— Мамочко, а якщо ти там захворієш? Хто тобі чай зробить?
Марія присіла перед Олею просто на мокрому пероні й поправила їй шапку. Руки не слухалися.
— Не захворію, сонечко.
— А якщо?
— Тоді сама зроблю. Ти ж знаєш, яка я в тебе вправна.
Оля не всміхнулася. Вчепилася в рукав так міцно, що Марія не могла підвестися.
Старша, Тетянка, стояла поруч із тіткою й кусала губи.
— Ми добре вчитимемось, мамо. Тільки ти повертайся.
— Повернуся. Зароблю трохи — і додому.
Вона сказала це впевнено, ніби знала, скільки триватиме те «трохи».
Коли потяг рушив, Марія притиснула долоню до холодного скла. Дівчатка ще бігли вздовж вагона, потім тітка зупинила їх, обняла обох.
За хвилину перон зник.
Марія сіла на свою картату сумку й уперше дозволила собі заплакати.
У тридцять п’ять років вона їхала не шукати щастя. Їй треба було купити дітям чоботи, повернути борг за дорогу й навчитися засинати, не рахуючи, на скільки днів вистачить крупи.
Колись вона хотіла зовсім іншого.
— У нас буде найкраща хата на вулиці, — обіцяв Микола перед весіллям. — І сад. Ти тільки скажи, які дерева любиш.
— Вишні.
— Значить, посадимо вишні.
Вишні Марія потім посадила сама. Як сама носила воду, полола город, прала дитячі сорочечки й бігла на зміну до швейної фабрики.
— Миколо, побудь з Олею. У Тетянки температура, треба в аптеку.
— Я щойно з роботи.
— Я теж.
— Не починай. Мене хлопці чекають.
Він брав цигарки й ішов. А Марія загортала хвору дитину в ковдру, кликала сусідку й бігла до аптеки, поки не зачинили.
Коли почалися затримки зарплат і скорочення, Микола знайшов собі розраду в чарці.
— Я голова родини! — гримав він серед ночі, стукаючи по столу.
— Тихіше. Діти сплять.
— Не вказуй мені!
За дверима чулося схлипування. Марія ставала так, щоб він не міг пройти до дитячої.
— Хочеш кричати — кричи на мене. До них не йди.
Потім сідала між доньками на ліжку.
— Мамо, він знову сердиться? — шепотіла Тетянка.
— Засинай.
— А ти підеш?
— Ні. Я тут.
Вона довго називала це терпінням заради дітей. Аж поки однієї зимової ночі Микола, розмахуючи руками, не зачепив гасову лампу. Марія встигла підхопити її біля самого краю столу. Оля закричала.
Вранці Марія поставила перед чоловіком чай і сказала:
— Ми розлучаємося.
Микола спочатку засміявся.
— Та куди ти дінешся з двома?
— Залишуся тут. А ти підеш.
Він погрожував, просив, звинувачував її в тому, що руйнує сім’ю. Потім забрав старий «Москвич», гроші зі схованки й поїхав до матері.
Того вечора в хаті було так тихо, що Марія кілька разів прокидалася від незвички.
— Він сьогодні не прийде? — спитала Оля.
— Ні.
Донька посунулася ближче й міцно заснула.
Самій виявилося спокійніше. Але грошей від того не побільшало.
— Мамо, мені ще можна в цих чоботях ходити, — переконувала Тетянка, ховаючи під стілець ногу з відклеєною підошвою.
Марія відвернулася до плити.
Наступного дня пішла до сусідки Галини, яка щойно повернулася з Італії.
— Кажи чесно. Я впораюся?
Галина не відразу відповіла.
— Працювати ти вмієш.
— А що найважче?
— Не робота, Маріє.
— Що ж?
— Коли твоя дитина плаче в слухавку, а ти навіть обійняти її не можеш.
Марія помовчала.
— Допоможеш мені знайти місце?
***
У будинку сеньйори Ассунти під Неаполем пахло ліками, старими меблями й бульйоном. Марія спочатку розуміла лише окремі слова. Найкраще — власне ім’я, яке старенька вигукувала десятки разів на день.
