Вікторія витирала з дошки приклади, коли в кишені пискнув телефон.
«Покупка 1 740 грн. Аптека. Доп. картка …4417».
— Вікторіє Андріївно, а він у мене ластик забрав! — вигукнув хтось із другого ряду.
— Не забрав, а знайшов!
— Хлопці, розберемося на перерві. А зараз відкриваємо зошити.
Вона сховала телефон і написала на дошці: «Задача номер сім».
Аптека. Усе правильно. Саме для цього картку й оформлювали.
За місяць до того Микола сів поруч із нею на дивані й узяв її за руку.
— Віко, мама вчора швидку викликала. Тиск підскочив. Ліки виписали, а до пенсії ще тиждень. Довелося в сусідки позичати.
— Їй гроші потрібні? То перекажімо.
— Зараз уже все добре. Я про інше думаю. Вона сама, я постійно на роботі… А якщо знову щось трапиться? Може, зробимо їй додаткову картку до твого рахунку? Тільки на крайній випадок. Ліки, лікар.
Вікторія забрала руку.
— Колю, це бабусині гроші.
— Я знаю. Мама ні копійки зайвої не витратить. Вона сама сказала: «Тільки на найнеобхідніше». Чесне слово, Віко.
Вікторія вагалася. Та й справді, як відмовити, коли людині може знадобитися допомога?
Того ж дня вона оформила картку на ім’я свекрухи. Ліміту не встановила: хіба знаєш, скільки може коштувати лікування?
Увечері Микола написав: «Дякую, Віко. Мама дуже вдячна. Тільки на екстрене, мама обіцяє».
Вікторія зберегла повідомлення. Навіщо — й сама не знала.
Гроші на рахунку вона отримала після продажу бабусиної квартири. Два мільйони сто тисяч гривень. Хотіла купити власну двокімнатну, щоб більше не жити по орендованих.
Бабуся Лідія Іванівна виростила її сама. Батько після розлучення поїхав до Києва і зник. Мати вийшла заміж удруге й залишила доньку бабусі «на рочок, поки влаштуємося». Потім телефонувала переважно на Новий рік.
А бабуся працювала бухгалтеркою в лікарні, водила Віку на малювання, шила їй сукні на ранки й сиділа з нею над уроками. У дев’яностих, коли зарплату місяцями затримували, продала обручку, щоб купити онуці зимові чоботи.
Після її смерті Вікторія не змогла жити в однокімнатній квартирі, де кожна річ нагадувала про бабусю. Продала її й поклала гроші на окремий рахунок.
Два тижні після покупки ліків минули спокійно. А потім, суботнього ранку, коли Вікторія пила каву, телефон знову пискнув.
«Покупка 42 450 грн. Меблевий салон. Доп. картка …4417».
Вона одразу зателефонувала чоловікові.
— Колю, твоя мама щойно щось купила в меблевому. На сорок дві з половиною тисячі.
— А, це диван. У неї старий розвалився, пружини в спину впиваються.
— Ти знав?
— Ну так. Віко, спати ж людині треба. Це майже екстрений випадок.
— Ми домовлялися про ліки й лікаря.
— Вона поверне. Потроху, з пенсії.
— І ти навіть не подумав мене запитати?
— Ну не будь такою. У мами спина болить.
Вікторія поклала слухавку.
«Не будь такою». За вісім років шлюбу вона чула це не раз.
Коли вони з Миколою познайомилися, він здавався їй веселим і надійним. Працював майстром на комунальному підприємстві, голосно сміявся, умів розвеселити. Вікторія тоді вірила, що нарешті матиме велику родину.
Галина Петрівна розчарувала її вже на першій зустрічі.
— Вчителька? — перепитала вона, оглянувши Вікторію. — Квартири немає, батьків нормальних теж. Одна бабця. Коленько, ти кращої не знайшов?
— Мамо, ну досить, — засміявся тоді Микола.
І все. Більше він нічого не сказав.
На святах у свекрухи Вікторія приїжджала за день: мила підлоги, чистила картоплю, різала салати. Коли сходилися гості, носила страви й прибирала посуд.
А сісти за стіл чомусь не могла.
— Віко, ти постоїш? — просила Галина Петрівна. — Нінчин Сергійко з дружиною прийшли, їм ніде сісти. А ти все одно бігаєш.
