У неділю ввечері Інна зайшла додому й застала Павла навпочіпки біля шафи. Чоловік витягав шуруповерт, банку з кріпленнями, старий подовжувач. Її черевики вже стояли рядочком біля стіни.
— Ти ремонт затіяв?
— Ні.
— А моє взуття навіщо переставив?
— Місце звільняю.
— Для чого?
Павло потягнувся до верхньої полиці й дістав нічник у формі місяця. Його колись забула племінниця Оксанка.
Інна перевела погляд із нічника на чоловіка.
— Павле, кого ти до нас заселив?
— Та нікого. Просто діти Лариси поживуть у нас днів десять.
— Що?
— Артем і Оксанка. Лариса з Сергієм летить до Туреччини.
— Коли?
— У четвер.
— Цього четверга?
— Ну так. Інно, не дивись на мене так. Це ж наші племінники.
Вона мовчки зняла куртку й пішла на кухню. Павло рушив за нею.
— Артему вже вісім, він самостійний. Оксанці п’ять. Нічого складного.
Інна налила собі води.
— Ти коли збирався мені сказати?
— Зараз кажу.
— За чотири дні до їхнього приїзду?
— А що такого? Ти ж половину тижня працюєш удома.
Інна повільно поставила склянку.
Три дні на тиждень вона справді працювала з дому: погоджувала закупівлі, розмовляла з постачальниками, розбиралася із зірваними доставками. І часом не встигала нормально пообідати.
— Павле, ти Ларисі вже відповів?
Він забарився.
— Ну, сказав, що допоможемо.
— Коли?
— Тижнів зо три тому.
— Три тижні тому?
— Вона тільки путівки дивилася. Запитала, чи зможемо.
— І ти вирішив, що зможемо. За нас обох.
— Це ж не чужі діти.
— А я тебе питала, чужі вони чи ні?
Павло сів навпроти.
— Я після роботи теж допомагатиму.
— Ти виходиш о пів на восьму. Повертаєшся близько восьмої.
— Іноді раніше.
— Добре. Хто вранці веде Оксанку в садок?
— Ну…
— Артема до школи?
— Там усе поруч.
— О котрій у нього починаються уроки?
Павло насупився.
— Лариса скаже.
— А о котрій Оксанку треба привести на сніданок? У які дні в Артема басейн? Хто їх забиратиме?
— Інно, навіщо ти мене допитуєш?
— Бо ти три тижні знав, що діти приїдуть, а я дізналася тільки зараз. І, схоже, ти вирішив, що все це робитиму я.
— Я такого не казав.
— Ти сказав, що я працюю вдома.
Павло відкрив рота, але нічого не відповів.
— Знаєш що? — сказала Інна. — Напиши розклад на ці десять днів.
— Який ще розклад?
— Підйом, сніданок, школа, садок, гуртки. Хто й коли їх забирає. Що їм потрібно взяти. Ти ж кажеш, нічого складного.
За двадцять хвилин Павло приніс аркуш.
— Ось.
Інна прочитала:
«7:00 — підйом.
7:30 — сніданок.
8:00 — школа і садок.
18:30 — додому.
19:00 — вечеря.
21:00 — сон».
Вона показала на середину аркуша.
— А тут що?
— Де?
— Між восьмою ранку і половиною сьомої вечора.
— Вони ж у школі та садочку.
— Артем до вечора в школі?
— Там є продовжена група.
— Він щодня на ній залишається?
— Не знаю.
— А гуртки?
— Лариса пояснить.
Інна повернула йому аркуш.
— Завтра я їй зателефоную.
Павло насторожився.
— Навіщо?
— Ти вже поговорив за двох. Тепер я скажу, що думаю.
Наступного дня Лариса відповіла під час обіду.
— Зачекай, Інно. Павло ж сказав, що ви не проти.
— Павло не проти.
— А ти? Він що, не розмовляв із тобою?
— Ні.
У слухавці запала тиша.
— Ой… А я вже путівки оплатила. І відпустку оформила. Я думала, ви обоє погодилися.
— Ларисо, я не дзвоню, щоб ти скасовувала поїздку.
