— Скільки поклала в конверт, на стільки ти мене й любиш, мамо?
Юля стояла біля весільного столу з однією купюрою в руці. Голос тремтів, хоч вона щосили намагалася говорити спокійно.
— Яке весілля справили, такий і подарунок маєте, — відповіла Світлана Петрівна. — А чого ти чекала?
Хтось із гостей поклав виделку. Біля дверей завмер Богдан.
— Мамо… — Юля ковтнула повітря. — Ти зараз серйозно?
Та ще кілька місяців тому вона й уявити не могла, що стоятиме перед рідною матір’ю у весільній сукні й почуватиметься такою чужою.
Тоді вона прибігла до батьків захекана, щаслива. Навіть пальто не зняла — простягнула руку з тоненькою каблучкою.
— Мамо! Тату! Дивіться!
Світлана Петрівна витерла руки рушником.
— Що там?
— Ми одружуємося! Богдан учора освідчився.
Юля засміялася й одразу відчула, як незручно прозвучав її сміх у тихій кімнаті.
Батько підняв очі від ноутбука.
— Одружуєтеся?
— Так, тату.
— Ну… Дорослі. Вам вирішувати.
Мати сіла на стілець.
— Господи, Юлю. Куди ти поспішаєш?
Рука з каблучкою повільно опустилася.
— Ми два роки разом. Це хіба поспіх?
— Два роки зустрічатися — не те саме, що сім’ю будувати.
— Я знаю.
— Не знаєш, якщо за нього зібралася.
Юля розстебнула пальто, але знімати не стала.
— А що не так із Богданом?
— Нічого. Хороший хлопчик. Тільки чоловік має бути надійним.
— Він і є надійний.
— Сьогодні має замовлення, завтра не має. Сидить за комп’ютером…
— Тату, — Юля повернулася до батька, — ти зараз теж за комп’ютером сидиш.
— Не перекручуй. У мене справа. Крамниці, приміщення, люди працюють.
— А в нього робота. За яку платять гроші.
Світлана Петрівна склала рушник удвоє.
— Ми хочемо, щоб ти не рахувала копійки. Це тепер погано?
— Ні. Погано, що я прийшла сказати вам, що щаслива, а ви навіть не спитали, як він освідчився.
Батько зітхнув:
— Юлю, не починай. Ми на тебе все життя поклали. Хотіли, щоб ти мала тверду опору.
— Я її маю.
— Ну, якщо ти все вже вирішила, навіщо питаєш?
— Я не питаю дозволу, тату. Я ділюся радістю.
Він відвів погляд до екрана.
Юля постояла ще трохи, ніби чекала, що хтось схаменеться, усміхнеться, обійме. Мати першою порушила мовчанку:
— Гаразд. Розпишетеся тихенько, посидимо вдома.
— Ми хочемо весілля.
— Яке ще весілля?
— Невелике. Сукню, рідних, друзів. Хочу потанцювати зі своїм чоловіком, мамо. Це так багато?
— Якщо є за що — танцюй, — озвався батько. — Назбирали?
— Трохи маємо. Батьки Богдана теж запропонували допомогти.
— Учителі? — Світлана Петрівна підняла брови. — Ну, багато вони вам не дадуть.
— Скільки зможуть.
— От на стільки й гуляйте.
Юля міцніше стиснула сумочку.
— Я зрозуміла.
— А що ти зрозуміла? — мати вдивилася в її обличчя. — Що ми погані? Ти ж іще нічого не попросила, а вже образилася.
— Я чекала, що ви хоча б порадієте.
— Ми раді. Просто без дурниць. Не маєте на ресторан — знайдіть їдальню. Ми з батьком у студентській залі святкували, і нічого.
— Мамо, я не прошу розкішного ресторану.
— Тоді в чому проблема?
Юля не відповіла. Попрощалася й вийшла, так і не знявши пальта.
Увечері Богдан відсунув убік аркуш із підрахунками.
— Що вони сказали?
— Що ти ненадійний.
Він на мить завмер.
— Зрозуміло.
— Бодю…
— А ти як думаєш?
Юля підняла на нього мокрі очі.
— Думаю, що хочу за тебе заміж. Дуже.