— Марія! Вода!
За хвилину:
— Не ця! Холодна!
Потім:
— Де моя сестра? Чому ти її не пускаєш?
Сестра Ассунти давно померла. Марія вже пробувала пояснювати — і щоразу старенька плакала так, наче чула це вперше.
Тепер Марія сідала поруч.
— Вона сьогодні не прийде. Давайте я побуду з вами.
Ассунта сердилася, відштовхувала ложку, кликала серед ночі. А інколи раптом хапала Марію за руку:
— Не йди.
— Я не йду.
Після таких ночей Марія засинала сидячи, поклавши голову на складену білизну.
У неділю бігла телефонувати додому.
— Як ви, мої хороші?
— Нормально, — поспішала Тетянка. — Я з математики гарну оцінку отримала.
— Розумниця. А Оля де?
У слухавці зашурхотіло.
— Мамо?
— Тут я, доню.
— А ти на мій день народження приїдеш?
Марія заплющила очі.
— Цього разу не зможу.
— Ти ж обіцяла скоро.
— Знаю.
— То вже не скоро?
Поруч інші жінки чекали своєї черги до телефону. Марія повернулася до стіни.
— Я пришлю тобі подарунок.
— Не треба подарунка.
Після розмови вона довго сиділа в парку з телефонною карткою в руці.
— Не бери так до серця, — сказала знайома заробітчанка. — Зате діти матимуть усе.
— Усе? — перепитала Марія. — А маму хто їм пришле?
Та наступного ранку знову встала о шостій.
Спочатку повернула борги. Потім полагодила дах у батьківській хаті. Оплатила Тетянине навчання, допомогла з квартирою. Олі — репетитори, університет, комп’ютер.
— Мамо, він дорогий…
— Для навчання треба — значить, купимо.
— А ти собі щось купила?
— Мені нічого не треба.
Це стало звичною відповіддю. Навіть коли старі черевики вже натирали до крові.
Після смерті Ассунти Марія знайшла роботу поблизу Болоньї, доглядала літнього професора. У нього був племінник Лука, власник невеликої пекарні.
Одного ранку він поклав перед нею паперовий пакет.
— Це вам.
— Професору солодкого не можна.
— Я знаю. Це вам, Маріє.
Вона розгубилася.
— Мені?
— Ви ж теж снідаєте?
Від цієї простої фрази їй чомусь защипало в очах.
Лука приходив із хлібом, розпитував про доньок, терпляче чекав, поки вона добере потрібне італійське слово. Коли Марія вибачалася за помилки, хитав головою:
— Я українською навіть «дякую» сказати не вмію. Хто з нас має вибачатися?
Вона засміялася й навчила його.
Згодом вони почали пити каву вдвох. Не поспіхом на кухні, а за столиком на площі.
— Ти весь час дивишся на годинник, — зауважив він.
— Звичка. Раптом я потрібна.
— А зараз ти потрібна тут.
Одного травневого вечора він накрив її долоню своєю.
— Залишся зі мною. Не як доглядальниця. Як моя дружина.
Марія не відвела руки.
— Луко…
— Я не прошу відповісти зараз. Тільки не кажи, що тобі вже пізно. Навіть чути не хочу.
Вона плакала тієї ночі. Не від страху й не від образи. Виявляється, її ще могли чекати. Їй ще могли пропонувати життя, у якому не треба щодня заслужувати право на шматок хліба.
Але наступного дня сказала:
— Пробач. Я не можу.
— Через дітей?
— І через них. Але не тільки. Я хочу додому. Увесь час хочу. І буде нечесно погодитися, а потім щодня тужити поруч із тобою.
Лука довго мовчав.
— Тоді повертайся. Тільки пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Не карай себе більше за те, що чогось хочеш.
Перед від’їздом він подарував їй гарну кавову чашку.
— Цю не віддавай донькам, — усміхнувся. — Вона твоя.
***
За десять років доньки виросли. Тетяна працювала в юридичній фірмі, вийшла заміж, народила Максимка. Оля влаштувалася в банк.
