Того травневого ранку Олена розкроювала блідо-блакитний шовк. За два дні вона мала віддати замовниці топ, тож працювала з самого ранку, відклавши навіть недопиту каву.
На новому розкрійному столі лежали викрійки, котушки ниток і ножиці. Стіл Артем змайстрував власноруч кілька тижнів тому. Досі, заходячи в майстерню, Олена не могла повірити, що тепер має цілу кімнату для роботи.
Ще три місяці тому тут стояли коробки з бабусиними речами, старі журнали, зламаний торшер і чиїсь лижі.
Одного вечора Олена зупинилася перед зачиненими дверима й несміливо сказала чоловікові:
— Артеме, а як ти дивишся на те, щоб зробити тут майстерню?
— Твою? — перепитав він.
— Угу. На кухні вже ніде тканину розкласти. І замовлень побільшало… Дівчата на роботі хвалять мої сукні, просять пошити їм на літо.
Вона помовчала й додала:
— Може, з цього колись вийде щось більше, ніж хобі.
— А чому ні? — Артем обійняв її. — Вийде. Завтра почнемо розбирати кімнату.
— Ти серйозно?
— Звісно. Тільки лижі, будь ласка, не приміряй. Вони, здається, старші за нас обох.
Тих вихідних вони чхали від пилюки, перебирали коробки й сміялися. Потім клеїли світлі шпалери, вішали полиці. Артем зробив великий стіл, а Олена розставила на ньому свої машинки й тканини.
Її перші заробітки були невеликі, але чоловік радів кожному замовленню.
— Ти тільки подивися, як рівно тут усе прошито, — казав він, розглядаючи чергову сукню.
— Ти ж навіть не знаєш, куди дивитися, — сміялася Олена.
— Зате знаю, що в тебе золоті руки.
Вони жили в цій двокімнатній квартирі три роки. Колись вона належала бабусі Артема, а після її смерті дісталася Тамарі Петрівні. Мати вручила синові ключі зі словами:
— Живіть, облаштовуйтеся. Тільки за комуналку платіть вчасно й тримайте все в порядку.
Олена була їй вдячна: оренда в Києві коштувала дорого. Вона старалася ладнати зі свекрухою, пекла пироги на свята, допомагала їй прибирати, терпляче вислуховувала скарги на життя. Їй здавалося, що між ними склалися добрі стосунки.
Того ранку вона саме взяла ножиці, коли двері майстерні без стуку розчинилися.
На порозі стояла Тамара Петрівна. За нею — невисока рудоволоса дівчина з великою валізою.
— Так, а це що за неподобство? — запитала свекруха замість привітання.
Олена поклала ножиці.
— Доброго дня. Ви про що?
— Що за цех ви тут розвели? Усе завалено!
— Я працюю. Це моя майстерня. Я ж вам минулого місяця розповідала.
— Майстерня, — скривилася Тамара Петрівна. — Бізнесвумен знайшлася.
Вона пройшла до середини кімнати й відсунула плечем манекен із недошитою мереживною сукнею. Олена мимоволі простягнула руку, щоб той не впав.
— Обережно, будь ласка.
— Та нічого з ним не станеться. Словом, збирай свої речі. Тут Ганнуся житиме.
— Хто житиме?
— Моя племінниця, з Полтави. На курси перукарів вступила. Їй же десь треба жити.
Дівчина незворушно стояла біля дверей.
— Тамаро Петрівно, але ми ж не говорили про це…
— Ну, тепер говоримо. У Ганнусі мати хвора, грошей обмаль. Не на вокзалі ж їй ночувати. А тут ціла кімната.
— Вона не порожня. Я тут працюю, у мене замовлення…
— Артем дозволив, чи що?
— Ми разом вирішили зробити майстерню.
— А квартира чия, нагадати? — Тамара Петрівна підвищила голос. — Моя. І я вирішую, хто тут житиме.
— Але ж ви знали, що ми облаштовуємо кімнату. Ми ремонт зробили, стіл купили… тобто Артем сам його зробив.
— І що? Тепер мені рідній племінниці відмовити через твої забавки?
Олена відчула, як гарячіє обличчя.
— Це не забавки. У мене клієнти чекають. Он тканина лежить, мені топ треба здати за два дні.
— Та кому твої топи потрібні? Освіти в тебе немає, зв’язків немає. Пошиєш сукню подружці й думаєш, що це бізнес? Прибирай усе.
Ганнуся тим часом пройшла до дивана й сіла, оглядаючи кімнату.
— Ой, тітко Тамаро, а тут гарненько.
— Бачиш? — свекруха повернулася до Олени. — Дівчина з дороги втомилася. Хай відпочине, а ти починай збирати.
Олена хотіла ще щось сказати, але горло стисло. Вона вийшла на кухню й набрала Артема.
Він відповів не одразу: був на нараді. Коли нарешті вийшов у коридор, почув у слухавці її схлипування.