— Тоді з рештою розберемося.
Він пересів ближче, обійняв її.
— Я думала, мама зрадіє, — прошепотіла Юля. — Ну хоч трохи. Уявляла, що ми разом сукню вибиратимемо…
— Може, ще передумає.
— Може.
Вона сказала це, щоб не засмучувати його ще більше.
Батьки Богдана зустріли їх зовсім інакше.
— Покажи! — Галина Іванівна схопила Юлину руку, роздивилася каблучку й притиснула долоню до губ. — Господи, які ж ви гарні…
— Галю, ти вже плачеш? — усміхнувся чоловік.
— А ти ні? Он окуляри витираєш.
Ярослав Петрович обійняв сина, потім Юлю.
— Ну що, діти. Будемо готуватися.
— Тату, ми самі, — почав Богдан. — Ви тільки…
— Стривай. Ми з мамою трохи відкладали.
— Ні, — одразу сказав він. — Ваші заощадження ми не заберемо.
Галина Іванівна стиснула Юлині пальці.
— Усе не віддамо. Нам на життя вистачить. А вам допомогти хочемо. Не сваріться з нами через це, добре?
Юля кивнула, бо говорити вже не могла.
Того вечора дорогою додому вона раптом зупинилася.
— Твоя мама мене обійняла.
— Авжеж.
— Ні, ти не розумієш… Просто обійняла. Нічого не спитала про гроші.
Богдан притягнув її до себе.
— Вона тебе любить, Юлю.
Підготовка вмістилася в один пошарпаний блокнот. Кожна нова ціна означала щось викреслене.
— Якщо запросимо всіх друзів, не вистачить на зал, — сказав Богдан.
— А якщо іншу залу?
— Там мінімальне замовлення дорожче.
Юля довго дивилася на список.
— Я дівчатам сама подзвоню. Поясню.
— Можемо потім усі разом зібратися. Просто на чай.
— Знаю. Просто… я вже уявила, як вони стоятимуть біля мене.
Богдан накрив її руку своєю.
— Вибач.
— За що?
— Що не можу зараз усе…
— Навіть не закінчуй, — перебила вона. — Ми разом це вирішили. І в борги не поліземо.
Сукню Юля знайшла напрокат за оголошенням. На примірку з нею поїхала Галина Іванівна.
— Тут трохи підхопити треба, — сказала та, обережно притримуючи тканину на спині. — І буде саме на тебе.
— Видно, що не нова?
Свекруха зустрілася з нею поглядом у дзеркалі.
— Видно, що ти в ній гарна.
Юля опустила очі.
— Я не про це…
— Знаю, доню.
Квіти вони купували разом, стрічки різали на кухні. Замість великого торта знайома кондитерка погодилася спекти два медівники. Підвезти молодих зголосився друг на своїй старенькій машині.
— Тільки попереджаю: кондиціонер примхливий, — сказав він Богданові.
— А до кафе доїде?
— Ображаєш.
І вони вперше за кілька напружених днів щиро розсміялися.
За тиждень до весілля подзвонила мама.
— Юлю, нагадай, куди їхати й на котру.
— Я ж запрошення вам привозила.
— Воно десь лежить. То на котру?
— На третю. У кафе за містом.
— Ага. До речі, ми машину забрали вчора.
— Яку машину?
— Нову. Білу, як батько хотів. Ще запах салону! Стара вже четвертий рік у нас була.
Юля сіла на край ліжка. На якусь безглузду мить у ній ворухнулася надія.
— Ви… собі купили?
— А кому ж? Батько давно придивлявся.
— Зрозуміло.
— Щось ти не радієш.
Юля подивилася на сукню, що висіла на дверцятах шафи.
— Вітаю вас, мамо.
— Дякую. Ну, на третю будемо. Ще помити її треба перед виїздом.
Після дзвінка Юля довго сиділа нерухомо.
Богдан зайшов із кухні.
— Що сталося?
— Машину купили.
Він помовчав.
— Вони мають право витрачати свої гроші.
— Я знаю! — вихопилося в неї. — Знаю, Бодю. Я не машину в них прошу. Вона за весь час жодного разу не спитала, чи потрібна мені допомога. Хоч би зі стрічками тими…
Він сів поруч.