Коли молодша отримала першу зарплату, Марія подзвонила ввечері.
— Ну що, святкуєш?
— Із дівчатами посидимо. Мамо, а ти чого така тиха?
Марія потерла поперек.
— Думаю повертатися.
— Назовсім?
— Назовсім.
Першими вихідними хата справді ожила. Доньки перебирали подарунки, Максимко бігав кімнатами, Тетяна розповідала про роботу. Марія не встигала підкладати їм їжу й усе дивилася, дивилася на них.
У неділю ввечері вони почали збиратися.
— Уже? — не втрималася вона.
— Мамо, завтра понеділок.
— Звісно. Я розумію.
Тетяна поцілувала її біля хвіртки.
— Відпочивай тепер. Ти заслужила.
Марія повернулася до накритого столу. Прибрала тарілки, вимила горнятка. Потім ще раз витерла вже чисту плиту.
Відпочивати вона не вміла.
Телефонувала донькам, але ті поспішали.
— Мам, я на нараді.
— Передзвоню, добре?
— Ну що могло статися? У нас усе нормально.
Одного вечора Марія заварила чай на дві чашки. Помітила це лише тоді, коли поставила їх на стіл.
Наступного ранку пішла в парк.
Там бодай дерева були знайомі.
Вона сиділа на лавці, кришила булку пташкам, коли поруч щось глухо посипалося на доріжку.
— От тобі й міцна мотузка…
Чоловік у вельветовому пальті збирав книжки. Одна впала розгорнутою у вологе листя.
— Зачекайте, не тягніть, порвете, — Марія підхопила її обома руками.
Чоловік підвів голову.
— Марійко?
Вона придивилася.
— Мирославе?
— Та невже…
Вони стояли з книжками в руках і сміялися від несподіванки.
Колись він проводжав її після драмгуртка. Ніс її зошити й усю дорогу придумував, про що заговорити.
— Пам’ятаєш, ти забула слова на сцені? — спитав він, коли вони сіли.
— А ти підказав так голосно, що весь зал почув.
— Зате ти згадала.
— Зате вчителька потім сказала, що головну роль зіграв суфлер.
Розмова перескакувала зі шкільних спогадів на теперішнє. Мирослав багато років викладав літературу, тепер працював у бібліотеці. Дружину поховав сім років тому. Сам виростив сина Назара.
— Як ти витримав? — тихо спитала Марія.
Він поправив окуляри.
— Спочатку не витримував. Просто вставав уранці. Треба було сина годувати, сорочки йому прасувати… Потім він якось сказав: «Тату, я можу сам». А я не знав, що мені тоді робити.
Марія кивнула.
— Оце воно.
— Що?
— Коли вже можуть самі. Ти ж заради цього все й робив. А потім сидиш і не знаєш, навіщо сьогодні вставати.
Він не став її втішати. Лише запитав:
— А завтра прийдеш сюди?
Вона вперше за довгий час відповіла, не думаючи про чужі справи:
— Прийду.
Вони зустрічалися майже щодня. Гуляли, сперечалися про книжки, купували на двох пакет гарячих каштанів.
Одного разу Мирослав запросив її на чай.
— Тільки не лякайся безладу.
— Ти не бачив справжнього безладу.
У квартирі скрізь були книжки. На столі, на підвіконні, навіть на стільці.
— А тут у тебе хтось сидить? — спитала Марія, показавши на стосик.
— Достоєвський. Але сьогодні поступиться.
Вона сміялася так, що довелося поставити чашку.
А потім розповідала йому про Італію. Про нічні виклики Ассунти, про дні народження по телефону, про те, як соромилася купити собі сукню.
— Чому? — спитав Мирослав.
— Бо Олі тоді потрібен був ноутбук.
— А коли ноутбук купили?
Марія знизала плечима.
— Потім знову щось було потрібно.
За тиждень він чекав її біля магазину.
— Ходімо.
— Куди?
— Вибереш собі сукню.
— Мирославе, не вигадуй.
— Я не вигадую. Я хочу запросити тебе в театр. Можеш піти в чому захочеш. Але якщо тобі потрібен привід — ось він.
