— Андрію, подивися на мене. Не на ноутбук. На мене.
Він невдоволено зітхнув.
— Що знову?
Оксана поклала перед ним квитанцію.
— Знову комуналка. Знову продукти. Знову все з моєї зарплати. А ти сьогодні переказав матері ще гроші.
— І що?
— Те, що до кінця місяця я маю провести ще десять уроків після школи, щоб нам було за що жити.
— То не проводь. Тебе хтось змушує?
Вона коротко, невесело засміялася.
— А їсти ми перестанемо? Чи господареві квартири скажемо, що ти не дозволив мені втомлюватися?
Андрій нарешті закрив ноутбук.
— Не чіпай мою матір. Вона мене виростила. Я зобов’язаний їй допомагати.
— Я не прошу її покинути! Я прошу не забувати, що в нас теж є витрати. І що моя мама теж існує.
— Почалося…
— У неї після операції нога болить. Тиск щодня скаче. Я попросила купити їй тонометр — ти влаштував допит. А твоїй мамі на нові штори гроші знайшлися одразу.
— Твоя мати має пенсію.
— Твоя теж!
Він різко відсунув стілець.
— Послухай мене уважно. Твоя мати мені чужа людина. Я не повинен її утримувати.
Оксана притихла.
— Чужа?
— А хто? У мене є своя мати. Є ти. Оце моя сім’я.
— Коли ми після весілля жили в мами, вона тобі чужою не була? Коли збирала тобі обіди на роботу? Коли віддала гроші на заставу за цю квартиру?
— Ти тепер усе життя мені цим дорікатимеш?
Оксана повільно забрала квитанцію.
— Ні. Просто намагалася нагадати. Бачу, даремно.
Тієї ночі вона сиділа на кухні над учнівськими зошитами, але не могла прочитати жодного речення. Зателефонувала мама.
— Доню, ти чого не спиш?
— Перевіряю роботи.
— Голос у тебе якийсь…
— Утомилася. А ти як? Нога?
— Нормально. Сьогодні до магазину сама дійшла.
— Мамо, я ж просила не тягати пакети.
— Та там хліб і молоко. Не переживай за мене.
Оксана притиснула долоню до рота.
— Я завтра приїду. Добре?
— Приїжджай. Тільки не купуй нічого. Просто приїжджай.
Так вони й жили: одна мати просила не витрачатися, друга регулярно нагадувала, скільки їй винні.
Марія Петрівна телефонувала синові двічі на тиждень.
— Андрійку, ти переказ зробив? Бо я вже не знаю, як викручуватися.
— Зробив, мамо.
— І ще трохи докинь, якщо можеш. Треба вітаміни купити. Сусідка каже, дуже добрі.
— Добре, докину.
Поклавши слухавку, він помічав дружину в дверях.
— Що ти так дивишся?
— Ти ж учора казав, що до зарплати грошей немає.
— Для матері знайду.
Оксана кивала й поверталася до комп’ютера. За кілька хвилин починався черговий урок.
Згодом вона перестала просити гроші для мами. Купувала ліки з оплати за репетиторство, завозила продукти, ховала чеки на дно сумки. Не тому, що вважала себе винною. Просто не мала сил знову вислуховувати, як її рідна людина «тягне ресурси з сім’ї».
Одного разу Андрій таки побачив аптечний пакет.
— Це кому?
— Мамі.
— Знову?
Оксана застебнула сумку.
— Так. Знову. Ліки мають таку прикру властивість — закінчуватися.
— Не треба цього тону.
— А якого треба? Вибачатися, що вона хворіє?
Він відвернувся до телевізора. Розмова закінчилася, як закінчувалися майже всі їхні розмови.
Восени Андрія підвищили. Він повертався пізно, часто їздив у відрядження й дедалі частіше скаржився на втому.
— У тебе обличчя сіре, — сказала якось Оксана. — Може, до лікаря?
— Просто не виспався.
