівна. У старому пальті, з вузликом у руках. На чоботях налипла мокра глина.
— Доброго ранку, — сказала вона й ковтнула. — Можна зайти?
Анатолій відступив.
— Заходьте.
Вона довго знімала чоботи, тримаючись за стіну. Він нахилився, підсунув ближче табуретку.
— Сядьте. Так легше.
— Дякую.
На кухні Леся кинулася до неї.
— Мамо, ти як? Чого не подзвонила? Я всю ніч…
— Знаю, доню.
— Звідки?
— Світло у вас бачила.
Ганна Василівна поставила на стіл миску, розгорнула рушник. Під ним лежали пиріжки з квасолею.
— Ще теплі. На грубці допекла.
Леся дивилася на матір, не розуміючи, чи обійняти її, чи нарешті висловити все, що наболіло.
Та першою заговорила Ганна Василівна:
— Анатолію, я до тебе прийшла.
Він лишився біля дверей.
— Слухаю.
— Пробач мені.
Леся повільно сіла.
Ганна Василівна зім’яла рушник.
— Я думала, вночі все скажу як слід. А тепер… Не виходить.
— Кажіть, як є, — тихо відповів він.
— Я тебе образила. Ще тоді, на весіллі. І потім теж. Ти нічого поганого мені не зробив, а я все носом крутила.
Анатолій дивився на неї, не кліпаючи.
— Ви вважали, що я Лесі не пара.
— Вважала.
Він коротко кивнув, ніби саме цього слова й чекав усі роки.
— Робітник. Грошей нема. Родина проста, — продовжила вона. — Мені соромно зараз це казати, але ж так і було. Хотіла доньці кращого, а на те, як вона біля тебе сміється, не дивилася.
Леся затулила очі долонею.
— Мамо…
— Дай договорити, доню. Я й так довго мовчала.
Ганна Василівна повернулася до зятя.
— Ти за неї дбаєш. Дітей ростиш. Хату збудував. А я хоч раз сказала тобі добре слово? Ні. Бо тоді треба було б визнати, що помилилася.
У нього сіпнулася щелепа.
— Мені не за хату хотілося, щоб мене поважали.
— Знаю. Тепер знаю.
Вона витерла щоку.
— І з вагончиком… Я казала, що заради онуків. То правда. Але й тобі хотіла показати, що свого доб’юся. Не буду брехати. Думала, подивитеся — покличете. А вчора сиділа й слухала, як залізо гримить… І все питала себе: ну, покличуть. А далі що? Знову я права, а ви всі винні?
Анатолій нарешті відвів погляд.
Ганна Василівна заговорила швидше, ніби боялася не встигнути:
— Я вже дорожникам подзвонила. Вони вагончик шукали, казали ще при купівлі: надумаєте продавати — наберіть. Заберуть. І землю продам. Поїду до себе. Тільки ви через мене більше не сваріться.
— У ту мокру хату? — спитала Леся.
— Щось придумаю.
— Знову сама придумаєш? Нікому нічого не скажеш?
Мати похитала головою.
— Ні. Тепер скажу.
Запала тиша. На плиті зашумів чайник.
Анатолій підійшов до столу.
— А зі мною ви радитися будете?
Ганна Василівна підвела очі.
— Буду.
— І якщо я скажу, що щось робитиму по-своєму?
Вона спробувала всміхнутися.
— Постараюся не зітхати на всю кухню.
Він несподівано пирхнув. Леся засміялася крізь сльози й одразу заплакала ще дужче.
Анатолій підсунув тещі стілець.
— Сідайте вже. Ви змерзли.
— Я ненадовго…
— Сідайте, кажу.
Вона слухняно сіла. Він дістав третє горнятко.
— Землю не продавайте.
— Чому?
— Нам під город знадобиться. Там сонце цілий день.
Ганна Василівна дивилася на нього розгублено.
— А вагончик нехай забирають, — додав він. — Після сніданку перенесемо речі.