— Я можу маму попросити. Колишній, на жаль, у відрядження їде, я вже питала…
— Якщо Павлові буде потрібна допомога, нехай сам домовляється з мамою. Дітей він прийняти пообіцяв, він нехай усе й організовує.
— А ти зовсім не зможеш?
— Допоможу, коли матиму змогу. Але в мене робота. Я не можу на десять днів стати нянею тільки тому, що Павло вирішив за мене.
Лариса зітхнула.
— Мені соромно. Я мала тебе запитати.
— Ти повірила братові. Я б теж, мабуть, повірила.
— Усе одно пробач.
— Домовилися. Тільки, будь ласка, розкажи йому докладно про дітей. Бо поки що він знає, що їх двоє.
Лариса невесело засміялася.
— Я напишу розклад.
У середу ввечері вона привезла дитячі речі. Павло відчинив двері й завмер.
— Це все для них?
— Ні, Павле. Два пакети для тебе. Раптом захочеш піти до першого класу.
— Дуже смішно.
— Тоді занось.
Одяг, змінне взуття, аптечка, форма для басейну, зошити, запасні речі для садочка. А ще два аркуші розкладу, списані дрібним почерком.
— У понеділок плавання одразу після продовженої групи, — пояснювала Лариса.
— А вона коли закінчується?
— О шостій.
— А плавання?
— О пів на сьому.
— Так швидко?
— Басейн за десять хвилин від школи. Встигнете.
Павло глянув на Інну. Та сиділа поруч і їла яблуко.
— Оксанку із садочка бажано забирати до сьомої, — продовжила Лариса. — А в п’ятницю їм треба принести саморобку на осінню виставку.
— Яку?
— Будь-яку.
— Ну хоч щось просте.
— З природних матеріалів.
Павло знову подивився на Інну. Вона відкусила яблуко.
— І перевіряй Артемів електронний щоденник, — додала Лариса.
— А що там?
— Домашні завдання.
— Їх хіба не в зошити записують?
Лариса подивилася на брата.
— Знаєш, мені вже здається, що я цю Туреччину заслужила.
У четвер увечері діти були в них. А в п’ятницю о 6:48 ранку Артем стояв посеред передпокою й кричав:
— У мене фізкультура!
— І що? — озвався з кухні Павло.
— Форма потрібна!
— А де вона?
— Не знаю!
За хвилину Павло вже переривав пакети. Тим часом Оксанка сиділа на дивані й відштовхувала від себе колготки.
— Не буду їх!
— Чому?
— Вони кусаються!
Павло вивернув колготки, оглянув.
— Де?
— Всюди!
— Учора ж не кусалися.
— А сьогодні кусаються!
— Оксанко, колготки не можуть…
Інна пройшла повз із кавою.
— Павле, не сперечайся з колготками. Вони завжди перемагають.
Він знайшов інші. Артем знайшов форму. О 7:22, коли всі нарешті були одягнені, хлопчик сказав:
— А ще треба саморобку.
Павло завмер.
— Кому?
Оксанка підняла руку.
— Мені!
— Яку?
— Осінь.
— Що — осінь?
— Ну, саморобку!
Павло подивився на годинник, потім на Інну.
— Навіть не думай, — сказала вона. — У мене о восьмій дзвінок із постачальником.
Лариса залишила пакет із листям і шишками. Павло знайшов картон, клей і попросив Артема збігати по гілочку горобини біля під’їзду.
За кілька хвилин саморобка була готова.
— Назвемо «Осінь у лісі», — запропонував Павло.
Оксанка скривилася.
— Це не ліс.
— Чому?
— Їжачка немає.
— Оксанко, їжачок запізниться разом із нами. Ходімо!
На роботі Павло з’явився без трьох хвилин десята. Начальник зустрів його біля стійки приймання.
— Доброго ранку, Павле Сергійовичу. Чи вже доброго дня?
— Дітей розвозив.
— Відколи в тебе діти?
— Сестрині.
— Одразу двоє?
— Не починай. Мені й так добре.
Того ж дня Павло попросив тимчасово змінити графік. Начальник погодився відпускати його о шостій, але попередив:
— Усі години потім відпрацюєш.