За тиждень вона застала його на кухні: він стояв, упершись руками в стіл.
— Що сталося?
— Голова закрутилася.
— Сідай. Я запишу тебе на обстеження.
— Не починай. У мене завтра виїзд.
— Андрію, робота зачекає.
— Звісно. Ти ж у нас знаєш, як усе влаштовано.
Вона замовкла. А наступного вечора почула в передпокої важкий удар.
— Андрію?
Він лежав біля дверей. Поруч валялася сумка, з кишені куртки випали ключі.
— Андрію! Чуєш мене?
Оксана опустилася навколішки, тремтячими пальцями набрала швидку.
— Чоловік знепритомнів. Так, дихає… Адреса…
Їй довелося повторити адресу двічі: власний голос звучав так, наче говорив хтось інший.
У лікарні після обстежень лікар вийшов до неї з похмурим обличчям.
— Стан тяжкий. Зараз робимо все необхідне.
— Він житиме?
— Ми боремося. А ви, будь ласка, залишайтеся на зв’язку.
Оксана вчепилася в телефон і просиділа під кабінетом до ранку.
Наступні два тижні злилися в дорогу між школою, аптекою та лікарнею. Вона проводила уроки, телефонувала лікарям на перервах, увечері сідала біля чоловікового ліжка.
Одного разу Андрій тихо попросив:
— Води.
Вона піднесла склянку, допомогла йому підвести голову.
— Отак. Повільно.
Він зробив кілька ковтків і втомлено заплющив очі.
— Я тебе налякав?
Оксана поставила склянку.
— Дуже.
— Я думав, минеться.
— Я знаю.
Вона не сказала нічого більше. Не змогла.
Коли стан стабілізувався, лікар заговорив про відновлення.
— Потрібна тривала реабілітація. Є центр, де працюють саме з такими пацієнтами. Ось програма й вартість.
Оксана глянула на аркуш.
— Це за весь курс?
— За перший етап. Розумію, сума велика. Можемо також шукати місце за державною програмою, але зараз там черга. Відновлення бажано починати якнайшвидше.
Вона вийшла в коридор і відкрила банківський застосунок. Потім закрила. Від цього грошей більше не ставало.
Увечері запитала чоловіка:
— А твій рахунок? Там же були заощадження.
Андрій відвів очі.
— Майже нічого не залишилося.
— Як?
— Кредит за машину закрив.
— Який кредит?
Він помовчав.
— Я не все тобі казав.
Оксана стиснула аркуш із призначеннями.
— Скільки там?
Він назвав суму. Її не вистачило б навіть на частину курсу.
— Решта куди пішла?
— Мамі переказував. І… витрачав.
Вона довго дивилася на нього.
— А я рахувала, чи можу купити мамі тонометр.
— Оксано…
— Не зараз. Будь ласка. Бо я зараз скажу те, чого не треба говорити в лікарні.
Вона вийшла й набрала Марію Петрівну.
— Алло? — озвалася свекруха. — Щось із Андрієм?
— Йому краще. Але потрібна реабілітація. Дорога. У нас усе пішло на лікування.
— А я тут до чого?
Оксана на мить заплющила очі.
— Я прошу допомогти. Скільки можете. Можливо, щось залишилося з тих грошей, які він вам надсилав?
— Ти думаєш, я їх складаю? Я на них живу!
— Я не прошу віддати останнє. Хоча б частину.
— У мене комуналка, ліки, продукти. Хто мені допоможе, поки він лежить?
— Маріє Петрівно, він не відпочиває. Він учиться сам вставати з ліжка.
— Не треба зі мною так розмовляти. Я сама хвора людина.
Оксана притулилася плечем до стіни.
— Ви хоча б приїдете до нього?
— Куди я поїду з моїм тиском? Ти хочеш, щоб і мене туди поклали?
— Ні. Я хочу, щоб ви допомогли своєму синові.
— Грошей у мене немає. І не доводь мене.