Леся завмерла.
— Толю?..
— Кімната на першому поверсі вільна. Підлога тепла, до кухні близько. Навіщо нам усім ще одна така ніч?
Ганна Василівна стиснула край столу.
— Ти мене… до вас кличеш?
Він кивнув.
— Але давайте без недомовок. Якщо щось не так — говоримо. Не через Лесю. І не через усю вулицю.
— Добре, — прошепотіла вона. — Добре, сину.
Анатолій опустив очі на чайник.
— І я теж… Занадто довго злився. Учора стояв біля вікна, дивився, чи у вас світиться. А перейти дорогу не міг.
— Ти приходив. Дрова приніс.
— Можна було не тільки дрова.
Леся підвелася й обійняла матір. Та притиснулася до неї обличчям і заплакала вже без жодних спроб стриматися.
Анатолій налив чай. Поставив перед обома горнятка, потім узяв пиріжок.
— З квасолею?
Ганна Василівна кивнула крізь сльози.
— Ти такі їси?
— Їм. Ви ж не питали ніколи.
Вона глянула на нього — і засміялася, витираючи щоки.
Вагончик забрали через тиждень. Сусіди повиходили до хвірток подивитися, як кран піднімає зелену залізну коробку.
— Нарешті прибрали, — озвався хтось.
Анатолій притримував хвіртку, поки дорожники виносили останні дошки.
— Мама до нас переїхала, — сказав він просто. — Тепер тут город буде.
Ганна Василівна, що стояла поруч, тихенько торкнулася його рукава.
На гроші від продажу вона купила онукам велосипеди.
— Бабусю, а можна зараз кататися? — Василько вже тримався за кермо.
— А уроки?
Він розчаровано зітхнув.
Ганна Василівна всміхнулася:
— Десять хвилин. Я маму попрошу.
Лесі вона того ж вечора сказала:
— Хочу ще стіл купити. Великий. Щоб усі сідали й ніхто ліктями не штовхався. Ви не проти?
Анатолій примірявся поглядом до вітальні.
— Дубовий треба. Надовго.
— То разом виберемо?
— Виберемо.
Стару хату теж не покинули. Влітку Анатолій перекрив дах і полагодив паркан. Їздили туди по яблука, іноді залишалися на цілий день.
А жила Ганна Василівна вже в кімнаті з вікном у садок.
Звикали не одразу. Якось вона взялася переставляти посуд на кухні, потім зупинилася з тарілками в руках.
— Лесю, а тобі тут зручніше?
— Тут, мамо.
— То хай буде тут.
І поставила назад.
Анатолій це бачив. Нічого не сказав, тільки ввечері покликав її подивитися насіння помідорів.
— Ви які садили? Бо я в цих назвах не дуже.
Вона підсунула окуляри ближче до очей.
— Оці солодкі. Але підв’язувати треба.
— Значить, підв’яжемо.
Якось улітку вони вечеряли на веранді. Діти кружляли подвір’ям на велосипедах, Леся різала огірки, Анатолій передавав хліб. Через дорогу рівними рядками зеленіла картопля.
Ганна Василівна довго дивилася туди.
— А знаєш, Толю, я часом ту ніч згадую. Думала, до ранку не доживу від страху. І все чекала, що хтось прийде. Сама ж могла двері відчинити й піти до вас.
Він поклав їй на тарілку шматок хліба.
— Я теж міг.
Вона кивнула.
— Стільки часу змарнували.
— То більше не будемо, мамо.
Ганна Василівна підвела на нього очі. Хотіла щось відповісти, але тільки стиснула його руку.
— Бабусю! — гукнула Марійка з подвір’я. — Дивись, я вже однією рукою можу!
— Двома тримайся! — разом вигукнули Ганна Василівна й Анатолій.
Леся розсміялася.
І вони теж засміялися — легко, без оглядки, сидячи поруч за великим дубовим столом.