— Олено? Що сталося?
— Артеме… Приїжджай, будь ласка.
— Ти поранена? Щось із тобою?
— Ні. Тут твоя мама… Я не можу зараз пояснити. Приїдь.
— Я вже їду.
За сорок хвилин Артем увірвався до квартири. У передпокої стояли чужі черевики й валіза. З майстерні долинав сміх, а на кухні сиділа Олена із заплаканими очима.
— Хто там? Що сталося?
— Твоя мама привезла Ганну. Каже, вона тут житиме, а я маю забрати свої речі.
— Яку Ганну?
— Племінницю з Полтави. Артеме, вона сказала, що моє шиття — дурниці. Що це її квартира й вона тут усе вирішує.
Він стиснув її руку.
— Ходімо.
У майстерні Тамара Петрівна складала речі зі стелажа у великий пакет. У ньому вже лежали разом мереживо, ґудзики й клапті тканини. Ганнуся сиділа на дивані та гортала журнал.
— Мамо, що ти робиш?
Свекруха обернулася й усміхнулася:
— Ой, Артемчику, а ми тут облаштовуємося. Ганнуся приїхала, пам’ятаєш? Донька моєї сестри.
— Пам’ятаю. Я питаю, навіщо ти пакуєш Оленині речі?
— Та допомагаю їй. Кімнату ж звільнити треба.
Артем забрав у неї пакет і поставив на стіл.
— Ми не збиралися нічого звільняти. Це її майстерня.
— Не починай. Дівчині вчитися треба, їй нема де жити.
— Ти могла спочатку з нами поговорити.
— А навіщо мені з вами говорити? Це моя квартира.
— Тут живемо ми. І ти знала, що Олена працює в цій кімнаті.
— Працює! — Тамара Петрівна пирхнула. — Вона квартиру своїм ганчір’ям завалила.
— Не називай так її роботу, — твердо сказав Артем.
— Ти ще й голос на мене підвищуєш? Я вас пустила пожити, а ви вже господарями себе вважаєте? Я тебе виростила, освіту дала, квартиру надала, а ти через її примхи проти матері йдеш?
Вона притиснула руку до грудей.
— Господи, серце зараз вискочить…
Раніше Артем одразу кинувся б по воду, почав би заспокоювати й просити вибачення. Та зараз він побачив Олену: вона стояла біля дверей і міцно стискала в руках шматок блакитного шовку, який устигла прибрати зі столу.
— Мамо, тобі справді зле? Лікаря викликати?
— Не треба мені лікаря! Треба, щоб ти матір поважав!
— Я тебе поважаю. Але й ти нас поважай.
— А я що роблю? Допомагаю родичці! Ганнуся залишається. Олена може й на балконі шити.
Кілька секунд Артем мовчав.
— Добре, мамо. Квартира твоя. Ти це вже сказала.
— Нарешті дійшло.
— Тоді пригадай дещо. Хто дав тобі гроші на паркан торік?
— І що тепер, будеш рахувати?
— Хто щовихідних їздив на дачу? Дах лагодив, грядки копав, картоплю возив? Хто за ремонт твоєї машини заплатив?
— Ти мені це закидаєш?
— Ні. Я робив це, бо ти моя мама. А Олена тобі ліки купувала, бульйон носила, коли ти хворіла. Ми думали, що ми родина. А ти прийшла і викидаєш її роботу в пакет.
— Ніхто нічого не викидає!
— Ти навіть не спитала, чи можемо ми прийняти Ганну. Просто поставила перед фактом.
Він повернувся до двоюрідної сестри.
— Ганно, якщо ти тепер тут житимеш, може, допоможеш тітці? На дачу поїдеш, грядки прополеш, паркан пофарбуєш. І грошима, коли зможеш.
Ганнуся відклала журнал.
— А я тут до чого? Я взагалі вчитися приїхала.
— От і я про те! — вигукнула Тамара Петрівна. — Вона ж дитина, які грядки? Ти з глузду з’їхав?
— А в мене теж є робота і сім’я, мамо. Я більше не буду щовихідних їхати до тебе.
Він підійшов до Олени й обійняв її за плечі.
— Ми їдемо.
— Куди це ви їдете? — розгубилася мати.
— Звідси.
— Артеме, не вигадуй. Куди ви посеред тижня подінетеся? Ви ж усі гроші на оренду витратите!
— Розберемося.
Він повернувся до дружини:
— Оленко, збирай машинку й те, що потрібно для замовлень. Решту потім заберемо.
— А де ми ночуватимемо? — тихо спитала вона.
— Сьогодні в готелі. Завтра шукатимемо квартиру. У нас є заощадження, ми впораємося.
— Через неї це все! — Тамара Петрівна показала на невістку. — Налаштувала тебе проти рідної матері!
Олена здригнулася, але Артем не відпустив її.
— Мамо, це я вирішив. Не треба на неї кричати.