— Я не хочу, щоб ти через це плакала на нашому весіллі.
— Я теж не хочу.
Юля притулилася лобом до його плеча.
— Я дуже постараюся.
У день весілля вона справді була щаслива.
Подруга заколювала їй волосся, тримаючи шпильки в зубах, і суворо наказувала не крутитися. Галина Іванівна привезла бутерброди, бо «наречена теж людина, їй їсти треба».
А коли приїхав Богдан, він так і застиг у дверях.
— Що? — стривожилася Юля. — Щось не так?
— Усе так.
— Тоді чого мовчиш?
— Дивлюся.
Вона розсміялася.
— Надивишся ще.
— Сподіваюся.
Біля зали реєстрації мати поправила Юлі фату.
— Ну, вітаю.
— Дякую, мамо.
Батько поцілував доньку в щоку.
— Щасливого життя.
Їй хотілося обійняти його міцніше, затримати біля себе. Але він уже відійшов, дістаючи телефон.
Кафе зустріло їх світлом із великих вікон і запахом гарячої випічки. На столах стояли квіти, які вони зі свекрухою перев’язували стрічками до пізньої ночі.
Світлана Петрівна зупинилася біля входу.
— Тут?
— Так, мамо.
— На фотографіях наче краще було.
Юля вдала, що не почула.
Мати торкнулася серветки, оглянула столи й нахилилася до чоловіка:
— Скромненько. Більше на поминальний обід схоже.
— Мамо, — тихо сказала Юля.
— Що?
— Я чую.
— Ну то я ж не тобі.
Богдан узяв дружину за руку під столом.
— Подивися на мене.
Вона повернулася.
— Ти сьогодні моя дружина.
— Знаю.
— Усміхнися хоч трохи. Я ж старався, сорочку прасував.
Юля пирснула крізь сльози, які вже підступили до очей.
За столом лунали тости, друзі згадували кумедні історії. Ярослав Петрович так хвилювався, що двічі почав привітання спочатку.
— Та кажи вже, що любиш їх! — не витримала дружина.
— Люблю, — погодився він. — Дуже. І хочу, щоб ви одне одного берегли.
Юля слухала й міцніше тримала Богданову руку.
Згодом гості вийшли надвір фотографуватися. Юля повернулася по хустинку й почула мамин голос.
— То це ви дітям допомагали?
Біля столика з напоями стояла Галина Іванівна.
— Так, трохи. Чим могли.
— Ну, якщо вже братися, то треба як слід. Стіл простенький, музика з колонки…
— Дітям подобається, — тихо відповіла свекруха.
— Вони ж іншого не бачили. А сукня? Невже на нову не вистачило?
Галина Іванівна стиснула в руках паперову серветку.
— Ми майже все віддали, що мали. Більше не змогли.
— То, може, й не варто було…
— Мамо.
Світлана Петрівна озирнулася.
Юля підійшла й стала поруч зі свекрухою.
— Не треба з нею так розмовляти.
— Як — так? Ми просто обговорюємо.
— Ні. Ти її принижуєш.
— Юлю, не починай при людях.
— А ти навіщо почала?
Галина Іванівна торкнулася її ліктя.
— Доню, ходімо. Все добре.
— Ні, не добре. Ви нам допомогли. Ви зі мною сукню підганяли, квіти в’язали… А тепер ще маєте виправдовуватися?
Світлана Петрівна схрестила руки.
— Я сказала те, що бачу.
— Ти за весь день хоч щось хороше побачила?
— Не говори зі мною таким тоном.
— А яким мені говорити? Ти назвала наше весілля поминками!
До зали почали повертатися гості. Юля бачила їх краєм ока, розуміла, що треба зупинитися, але вже не могла.
— Ви жодного разу не спитали, чи потрібні нам. Ні разу, мамо.
— Ми не зобов’язані оплачувати твої забаганки. Ти доросла. Заміж виходиш — нехай чоловік забезпечує.
— Я зараз не про оплату!
— А про що? Усе до неї й звелося.
Юля глянула на білий конверт серед подарунків. На ньому було написано знайомим маминим почерком: «Від мами й тата».