Вона вибрала темно-синю. Довго стояла перед дзеркалом, торкалася тканини.
— Не занадто?
— Ти зараз у кого дозволу питаєш? — лагідно сказав він.
Марія подивилася на себе ще раз.
— Братиму.
***
Тетяна помітила зміни відразу.
— Мамо, ти кудись збираєшся?
— Увечері — так.
— А я думала, ми Максимка в тебе залишимо. Нам із чоловіком треба у справах.
Марія вимкнула плиту.
— Ти ж не казала.
— Ну… Я думала, ти вдома.
— Треба було подзвонити.
Тетяна здивовано глянула на неї.
— А що в тебе за справи?
Марія трохи почервоніла.
— Я зустрічаюся з людиною. З Мирославом. Ми ще зі школи знайомі.
— У якому сенсі — зустрічаєшся?
— У звичайному.
Тетяна повільно поставила чашку.
— Мамо, серйозно?
— Так.
— А про нас ти подумала? Ми ж сподівалися, ти з Максимком допомагатимеш.
— Я допомагатиму. Коли зможу.
— Раніше ти так не говорила.
Марія склала кухонного рушника. Ретельно, куточок до куточка.
— Раніше в мене багато чого не було, Таню.
Донька образилася, але суперечку обірвала. На прощання лише сказала:
— Дивись, щоб потім не плакала.
Марія зачинила двері й притулилася до них спиною.
Того вечора Мирослав відразу помітив її настрій.
— Щось сталося?
— Нічого.
Він зачекав.
— Ти ж усе одно розкажеш. Чай зараз чи після прогулянки?
Марія всміхнулася крізь сльози.
— Зараз.
***
Про нареченого Оля повідомила по телефону.
— Мамо, в суботу приїдемо. Знайомитися.
— Олю! Чому ти раніше мовчала?
— Хотіла бути впевненою.
— Як його звати?
— Назар. Програміст. Ти тільки не починай одразу про дітей і весілля.
— Та я ж нічого…
— Я тебе знаю.
Марія засміялася.
— Добре. Пироги можна?
— Пироги можна.
Вона готувала з самого ранку. Кілька разів перевірила печеню, дістала святкову скатертину, поставила на стіл тосканське вино.
Назар прийшов із трояндами й тортом.
— Доброго дня, Маріє Іванівно.
— Заходь, синку. Куртку сюди… Олю, допоможи ж хлопцеві, чого стоїш?
Він усміхнувся, і Марія на мить завмерла. Знайома усмішка. І очі…
Та Оля вже тягнула її на кухню.
— Мамо, не метушися так. Усе добре.
За столом говорили про роботу, про квартиру, яку молоді хотіли купити в кредит.
— Головне, щоб вам вистачало, — сказала Марія.
— Порахували, — кивнув Назар. — Поки впораємося самі.
Їй сподобалося оте «самі».
Він допоміг принести гаряче, відсунув для неї стілець.
— До речі, мій тато теж тут живе. Може, знаєте його? Мирослав Степанович, у бібліотеці працює.
Марія зупинилася з тарілкою в руках.
— Мирослав… твій тато?
— Так. Ви разом училися, здається.
Вона обережно поставила тарілку.
— Училися.
Оля перевела погляд із нареченого на матір.
— Що таке?
Марія відчула, як горять щоки.
— Ми з твоїм татом зустрічаємося, Назаре.
Він здивовано розкрив очі.
— То це ви? Він казав, що…
Дзвякнув келих.
Оля різко поставила його на край столу. Скло впало, розбилося, вино потекло по білій тканині.
— Ти зустрічаєшся з його батьком?
— Так, доню.
— І ти мовчала?!
— Я не знала, що Назар…
— Та не в Назарі справа!
Оля підвелася. Стілець ударився об підлогу.
— Мамо, ти хоч розумієш, що люди говоритимуть?
— А що вони мають говорити? — спитав Назар.
— Не втручайся!
— Олю, це мій батько.
Вона ніби не почула.
— Мій свекор житиме з моєю матір’ю? Оце буде родина! Нам проходу не дадуть!