Одного разу вдома Вікторія не витримала:
— Колю, чому я знову весь вечір стояла?
— Ну не було місця.
— Було тридцять стільців. Гостей — двадцять дев’ять. Я була тридцятою.
— Ну що тобі важко трохи потерпіти? Мама ж не навмисне.
А свекруха тим часом не соромилася говорити при всіх:
— Бабуся-бухгалтерка, однокімнатна квартира на околиці. Мати покинула, батько втік. Добре, що хоч мій Коленька Віку підібрав.
— Ой, Галю, ну ти як скажеш, — хитала головою тітка Ніна.
Гості сміялися. Микола їв і мовчав.
Якось Галина Петрівна зайшла ще далі:
— Може, бабуся сама винна, що дочка від неї поїхала. Значить, така була мати.
Тієї ночі Вікторія плакала у ванній до четвертої ранку. Увімкнула воду, щоб Микола не почув.
Вранці він подивився на неї й запитав:
— Чого це в тебе очі червоні?
— Не виспалася, — відповіла вона.
Тепер Вікторія шкодувала, що тоді промовчала. Але й після покупки дивана не заблокувала картку.
А за тиждень прийшло нове повідомлення:
«Покупка 128 000 грн. Меблевий салон. Доп. картка …4417».
Вікторія сиділа в учительській після уроків. Вона кілька разів перечитала суму, перш ніж набрати чоловіка.
— Колю, що це?
— Кухня.
— Яка кухня?
— Мама замовила. У неї стара ще з дев’яностих, дверцята відвалюються. Вона давно мріяла про нову.
— За сто двадцять вісім тисяч? Без розмови зі мною?
— Ну що тобі шкода? У тебе ж там два мільйони.
— Це не екстрений випадок!
— Вона поверне.
— З пенсії в одинадцять тисяч?
— Я допоможу. Не переживай.
Вікторія відкрила банківський застосунок. Знайшла кнопку блокування. Палець завис над екраном.
«Стара кухня… Може, й справді повернуть. Коля ж обіцяв».
Вона закрила застосунок.
Через три тижні за два дні прийшли ще три повідомлення: магазин електроніки, верхній одяг, парфумерний бутик. Майже шістдесят три тисячі гривень.
А потім у сімейному чаті з’явилося фото шістнадцятирічного Артема, онука тітки Ніни. Хлопець тримав у руках новенький телефон.
Галина Петрівна підписала: «Бабуся Галя онуку подарунок зробила! Нічого не шкода для рідних!»
Вікторія подзвонила їй.
— Галино Петрівно, телефон Артему ви купили з тієї картки?
— Ну, я ж поверну. Хлопцеві шістнадцять років, не могла прийти без подарунка.
— А пуховик? Парфуми?
— Ніні пуховик взяла, Зої — парфуми на ювілей. Віко, ти що, кожну копійку рахуєш?
— Це не копійки. І це мої гроші.
— Сім’я ми чи не сім’я? — образилася свекруха й поклала слухавку.
У понеділок після уроків Вікторія пішла до банку.
— Мені потрібна виписка по додатковій картці, — сказала вона менеджерці. — Усі операції, від самого початку.
Ольга роздрукувала документи. Вікторія сіла біля вікна й почала читати.
Аптека — 1 740 гривень.
Диван. Кухня. Штори. Холодильник. Килим. Телефон, пуховик, косметика. Сервіз. Норкове півпальто. Покупка в ювелірному салоні.
І передоплата за банкет у ресторані «Імперіал» — шістдесят тисяч.
Вікторія склала всі суми на калькуляторі: 523 690 гривень.
— Вам недобре? — тихо запитала Ольга.
— Ні… Тобто так. Я хочу заблокувати цю картку. Зараз.
За кілька хвилин Ольга кивнула:
— Готово. Картку заблоковано. Перевипускати будемо?
— Ні.
Увечері Вікторія поклала виписку перед чоловіком.
— П’ятсот двадцять три тисячі, Колю. Аптека, диван, кухня, подарунки твоїй рідні, золото… І ресторан. Твоя мама готує ювілей на мої гроші.
Микола відсунув тарілку й переглянув папери.