Вона взяла його.
— Юлю, — покликав Богдан від дверей.
Та вона вже відкрила конверт.
Одна дрібна купюра лежала на долоні.
Юля кілька секунд дивилася на неї, не підводячи очей.
— Це ви так… покарали нас?
— За що покарали? Подарували, скільки вважали за потрібне.
— Скільки поклала в конверт, на стільки ти мене й любиш, мамо?
Слова вихопилися самі. Юля одразу відчула, які вони гіркі й безпорадні.
— Яке весілля справили, такий і подарунок маєте, — спокійно відповіла мати. — На ресторацію ми не потрапили, делікатесів не бачили. За що тут платити?
Юля повільно підняла голову.
— Платити?
Світлана Петрівна мовчала.
— Ти ж не в ресторан прийшла, мамо. Ти до мене прийшла. Я сьогодні заміж вийшла.
Батько стояв біля свого стільця й дивився кудись повз неї.
— Тату?
Він стиснув губи.
— Навіщо ти це влаштувала, Юлю?
Вона здригнулася, ніби саме цих слів боялася найбільше.
— Борисе, поїхали, — сказала мати. — Досить із нас.
Батько взяв піджак. Світлана Петрівна пішла за ним, ні з ким не попрощавшись.
Коли двері зачинилися, Юля все ще тримала купюру.
— Я не через гроші, — сказала вона в тишу. — Чесно. Я не…
— Знаю, — відповів Богдан.
Він забрав конверт, поклав на стіл і обійняв її.
— Я ж просила себе не плакати сьогодні.
— Ну то поплач зараз. Я закрию тебе, ніхто не побачить.
Вона вчепилася в його сорочку.
Галина Іванівна підійшла ближче.
— Юлю, ходімо вмиємося.
— Вибачте, що вона вам таке сказала.
— Ти за це не відповідаєш, доню.
— Але мені соромно.
— А мені за тебе радісно. Чуєш? Ти сьогодні вийшла за мого сина. Ходімо, а то він зараз без нас увесь медівник з’їсть.
Юля засміялася крізь сльози.
Того вечора вони ще танцювали. Спершу ніяково, потім дедалі вільніше. Друзі співали так голосно, що колонку зрештою вимкнули. Ярослав Петрович запросив невістку на танець і тихо сказав:
— Якщо що треба — кажи. Не носи в собі.
Вона кивнула й поклала голову йому на плече.
Після весілля Світлана Петрівна розповідала знайомим свою версію:
— Уявляєш, при всіх конверт відкрила! Ми її виростили, усе дали, а вона гроші перераховує.
Юля про ці розмови чула, але виправдовуватися не ходила. На свята надсилала короткі привітання. Щоразу відкривала мамин номер, довго дивилася на нього й закривала телефон.
— Можеш подзвонити, — казав Богдан. — Я не ображуся.
— Я знаю.
— Чекаєш, щоб вони першими?
— Чекаю, щоб перестало боліти.
Вони винайняли невелику світлу квартиру. Купували речі поступово: спершу пральну машину, потім нормальний стіл, згодом диван.
Траплялися вечори, коли Юля відкривала холодильник і питала:
— Суп доїдаємо чи вже вигадуємо йому нову назву?
— Сьогодні це рагу, — відповідав Богдан.
— Воно ж рідке.
— Авторський задум.
Вони сміялися. Працювали обоє: Богдан брав додаткові проєкти, Юля вела документацію для невеликої фірми. Іноді він засинав над ноутбуком, тоді вона обережно знімала з нього окуляри й будила:
— Ходімо. На квартиру заробляємо, а не на пам’ятник трудоголіку.
Згодом у Богдана з’явився великий закордонний контракт. Вони відкрили окремий рахунок і щомісяця відкладали на перший внесок за власне житло.
Галина Іванівна передавала яблука, овочі й варення. Ніколи не питала, скільки заробили, зате неодмінно уточнювала:
— Ви хоч спите?
Майже два роки минули швидко.
Про батькову лікарню Юля дізналася від тітки Люди.
— Ти тільки не лякайся, — почала та.
— Тітко, що сталося?