Марія сперлася долонями об стіл.
— Ми нікому нічого поганого не зробили.
— Тобі що, чоловіків мало?
— Не говори так зі мною.
Голос у Марії затремтів, і це тільки розлютило Олю.
— А як говорити? Я весілля планую, хочу, щоб усе було нормально! А ти вирішила роман закрутити!
Назар підняв стілець.
— Сядь. Давай спокійно.
— Не буду я сідати!
— Твоя мама не зобов’язана залишатися сама, щоб гостям було зручніше.
Оля смикнулася, наче він її вдарив.
— Ти вже на її боці?
— Я не проти тебе. Я проти того, що ти зараз робиш.
Марія хотіла щось сказати, але Оля випередила:
— Обирай. Або припиняєш це, або мене тут більше не буде. І на весілля не приходь.
У кімнаті стало тихо.
— Ти зараз забороняєш мені жити? — спитала Марія.
— Я прошу не ганьбити мене!
Донька схопила сумку. У передпокої грюкнули двері.
Назар залишився біля столу, блідий від сорому.
— Пробачте. Я… поговорю з нею.
Марія кивнула.
Коли він пішов, вона взяла ганчірку й почала збирати вино. Терла одну й ту саму пляму, поки не зрозуміла, що вже нічого не бачить крізь сльози.
***
Наступні дні Тетяна телефонувала щовечора.
— Вона плаче, мамо.
— Я теж.
— Ну ти ж доросла людина.
— А Оля ні?
— Не чіпляйся до слів. Назар із нею свариться. Весілля може зірватися.
— Через мене?
— А через кого?
Марія стиснула слухавку.
— Таню, коли я приїхала, ви сказали: «Відпочивай. Ти заслужила». То як саме мені дозволено відпочивати?
— Знову ти…
— Біля телевізора можна? З онуком можна? Самій за столом можна? А з людиною, яку люблю, — ні?
Тетяна замовкла.
— Я не хочу сваритися, — втомлено сказала вона.
— Я теж.
На третій день прийшов Мирослав.
Марія відчинила не відразу. Він стояв із капелюхом у руках.
— Назар усе розповів.
— Заходь.
Він лишився на порозі.
— Марійко, я думав… Якщо через мене ти втратиш доньку…
— Не кажи.
— Послухай. Я впораюся. Ти тільки не мучся. Ми можемо…
— Що можемо?
Він опустив очі.
— Залишитися друзями.
Марія дивилася на його руки. На пальці, які так незграбно м’яли капелюх.
— А тобі цього хочеться?
— Ні.
— Мені теж.
— Але ж діти…
Вона забрала капелюх і поклала на тумбочку.
— Скільки ще?
— Що?
— Скільки ще ми маємо віддати, щоб нам нарешті дозволили просто бути разом?
Він мовчав.
Марія провела його на кухню.
— Я боялася розлучитися, бо дівчаткам потрібен батько. Потім боялася поїхати, бо потрібна мама. Потім — повернутися, бо ще треба грошей. Тепер боюся любити, бо комусь незручно.
Вона сіла навпроти.
— Я люблю своїх дітей. Нічого від них назад не прошу. Ні за навчання, ні за безсонні ночі. Але й вони не можуть вимагати від мене всього життя. Чуєш? Усього — не можуть.
Мирослав потягнувся до неї через стіл.
— Чую.
— То більше не вирішуй за мене, що тобі треба піти.
Він притулив її руку до щоки.
— Добре.
Вони довго сиділи так. Чай охолов, але ніхто не підвівся його підігріти.
***
Назар не намагався вмовити батька відступитися. Говорив з Олею.
— Я хочу на тобі одружитися. Але не так.
— Тобто?
— Не з умовою, що наші батьки залишаться самі.
— Ти через це скасуєш весілля?
— Якщо ти й далі принижуватимеш свою маму й мого тата — так.
— Отже, я для тебе нічого не значу?
— Не перекручуй. Ти для мене дуже багато значиш. Саме тому я хочу зрозуміти: що буде, коли я зроблю щось не так, як ти собі уявляла? Ти теж скажеш мені зникнути?