У слухавці стихло.
Оксана ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. Потім опустила руку.
Повертатися до палати одразу не наважилася.
До мами вона приїхала наступного дня. Ганна Іванівна відчинила двері й відразу потягнула доньку до себе.
— Ой, дитино… Ходи сюди.
— Мамо, я зараз розплачуся.
— То плач. Чого ж тримати?
На кухні Оксана довго гріла долоні об чашку.
— Лікар каже, є шанс добре відновитися. Але потрібен центр. Я позичила б, та навіть не знаю в кого.
— Скільки?
Оксана назвала суму й одразу похитала головою.
— Ні, мамо, я не по гроші приїхала. Я просто вже не можу сама.
— А його мати?
— Сказала, що їй самій важко.
Ганна Іванівна опустила очі на стіл.
— Ясно.
Вона підвелася, пішла до кімнати й повернулася зі старою дерев’яною скринькою. Дістала полотняний мішечок, розв’язала.
— Порахуй. Має вистачити.
Оксана відсунула стілець.
— Ні.
— Доню…
— Ні, мамо! Це твої гроші. Ти їх скільки збирала?
— Потроху збирала.
— Ти собі чоботи третю зиму не купуєш!
— Куплю ще.
— А ліки? А якщо знову лікарня? Я не можу забрати в тебе все.
Мати посунула гроші ближче.
— Ти ж мене не покинеш?
— Як ти можеш таке питати?
— От і я тебе не покину.
Оксана закрила обличчя руками.
— Мені соромно. Ти ж знаєш, як він… Мамо, він тебе чужою називав. Не хотів навіть допомогти, коли ти після операції…
— Знаю.
— І ти все одно віддаси?
Ганна Іванівна сіла поруч.
— Я пам’ятаю, як він зі мною говорив. Мені було боляче, Оксано. Я ж не кам’яна.
— То чому?
— Бо він у біді. Бо ти його любиш. Бо я не хочу, щоб ти потім усе життя думала: могли допомогти й не допомогли.
Вона погладила доньку по руці.
— Бери. Зараз ці гроші потрібні йому більше.
Оксана обійняла матір так міцно, що та тихо попросила:
— Обережно, задушиш іще. Хто тобі тоді чай наливатиме?
Оксана засміялася крізь сльози.
Наступного тижня Андрія перевели до реабілітаційного центру.
Відновлення давалося важко. Після перших занять він лежав, відвернувшись до стіни.
— Не можу, — сказав якось, коли Оксана допомагала йому сісти.
— Зараз перепочинеш.
— Я не про зараз. Узагалі не можу. Кілька кроків — і все.
Вона присунула стілець.
— Учора було три кроки. Сьогодні п’ять.
— Знущаєшся?
— Ні. Я їх рахувала.
Він повернув до неї голову. Вперше за багато днів ледь усміхнувся.
Та одного вечора, коли вона складала чисті речі в шафку, Андрій запитав:
— Звідки гроші?
Оксана зупинилася.
— На лікування.
— Я зрозуміла.
— Ти позичила? Оксано, скажи. Мені треба знати, скільки ми винні.
Вона сіла навпроти.
— Я дзвонила твоїй мамі.
Він помітно розслабився.
— Вона допомогла?
— Ні.
— Зовсім?
— Сказала, що їй самій немає за що жити.
Андрій дивився на дружину, ніби чекав продовження.
— Може, ти не пояснила…
— Пояснила. І про твій стан, і про гроші. Просила хоча б приїхати.
Він опустив очі на телефон біля подушки.
— Вона мені казала, що не може їхати через тиск.
Оксана мовчала.
— Тоді хто?
Вона відповіла не відразу.
— Моя мама.
Андрій повільно підвів голову.
— Ганна Іванівна?
— Так. Віддала свої заощадження.
— Скільки?
— Усе, що треба було на курс.
— Але ж у неї…
Він замовк.
Оксана кивнула.