— Звісно, відпрацюю. Дякую.
У понеділок о шостій Павло забрав Артема з продовженої групи, відвіз на плавання, помчав за Оксанкою, а тоді повернувся до басейну. Артем саме виходив із мокрим волоссям.
— Шапку вдягни.
— Не хочу.
— На вулиці плюс сім.
— Мені не холодно.
— Мені теж не холодно, але я тебе прошу.
— Вона колеться.
— Тільки не починай. Уранці вже були колготки.
Наступного вечора Інна зупинилася в передпокої й зморщила ніс.
— Павле, у тебе тут хтось помер?
— Де?
Вона показала на Артемів рюкзак. Павло розстебнув його й витягнув пакет із мокрими плавками та рушником.
— Артеме! Ти це коли поклав?
— Учора! — долинуло з кімнати. — Я забув!
— І я забув, — пробурмотів Павло й поніс пакет до пральної машини.
У вівторок Оксанка прокинулася гаряча. Градусник показав 37,6.
— У садок не можна, — сказав Павло. — Побудеш із тіткою Інною.
Інна саме підключала ноутбук до зарядки.
— Ні.
— У якому сенсі?
— У мене за п’ятнадцять хвилин нарада.
— Вона ж просто полежить.
— Павле, це хвора п’ятирічна дитина. Їй потрібен дорослий, а не людина, яка намагається говорити з директором через гарнітуру.
— Я не можу просто кинути роботу!
— Я теж не можу.
— Але ти ж удома!
Інна підвела на нього очі.
— І що?
Павло замовк.
— Я тиждень тому казала тобі про цю нараду, — додала вона. — З директором і керівниками двох філій.
Оксанка чхнула під ковдрою.
Павло взяв телефон.
— Алло, це я. Мені сьогодні потрібен відгул. Так, знову діти… Тобто дитина. Захворіла.
О пів на дев’яту Інна зачинилася в спальні з ноутбуком. Павло залишився з Оксанкою.
— Чаю хочу, — попросила дівчинка.
Він налив.
— Гарячий.
Павло остудив.
— Тепер холодний.
Він зробив новий.
— А мультики можна?
— Можна.
— Цей не хочу.
— Я тільки заставку ввімкнув!
— Я вже знаю, що не хочу.
Коли близько першої Інна вийшла зі спальні, Павло сидів поруч із диваном і дивився в одну точку.
— Як ви?
— Чудово. Тричі міряли температуру, передивилися пів інтернету і з’ясували, що банан можна хотіти рівно до того моменту, поки його не почистять.
— Я хотіла інший, — поправила Оксанка.
Інна усміхнулася й торкнулася її лоба.
— Уже краще?
— Трошки.
До середи температура минула. Павло тим часом навчився перевіряти електронний щоденник, знаходити змінне взуття й розкладати Оксанчин одяг із вечора.
— Ці легінси завтра вдягнеш? — питав він.
— Так.
— Точно?
— Точно.
— Добре. Я покладу поруч ще одні. Про всяк випадок.
У четвер він приготував макарони. Оксанка подивилася в тарілку.
— Я таких не їм.
— Учора їла.
— Учора були бантики.
— Це теж макарони.
— Це трубочки.
— І що?
— Не люблю трубочки.
Павло сів навпроти.
— Оксанко, мені тридцять сім років. Я ремонтую телефони, ноутбуки, кавомашини. Якось дві години шукав замикання в платі, яку до мене паяли троє майстрів. Але чим трубочка гірша за бантик, я не розумію.
— Бантик гарніший, — пояснила Оксанка.
Інна тихенько розсміялася.
— У тебе ж гречка залишилася.
— Вона її їсть?
— З котлетою.
— Де гречка?
— У холодильнику.
— Дякую.
Інна допомагала: читала Оксанці перед сном, знайшла з Артемом фотографії для шкільного проєкту, а одного разу забрала обох, коли Павло затримався в сервісі. Але він знав: це допомога, а не обов’язок, який можна мовчки на неї перекласти.