— Ну, мамі шістдесят. Ювілей раз у житті. Хотіла, щоб усе було як у людей.
— Я заблокувала картку. І хочу, щоб вона повернула гроші.
— Що? — Він підвів голову. — Ти заблокувала? Вона ж сукню вибирає! У неї примірка в п’ятницю! А передоплату за ресторан не повертають!
— Я заблокувала, Колю.
Микола схопив телефон і пішов дзвонити матері.
Наступного дня він привів її до них додому. Галина Петрівна стояла на порозі в новому норковому півпальті.
Увійшла, не роззувшись.
— Ти мене зганьбила! — вигукнула вона. — Учора в салоні сукню не продали. Сказали, картка не проходить! При продавчині!
— Ви витратили понад п’ятсот тисяч з мого рахунку.
— Я ж казала: поверну!
— З якої пенсії?
— Не твоя справа! Розблокуй картку. Мені ще за сукню й ресторан платити!
Микола стояв біля матері й мовчки кивав.
Вікторія відступила до стіни. Раніше вона опустила б очі й чекала, поки свекруха накричиться. Але цього разу подивилася їй просто в обличчя.
— Галино Петрівно, ви пам’ятаєте свої свята?
— До чого тут свята?
— Вісім років я приїжджала до вас, мила, готувала, подавала на стіл. І щоразу для мене не знаходилося стільця.
— Ой, почалося! Та тобі ж ніхто не забороняв сісти!
— Ви самі просили мене постояти. А потім при гостях казали, що Коля мене підібрав. Сміялися з моєї бабусі.
— Я пожартувала!
— Ви сказали, що вона сама винна, що дочка від неї поїхала. Це теж був жарт?
Галина Петрівна відкрила рота, але Вікторія продовжила:
— Моя бабуся продала свою обручку, щоб купити мені чоботи. Вона мене виростила. А ви тепер купуєте подарунки й шубу за гроші від її квартири.
— Віко, не перебільшуй… — почав Микола.
— А ти мовчав, Колю. Сидів поруч і їв холодець. Я плакала вночі у ванній, а ти вранці питав, чому в мене червоні очі.
— Звідки я мав знати, що ти плакала?
— А ти хоч раз запитав, що зі мною? Після того, як твоя мама таке говорила?
Микола відвів погляд.
— Картку я не розблокую, — сказала Вікторія. — Більше грошей не дам. Ні на сукню, ні на ресторан.
— Жадібна! — раптом закричав Микола. — Мама тебе в родину прийняла, вісім років терпіла, а ти її ганьбиш через якісь гроші!
— Колю, постав її на місце! — Галина Петрівна смикнула його за рукав. — Скажи, хто тут господар!
Микола випростався.
— Слухай уважно. Або ти зараз розблоковуєш картку, або я з тобою розлучаюся.
Вікторія подивилася на нього. Він чекав, що вона злякається, почне просити, як раніше.
Але вона згадала себе біля дверей із тацею. Себе у ванній посеред ночі. Згадала, як він сидів поряд, поки його мати ображала її бабусю.
— Добре, Колю, — сказала вона. — Давай розлучатися.
Він застиг.
— Ти серйозно?
— Так.
— Ти ж сама залишишся!
— Я й так давно сама.
Микола розгублено глянув на матір.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Тоді ділитимемо все. Ми вісім років у шлюбі. Половина грошей на рахунку моя.
Вікторія пішла до кімнати й повернулася з документами.
— Ось свідоцтво про спадщину. А це договір продажу бабусиної квартири.
Микола мовчки переглянув папери.
— Ця квартира дісталася мені у спадок, — сказала Вікторія. — І гроші від її продажу — мої. Я можу підтвердити, звідки вони взялися.
Галина Петрівна вихопила свідоцтво в сина, пробігла очима й кинула на тумбочку.
— Це ти все зруйнувала! Сім’ю зруйнувала, Коленьці життя зіпсувала!
— У вашій сім’ї я вісім років почувалася прислугою. Ви жодного разу не поставилися до мене з повагою.
Свекруха розвернулася й вийшла. Микола затримався.
— Віко, ну може…
— Ні. І я хочу, щоб ви повернули гроші.
— Де я їх візьму?
— Не знаю, Колю. Тепер вирішуйте самі.
Він пішов.