Оля заплакала. Він сів поруч, але своїх слів не забрав.
Весілля відбулося на початку зими.
Марія прийшла у смарагдовій сукні. Перед виходом кілька разів поправила застібку на шиї.
— Допомогти? — спитав Мирослав.
Вона кивнула.
Він застебнув, легко торкнувся її плечей.
— Гарна.
— А якщо вона…
— Я буду там.
Оля прийняла конверт, дозволила себе обійняти, але майже не глянула матері в очі.
— Будь щаслива, доню, — прошепотіла Марія.
— Дякую.
Це було все.
За столами шуміли гості, лунали тости. Мирослав сидів далеко. Часом Марія знаходила його погляд — і могла знову рівно дихати.
Коли фотограф покликав батьків, Оля стала так, щоб між нею й матір’ю був Назар.
Марія помітила. Звісно, помітила.
Але не відступила з кадру.
За два тижні, коли молоді поїхали в Карпати, вона зателефонувала Мирославу.
— Ти сьогодні зайнятий?
— Для тебе — ні.
— Тоді збирай книжки.
— Які саме?
— Улюблені. Потім решту перевеземо.
Він мовчав так довго, що вона поглянула, чи не обірвався зв’язок.
— Мирославе?
— Я тут. Ти впевнена?
Марія глянула на другу чашку, яка чекала на столі.
— Так. Приходь додому.
***
Його речі вмістилися у дві валізи й кілька коробок. Із книжками виявилося складніше.
— Оце все улюблені? — спитала Марія.
— Я ще половину залишив.
— Треба другу шафу.
— Я зроблю полиці.
Він таки зробив. А заодно полагодив ґанок, підкрутив кран і утеплив веранду.
Одного ранку Марія прокинулася від дзенькоту посуду.
— Що сталося? — стривожено спитала, виходячи на кухню.
Мирослав озирнувся з кавником у руці.
— Кава.
— Я б сама…
— Знаю.
— Тоді чому ти не покликав?
Він поставив перед нею ту саму чашку, подаровану Лукою.
— А навіщо?
Марія сіла. Обхопила теплу порцеляну долонями.
— Незвично, — зізналася вона.
— Звикнеш.
Навесні він зробив високі грядки.
— Тут зелень посієш.
— А тут?
— Що захочеш.
— Мирославе, ти ж спину…
— Не сварись. Я не за один день.
Вона провела рукою по гладенькій дошці.
— Дякую.
— За грядки?
— І за них теж.
Оля не дзвонила місяцями. На свята надсилала короткі повідомлення. Коли Марія відповідала й питала, як справи, могла не відписати.
Тетяна приїжджала, але трималася прохолодно.
— Ну, як вам тут? — питала, оглядаючи нові полиці.
— Добре, — відповідала Марія.
І не додавала виправдань.
Та ночами інколи плакала.
Мирослав одного разу прокинувся й обійняв її.
— За Олею?
Вона кивнула.
— Може, подзвонити Назарові?
— Не треба. Вона не мусить приходити з примусу.
— А ти не мусиш удавати, що тобі не болить.
Марія повернулася до нього.
— Я не шкодую, що ти тут.
— Я знаю.
— Просто дуже скучила за нею.
— Знаю, Марійко.
Він не обіцяв, що все скоро мине. Лише тримав її, поки вона не заснула.
***
Минув рік.
На початку осені біля хвіртки зупинилася Назарова машина. Марія саме збирала груші.
Першим вийшов зять, відчинив пасажирські дверцята й подав руку Олі.
Донька повільно випросталася. Просторий кардиган уже не приховував великого живота.
Марія поставила кошик на землю.
Вона знала про вагітність від Назара. Раділа, питала про здоров’я, але Оля весь цей час залишалася для неї коротким: «Усе нормально».
Тепер стояла за кілька кроків.
— Добридень, — сказав Назар і поцілував тещу. — Тато вдома?
— На веранді.
— Піду привітаюся.
Він підхопив кошик і зник за дверима.
Оля дивилася на свої руки.
— Можна ми трохи побудемо?
— Звичайно.