У другу суботу Павло нарешті збирався зустрітися з друзями. Він уже писав повідомлення, коли Артем зазирнув на кухню.
— Дядьку Павле, а ми о котрій на змагання?
— На які змагання?
— З плавання.
— Сьогодні?
— Так.
Павло схопив розклад. Об одинадцятій — реєстрація учасників в іншому районі міста. А об 11:30 — осінній ярмарок у садочку Оксанки.
— А це що таке? — показав він на другий запис.
Оксанка заглянула в аркуш.
— Свято!
Павло подивився на Інну. Вона допивала каву.
— У мене сьогодні свої плани, — сказала вона.
— Я нічого не сказав.
— Я побачила, що ти зараз скажеш.
Він зітхнув, дістав телефон.
— Мамо, привіт. Ти сьогодні вільна?
За пів години план був готовий: бабуся забирала Оксанку на ярмарок, Павло віз Артема на змагання. Потім усі зустрічалися на обід.
Друзям він написав: «Не вийде. Перенесімо».
У машині Артем запитав:
— А ти кудись збирався?
— Збирався.
— Чому не поїхав?
Павло застебнув на ньому ремінь.
— Бо спочатку я пообіцяв вашій мамі, що буду з вами.
Він сказав це й раптом сам замислився. Пообіцяв він. І час для виконання обіцянки мав знайти свій.
У неділю ввечері повернулася Лариса — засмагла, відпочила, з пакетами сувенірів. Павло зустрів її біля дверей.
— Так, тут Артемова форма й зошити. Тут речі для басейну, рушник чистий. Оксанці сироп давав один раз, потім температури не було. А ще в Артема на вівторок англійська в електронному щоденнику. Одне завдання недороблене…
— Павле, — перебила Лариса.
— Що? Я щось забув?
— Ти говориш, як я.
Інна хихикнула. Лариса обійняла дітей, потім брата.
— Дякую тобі.
— Та нема за що.
— Ні, є.
Коли за ними зачинилися двері, квартира затихла. Інна пройшлася кімнатами, зібрала дві іграшки й знайшла під диваном дитячу шкарпетку.
— Ось, речовий доказ.
Павло взяв її.
— Я відвезу.
— Завтра.
Він кивнув і побачив на холодильнику свій перший розклад. Інна прикріпила його магнітом.
— Зніми це.
— Навіть не думай.
— Інно.
— Це сімейний архів.
Павло посміхнувся.
— Я ж справді думав, що вони там цілий день самі якось…
— Зберігаються?
— Ну, приблизно.
Інна підійшла ближче й торкнулася аркуша.
— Знаєш, що мене найбільше розізлило?
— Що діти приїхали?
— Ні. Діти тут ні до чого. Ти подарував Ларисі десять днів не свого часу, а мого. Навіть не запитавши.
Павло не став заперечувати.
— Я не думав про це так, — сказав він. — Пробач.
— От саме. Не думав.
— Тепер думатиму.
За кілька тижнів зателефонувала Лариса. В Артема на п’ятницю скасували заняття, а їй треба було на роботу.
— Павле, ти випадково не зміг би…
— Я перевірю свій графік, поговорю з Інною і перетелефоную.
Дружина підвела очі від ноутбука.
— Щось сталося?
— Ларисі потрібна допомога з Артемом. Я подивлюся, чи можу сам узяти відгул. Якщо ні й знадобиться твоя допомога — спочатку тебе запитаю.
Інна кілька секунд дивилася на нього, а потім усміхнулася.
— Ось тепер правильно.
У п’ятницю Павло взяв відгул за переробку й провів день із племінником. Увечері вони повернулися з двома булочками та пакетом макаронів у формі бантиків.
Інна зазирнула в пакет.
— А це навіщо?
— Про всяк випадок.
— Оксанки ж сьогодні немає.
— Я знаю, — сказав Павло й поклав макарони в шафу. — Але ж життя довге.
Старий розклад ще кілька місяців висів на холодильнику. Коли Павло збирався сказати про чиюсь справу: «Та там нічого складного», Інна лише дивилася на аркуш.
І зазвичай він устигав зупинитися сам.