За три дні Вікторія надіслала Галині Петрівні письмову претензію. Скласти її допоміг Андрій Сергійович, чоловік Ольги з банку. Він працював юристом.
— У вас залишилося листування про картку? — запитав він.
— Є повідомлення від Миколи. Я зберегла.
Вона показала йому екран: «Тільки на екстрене, мама обіцяє».
— Додамо до претензії. І виписку теж.
Щойно лист отримали, Микола подзвонив.
— Ти що коїш? На маму до суду зібралася подавати?
— Якщо не повернете гроші — так.
— Нічого ми повертати не будемо! Ти сама дала картку. Це був подарунок!
— На екстрене, Колю. Ти сам написав.
Він кинув слухавку.
Через тиждень Вікторія подала заяву на розлучення. Микола забрав одяг, приставку й інструменти. Ключі залишив на тумбочці.
— Ще пошкодуєш, — сказав на прощання. — Жоден нормальний чоловік не захоче жити з такою вчителькою і таким характером.
Вікторія зачинила за ним двері й довго стояла в передпокої. Потім підняла ключі й поклала до шухляди.
Ювілей Галини Петрівни таки відбувся. Передоплату за ресторан уже не повертали, тож вона вирішила святкувати. Гроші на сукню позичила в сестри Ніни, а та розповіла про це всій рідні. У сімейному чаті, звідки Вікторію так і не видалили, пів вечора обговорювали, хто кому скільки винен.
За тридцять днів грошей Вікторії не повернули.
У січні вона подала позов про стягнення безпідставно набутого майна.
— Докази у нас є, — пояснив Андрій Сергійович. — Але суд досліджуватиме кожну обставину. Повного виграшу я вам обіцяти не можу.
На засіданні Галина Петрівна запевняла, що невістка сама дозволила їй витрачати гроші.
— Вона дала мені картку! А тепер мститься.
— Картка видавалася на медичні потреби, — сказав Андрій Сергійович. — Прошу долучити листування.
Суддя прочитала повідомлення й подивилася на Миколу.
— Це ви писали: «Тільки на екстрене, мама обіцяє»?
Він помовчав.
— Я.
— Що ви мали на увазі під екстреними витратами?
— Ну… ліки. Лікаря.
— А телефон Артему? Ресторан?
Микола нічого не відповів.
Суд розглядав справу три місяці. Вивчив виписки, листування й характер покупок. Витрати на аптеку та холодильник визнав допустимими: старий холодильник справді зламався, а Галина Петрівна надала довідку про неможливість ремонту.
Решту — 481 тисячу гривень — суд зобов’язав її повернути.
Миколу й Вікторію розлучили в лютому. На засідання він не прийшов.
Галина Петрівна продала новий кухонний гарнітур і шубу. Артемів телефон повернути не вдалося: хлопець уже встиг його розбити. Після продажу майна свекруха переказала сто тисяч, решту боргу стягували частинами з її пенсії.
Микола відвідував матір, приносив продукти, але грошей їй не давав: сам орендував кімнату й мав власні витрати.
Вікторія за ними не стежила.
У квітні вона купила невелику двокімнатну квартиру неподалік школи. Заощаджень вистачило майже на всю суму, на решту вона взяла невелику іпотеку.
У маленькій кімнаті повісила бабусину фотографію. Лідія Іванівна в робочому халаті сиділа за столом у лікарняній бухгалтерії й сміялася.
— Бабусю, у нас тепер є дім, — тихо сказала Вікторія, поправляючи рамку.
У травні другий «Б» писав підсумкову контрольну з математики. У класі було тихо, тільки шаруділи олівці.
Телефон у кишені Вікторії ледь чутно здригнувся.
«Зарахування 5 000 грн. Стягнення за виконавчим листом. Боржник: Савчук Галина Петрівна. Залишок боргу: 371 000 грн».
Вона сховала телефон і підійшла до третьої парти. Дмитро Єрмоленко вже кілька хвилин дивився у вікно замість того, щоб розв’язувати задачу.
— Дмитре, щось не виходить?
— Я забув, скільки буде двадцять шість плюс сімнадцять.
— А ти запиши стовпчиком. Спочатку одиниці, потім десятки.
— Можна не поспішати?
— Звісно. Спробуй ще раз, крок за кроком.