— Так. Тільки пенсія. Та сама, на яку вона, за твоїми словами, могла якось прожити.
У палаті було чути, як у коридорі скриплять колеса візка.
— Вона знає, що це для мене? — нарешті спитав він.
Оксана глянула на нього.
— Звісно, знає.
Він потер долонями обличчя.
— Господи… Як мені тепер їй в очі дивитися?
— Не знаю, Андрію. Це вже тобі вирішувати.
— Пробач мені.
Вона відвела погляд до вікна.
— Я дуже хочу тебе пробачити. Але мені потрібен час.
Він кивнув. Не сперечався, не виправдовувався. Лише сидів, згорбившись, і витирав сльози рукавом лікарняної піжами.
Після виписки Андрій сам попросив:
— Поїдемо до твоєї мами?
Оксана подивилася на нього.
— Сьогодні?
— Якщо можна.
Дорогою вони заїхали до магазину й аптеки. Біля полиці з медичними приладами Андрій довго роздивлявся коробки.
— Який краще? — запитав.
Оксана показала.
Він поклав тонометр у кошик і тихо сказав:
— Треба було тоді.
— Так.
Більше вони до самої маминої оселі майже не розмовляли.
Ганна Іванівна відчинила двері й усміхнулася.
— Приїхали! А чого ж не подзвонили? Я б…
Андрій поставив пакети, взяв її за руки й раптом опустився на коліна.
— Ти що робиш? — злякалася вона. — Тобі ж не можна!
— Хвилину. Будь ласка.
Він намагався заговорити, але голос зривався.
— Пробачте мені. За все. За те, як говорив. Як приходив сюди… ніби послугу робив.
Ганна Іванівна стиснула його пальці.
— Вставай, Андрію.
— Ви мені допомогли після всього. А я вам навіть…
Він не договорив.
— Я чую тебе. Чую. Тільки підводься.
Оксана допомогла йому встати. Ганна Іванівна провела обох на кухню, витерла очі краєчком фартуха.
— Сідайте. Пироги ще теплі.
За столом Андрій узяв шматочок, відкусив і довго жував.
— Смачні, — сказав нарешті. — Дуже.
Мати всміхнулася, а Оксана опустила погляд у чашку. Від цього простого слова їй чомусь знову захотілося плакати.
Усе не стало добрим за один день. Оксана ще здригалася, коли чоловік запитував про витрати. Андрій помічав це й тепер не вимагав показати чеки.
Першої ж зарплати після повернення на роботу він сів поруч із нею за стіл.
— Давай порахуємо разом.
— Що саме?
— Усе. Квартиру, їжу, лікування. І скільки можемо відкладати твоїй мамі.
— Вона не візьме.
— Тоді будемо купувати те, що їй потрібно. Але я хочу повернути гроші. Не колись. Почати зараз.
Оксана дістала блокнот.
Матері він теж продовжив допомагати, але вперше назвав суму, яку міг собі дозволити.
— І це все? — обурилася Марія Петрівна. — Раніше ти більше надсилав.
— Раніше я багато чого робив неправильно.
— На матері економиш?
Андрій помовчав.
— На їжу й необхідні ліки допоможу. Але в нас є інші витрати. У Оксани теж є мама.
Тепер він сам телефонував Ганні Іванівні, питав, що привезти, лагодив кран, ніс важкі пакети. Якщо вона казала: «Нічого не треба», — уточнював у дружини.
Якось Оксана почула з кухні:
— Мамо, а де ваш тонометр?
— Та ось, у шухляді.
— Давайте поміряємо. Ви казали, голова боліла.
— Уже минула. Сідай краще, чай вистигне.
— Спочатку тиск. Чай я собі підігрію.
Оксана зупинилася в дверях. Андрій обережно застібав манжету на маминій руці й слухав, як вона розповідає про сусідку.
Він підвів очі на дружину, посунув для неї стілець.
І вона сіла поруч.