У батьків давно хиталися справи. Дві крамниці закрилися, великий орендар виїхав, борги росли. А тоді Борисові Васильовичу стало зле за кермом. Він устиг зупинитися, та з лікарні вже не відпустили: потрібні були лікування й тривале відновлення.
Юля подзвонила матері того самого вечора.
— Мамо, це я.
На тому кінці довго мовчали.
— Юлю?
— Як тато?
— Тобі сказали?
— Чому не ви?
Світлана Петрівна тихо втягнула повітря.
— Я не знала… чи захочеш ти слухати.
Юля заплющила очі.
— Кажи, що сказав лікар.
Мати почала уривчасто: про обстеження, рахунки, ліки. Потім заплакала.
— Машину продаємо, але за такі гроші ніхто не бере. Приміщення порожні. Я вже не знаю, кому дзвонити…
— Ти сьогодні їла?
— Що?
— Їла, питаю?
— Не пам’ятаю.
Юля подивилася на Богдана. Він уже сидів поруч.
— Скинь призначення і рахунки. Ми приїдемо.
Після розмови вона поклала телефон на стіл.
— Бодю…
— Я чув.
— Там багато.
— Подивимося скільки.
— У нас внесок.
Богдан повернув до себе ноутбук.
— У нас тато в лікарні.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти на нього не сердишся?
— Серджуся. Але ліки йому все одно потрібні.
За годину вони приїхали.
Світлана Петрівна відчинила двері й одразу відступила. Здавалося, за ці два роки вона стала нижчою.
— Проходьте.
— Доброго вечора, — привітався Богдан.
Вона не змогла подивитися йому в очі.
— Чаю?
— Спочатку сядь, мамо, — сказала Юля. — Ми привезли їжу.
За кухонним столом Богдан розклав роздруковані рахунки.
— Основне вже оплатили. Частину препаратів знайшли через знайомого постачальника. Завтра доставлять у відділення, я узгоджу з лікарем.
Світлана Петрівна потягнулася до паперів, але рука завмерла.
— Уже оплатили?
— Так.
— Звідки у вас стільки?
Юля поставила перед нею чашку.
— Ми відкладали на квартиру.
Мати підняла на доньку перелякані очі.
— Ні. Ні, не треба. Я продам…
— Мамо, зараз треба лікувати тата.
— А ви?
— Ще назбираємо.
Світлана Петрівна закрила обличчя руками.
— Я ж вам тоді… Господи, що я вам тоді наговорила.
Ніхто не перебив її.
— Богдане, я ж тебе за людину не мала. Стояла, повчала… А ти прийшов.
Він мовчки підсунув їй серветки.
— Пробачте мені, — прошепотіла вона. — Обоє.
Юля відчула, як у грудях знову ворухнувся той давній біль.
— Мені було дуже погано, мамо.
— Знаю.
— Ні. Тоді ти не знала. Я чекала, що ти хоча б подзвониш. Скажеш: «Доню, я погарячкувала».
Мати кивала, не піднімаючи голови.
— Я все чекала, що ти перша… Я ж думала, ти мене…
Вона урвала себе й витерла щоки.
— Нема чого виправдовуватися. Треба було мені дзвонити.
Богдан тихо сказав:
— Ми ще поговоримо. Зараз зберімо Борисові Васильовичу речі. Що просив передати?
Світлана Петрівна підвелася не одразу.
— Окуляри. І халат. Він усе каже, що вдома краще…
— Буде вдома, — відповіла Юля. — Допоможемо йому повернутися.
Наступні два місяці були важкими.
Богдан возив передачі, шукав консультації, допомагав розібратися з договорами оренди та боргами. Юля після роботи їхала до лікарні.
Спершу батько розмовляв із нею про погоду й лікарняну їжу. Одного дня, коли вона чистила йому яблуко, раптом сказав:
— Я чув, ви квартиру відклали.
— Тату, не починай.
— Треба почати.
Юля поклала ніж.
Він довго дивився на свої руки.
— Ти тоді на весіллі мене покликала. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А я промовчав.
Вона кивнула.
— Міг зупинити матір. Міг тебе обійняти. А я піджак узяв і пішов.