— Я не про сьогодні…
Марія чекала.
Оля ковтнула повітря.
— Мені страшно, мамо.
Тієї миті всі підготовлені Марією слова зникли.
— Що сталося? Лікар щось сказав?
— Ні. З малям усе добре. Просто я… Не знаю, як це робити. Народжувати. Бути мамою. Раптом не впораюся?
Голос зламався.
Марія підійшла ближче.
— Ніхто наперед усього не вміє, доню.
— Ти вміла.
— Ой, Олю…
Вона сумно всміхнулася.
— Якби ж ти знала, скільки разів я сиділа над твоїм ліжечком і боялася навіть заснути.
Оля підвела на неї мокрі очі.
— А я тобі таке наговорила.
Марія мовчала.
— Я тоді думала… Навіть не думала. Мені здавалося, ти все одно пробачиш. Ти ж мама.
— Я пробачила.
— А забула?
Марія повільно похитала головою.
Оля затулила рот долонею.
— Пробач. Я не мала права. Ні про вік… ні про весілля… Ні про те, що ти повинна жити тільки для нас.
Марія обійняла її. Донька спочатку стояла скуто, потім уткнулася обличчям їй у плече.
— Я так хотіла приїхати, — схлипнула вона. — І щоразу думала: що скажу?
— Оце й сказала б. Що хочеш додому.
— А Мирослав Степанович… Він мене, мабуть, бачити не хоче.
— Тоді підеш і спитаєш у нього. Не вигадуй за інших.
Оля тихенько засміялася крізь сльози.
— Ти стала сувора.
— Ні. Просто тепер кажу.
Вони ще постояли в саду, обійнявшись. Потім Марія відсторонилася й витерла доньці щоки краєм своєї хустинки.
— Ходімо. У мене пиріг.
— Із грушами?
— Із грушами.
— Я так скучила за твоїм пирогом.
— А я за тобою.
На веранді Мирослав підвівся їм назустріч.
Оля зупинилася біля дверей.
— Мирославе Степановичу… Я хочу вибачитися.
Він не став удавати, що не розуміє.
— Дякую, Олю.
— Я дуже вас образила.
— Було боляче, — тихо сказав він. І відсунув стілець. — Сідай. Тобі, мабуть, уже важко стояти.
За столом спершу говорили обережно. Назар розповів про дитяче ліжечко, яке збирав цілий вечір і все одно залишився із зайвою деталлю.
— Це не зайва, — зауважив Мирослав.
— Я вже зрозумів.
Оля засміялася. Марія теж.
Потім сперечалися про імена. Мирослав запропонував одне, Назар скривився, Оля сказала, що вони вже мають свій список, але поки не покажуть.
— Значить, інтрига, — кивнула Марія.
— А ти не образишся, якщо назвемо не на твою честь? — раптом спитала донька.
Марія глянула на неї, і обидві зрозуміли, що розмова не зовсім про ім’я.
— Це ваша дитина, Олю. Ви й вирішуйте.
Донька кивнула й простягнула руку до її долоні.
Коли молоді поїхали, Марія ще довго стояла біля хвіртки.
Мирослав вийшов із пледом.
— Змерзнеш.
— Не змерзну.
— Знаю. Але все одно накинь.
Вона слухняно загорнулася й притулилася до нього.
— Втомилася? — спитав він.
— Трохи.
— Чаю?
Марія всміхнулася.
— Зараз. Постій зі мною.
У хаті світилася кухня. На столі залишилися чашки, крихти пирога й Олина забута хустинка. Завтра донька, мабуть, подзвонить, шукатиме її.
Марія подумала про це й усміхнулася ще раз.
— Знаєш, чого я найбільше боялася? — тихо сказала вона.
— Чого?
— Що доведеться обирати. Або діти, або ти. Або я хороша мама, або щаслива жінка.
Мирослав поцілував її у скроню.
Вона взяла його за руку.
— Добре, що ти тоді не пішов.
— Добре, що ти мене не відпустила.
Вони повернулися до будинку разом. Марія поставила чайник, дістала дві чашки — і цього разу жодна не залишилася зайвою.