Вони швидко пакували речі. Артем обережно загорнув швейну машинку, Олена складала тканини, інструменти й одяг. Ганнуся сиділа на дивані, втупившись у телефон. Тамара Петрівна ходила за сином із кімнати в кімнату.
— Артеме, ну схаменися. Вона ж не назавжди приїхала!
— Ти навіть не сказала, на скільки.
— На час навчання. Хіба важко потерпіти?
— Важко, мамо. Особливо коли нас ніхто ні про що не питає.
Коли речі були спаковані, Олена посадила кота в переноску й озирнулася на майстерню. На стіні залишилися полиці, біля вікна — великий стіл, який вони поки не могли забрати.
— Заберемо, — сказав Артем, помітивши її погляд. — Домовимося з машиною і заберемо.
Він поклав ключі на тумбочку.
— Комуналку за цей місяць я оплатив. Якщо станеться щось термінове — телефонуй. Але більше не розраховуй, що я кину все й приїду.
— Тобто я тобі більше не мати?
— Мати. Але в мене є дружина, і я не дозволю так із нею поводитися.
Надворі пахло бузком. Біля під’їзду чекало таксі. Олена ще раз глянула на вікна квартири, тоді взяла Артема за руку й сіла в машину.
***
За чотири місяці вони вже жили в іншій квартирі. Оренда коштувала дорожче, ніж вони сподівалися, зате друга кімната була просторою і світлою. Артем перевіз туди розкрійний стіл, допоміг установити освітлення й зробив вішаки для готового одягу.
Олена зареєструвала ФОП і почала вести сторінку в соціальних мережах. Вона показувала, як розкроює тканину, шиє й проводить примірки. Спочатку замовлень було небагато, але поступово з’явилися нові клієнти. До вересня черга розписалася на місяць уперед.
Одного теплого вечора Артем повернувся з роботи й зазирнув до майстерні. Олена стояла біля манекена й поправляла мереживо на весільній сукні.
— Можна до вас? — постукав він по дверях.
— Залежить від того, що ви мені принесли.
— Себе. І новину: мене сьогодні офіційно перевели на нову посаду.
— Артеме! — Вона обернулася й обійняла його. — Я знала, що тебе підвищать!
— А я знав, що ти будеш тут до ночі сидіти.
— Не буду. Сьогодні є що святкувати. Я три сукні віддала! А ще мені запропонували зробити колекцію для шоуруму.
— Серйозно?
— П’ять моделей. З бавовни, з вишивкою. Ми вже ескізи обговорили.
— Оленко, це ж чудово!
— Я досі боюся, що вони передумають, — зізналася вона. — Але так хочу за це взятися.
— Берися. У тебе вийде.
Вона усміхнулася й помітила, що чоловік раптом став серйозним.
— Щось іще сталося?
— Мама вчора дзвонила.
— Як вона?
— Плакала. Просила вибачення.
Олена опустила руки.
— За Ганну?
— І за Ганну, і за те, як із нами вчинила. Ганна три місяці прожила в тій квартирі. Курси прогулювала, водила компанії. Мама приходила, сварилася з нею, потім до себе кликала, щоб поговорити.
— А на дачу Ганнуся їздила?
— Відмовилася. Сказала, що вона не прислуга. Вони сильно посварилися, і Ганна повернулася до Полтави.
— Ну й добре.
— Не зовсім. Після її від’їзду мама не знайшла срібного посуду, який від бабусі залишився. Каже, Ганна забрала. Думає, може, продала.
— Нічого собі… А вона сама що каже?
— Мамі не зізналася. Тож не знаю, чи вдасться посуд повернути.
Олена похитала головою.
— І що тепер Тамара Петрівна?
— Каже, квартира порожня. Просила повернутися. Обіцяла, що в майстерню більше не зайде і заважати не буде.
— А ти?
— Сказав, що ми не повернемося. Я її пробачив, але забути таке не можу.
Олена глянула на свій стіл, на сукні, що висіли біля стіни. Вона й сама вже не хотіла повертатися.
— Оренда, звісно, кусається, — сказала вона.
— Кусається, — погодився Артем. — Але ми тут удома. І ніхто не прийде раптом із валізою, щоб влаштувати когось у твоїй майстерні.
— А якщо прийде?
— Я спочатку постукаю, як сьогодні.
Олена засміялася й притулилася до нього.
— Дякую тобі, Артеме. За те, що тоді приїхав. І за те, що став на мій бік.
— А я пишаюся тобою. Ти стільки всього зробила за ці місяці.
Він узяв її за руку й кивнув на весільну сукню:
— Тільки скажи чесно: ти сьогодні ще довго працюватимеш?
— Десять хвилин. Ну, може, п’ятнадцять.
— Тоді я замовляю вечерю. У нас же подвійне свято.
— Замовляй. І щось смачне коту не забудь.
Артем поцілував її й пішов на кухню. Олена ще раз поправила мереживо на сукні, вимкнула машинку й пішла за ним.