У Юлі затремтіло підборіддя.
— Я все думала, ти хоч озирнешся.
Батько закрив очі.
— Пробач, доню.
Вона посиділа мовчки, потім узяла його за руку.
— Одужуй, тату. Нам ще багато про що поговорити.
Коли його виписали, родина зібралася в батьківському домі. Приїхали й батьки Богдана.
Світлана Петрівна сама накривала стіл: вареники, печеня, пиріжки. Раз у раз виходила в коридор, ніби перевіряла, чи всі справді прийшли.
Галину Іванівну вона затримала біля кухні.
— Я маю перед вами вибачитися.
Та ніяково поправила рукав.
— Не треба зараз…
— Треба. Я вас тоді образила. Ви допомагали дітям, а я… Ще й судила, чи достатньо.
Галина Іванівна помовчала.
— Мені було прикро.
— Знаю.
— Не за себе навіть. За Юлю. Вона ж так старалася.
Світлана Петрівна опустила очі.
— Тепер бачу.
Галина Іванівна взяла зі столу тарілку.
— Ходімо. Вареники вистигнуть.
За вечерею Борис Васильович підвівся, спираючись рукою на стіл.
— Сиди, тату, — сказала Юля.
— Хвилину.
Він повернувся до Богдана.
— Я тебе ненадійним називав. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А коли сам опори потребував, ти й підставив плече. Навіть не спитав, чи заслужив я.
Богдан опустив погляд.
— Ви батько Юлі.
— Не тільки через це ти допоміг. Я вже зрозумів.
Борис Васильович проковтнув клубок у горлі.
— Пробач мені, сину. Я тебе зовсім не знав, а судив.
Богдан підвівся й обійняв його. Батько тримався за нього довше, ніж звичайно обіймаються чоловіки.
Юля сиділа поруч із матір’ю. Та обережно накрила її руку своєю.
Цього разу Юля не відсмикнула пальців.
Уже надвечір Світлана Петрівна провела їх до воріт.
— Зачекайте. Я зараз.
Вона повернулася з невеликим пакунком, загорнутим у хустку.
— Візьми, доню.
Юля насторожено глянула на матір.
— Що це?
— Гроші. Я прикраси продала. І документи на ділянку біля річки. Ми з батьком хочемо переоформити її на вас.
— Мамо…
— Послухай. Зможете продати й додати на квартиру. А захочете — колись будуватиметеся.
Богдан похитав головою:
— Вам ще самим ставати на ноги.
— Станемо. Машину вже продали, частину боргів закрили. На життя й лікування залишили.
Юля не брала пакунка.
— Нам не треба повертати допомогу.
— Я знаю.
— І купувати наше прощення не треба.
Світлана Петрівна здригнулася, але не відвела очей.
— Знаю, доню. Цього не купиш.
Вона помовчала, стискаючи хустку.
— Я просто хочу нарешті щось зробити для вас. Без умов. Без того, щоб ви спершу довели, що варті.
Юля глянула на Богдана. Він ледь помітно кивнув.
Тоді вона взяла пакунок.
— Дякую, мамо.
Світлана Петрівна видихнула й одразу розгублено додала:
— Там ще пиріжки. В іншому пакеті. Я на заднє сидіння поклала. Тільки Богданові з капустою, як він любить.
Юля тихо засміялася.
— Ти запам’ятала?
— Запам’ятала.
Донька зробила крок і пригорнулася до неї.
Мати обійняла її міцно, обережно провела долонею по волоссю.
— Пробач мені, дитино.
— Я стараюся, мамо.
— Я почекаю.
Коли машина рушила, Світлана Петрівна залишилася біля хвіртки. Дивилася вслід червоним вогням і згадувала інший вечір: білу сукню, конверт у Юлиних руках, власне холодне: «За що тут платити?»
Тепер їй було нестерпно соромно за ті слова.
Телефон завібрував, коли вона вже збиралася заходити в дім.
«Доїдемо — напишу. Не стій на холоді, мамо».
Світлана Петрівна прочитала повідомлення двічі, притиснула телефон до грудей і тихо відповіла, хоча донька не могла її почути:
— Добре, доню. Чекатиму.