— Галю, тільки верхню полицю не чіпай. Там усе моє на наступний тиждень.
Галина завмерла із салатницею в руках.
— Богдане, я почула ще в четвер.
— Та я просто нагадав.
— А я просто готую тобі ювілей.
Він не вловив її тону. Дістав мінеральну воду, зачинив холодильник і пішов переодягатися.
За дві години мали прийти родичі. На балконі хололо запечене м’ясо, у каструлі доходили голубці, на столі чекали три салати. Пляцок із маком і вишнями Галина спекла ще звечора, а сьогодні піднялася о шостій.
Вона поставила салатницю й на хвилину сперлася руками на стільницю.
Не через рибу їй було прикро. І не через сир.
Через оте буденне: «Моє. Не чіпай».
Ще чотири місяці тому в їхньому холодильнику не було нічийних і недоторканних полиць.
Усе почалося з нової Богданової роботи. На першому поверсі бізнес-центру відкрили делікатесний супермаркет, і чоловік почав приносити звідти маленькі фірмові пакети.
— Дивись, яку форель узяв. А цей сир мені продавчиня порадила.
— Гарно живемо, — усміхнулася тоді Галина. — Спробуємо на вечерю?
— Та я це на роботу. Там поїсти ніде, а пиріжками шлунок зіпсую.
— Звісно, бери. Тільки не сиди цілий день на каві.
Вона навіть пораділа: нарешті чоловік нормально перекушуватиме.
А за кілька днів зробила грінки до чаю. Звичайного сиру не вистачило на два шматочки хліба, тож вона відрізала чотири тоненькі скибочки від нового, витриманого.
Богдан повернувся, відчинив холодильник і покликав:
— Галю, ти мій сир брала?
— Брала. Грінки ще теплі, сідай.
Він підняв упаковку, наче хотів визначити її вагу на долоні.
— Треба було спитати.
Галина усміхнулася.
— Дозвольте, шановний, чотири скибочки сиру на сімейну вечерю?
— Я серйозно.
Усмішка зникла.
— І я серйозно. Там чотири тоненькі шматочки.
— Я розраховую на кілька днів. Приходжу — вже почато.
— То завтра куплю тобі ще.
— Не треба мені ще! Просто не чіпай верхню полицю.
Вона поставила тарілку на стіл.
— А грінки їстимеш?
— Їстиму. До чого тут грінки?
Галина подивилася на нього, але нічого не відповіла. Подумала: втомився. Важкий тиждень, нова робота. Не сваритися ж через сир.
За тиждень приїхала Дарина.
Донька вчилася в обласному центрі й додому виривалася нечасто. Того вечора вони з мамою проговорили майже до півночі, а потім дівчина ще раз зазирнула на кухню, взяла яблуко й відламала шматочок сиру.
Уранці батько вже чекав її за столом.
— Даринко, ти брала сир із верхньої полиці?
— Угу. Доброго ранку.
— Наступного разу спитай.
Дівчина зупинилася біля чайника.
— Що?
— Я собі купував. На роботу.
— Тату, я ж не всю пачку з’їла.
— Не в кількості справа.
Дарина глянула на маму. Галина перевертала сирники й раптом надто старанно почала поправляти один лопаткою.
— Добре, я куплю тобі такий самий, — тихіше сказала донька.
— Та чому ви обидві одразу про гроші? Я прошу мої продукти не брати. Це важко?
У кухні зашипіла олія.
— Ні, — відповіла Дарина. — Не важко.
Галина хотіла сказати: «Богдане, досить». Уже навіть обернулася. Але чоловік узяв горнятко й вийшов, а вона тільки покликала доньку:
— Сідай, поснідаєш. Зараз гаряченьких дам.
— Не хочу, мамо.
— Даринко…
— Потім.
Галина склала їй сирники в судочок на дорогу. Зверху поклала серветку, поруч — кришку.
— Не забудь забрати, — сказала й пішла допомогти доньці з речами.
За пів години судочок стояв порожній.
Дарина підняла його, заглянула всередину й пішла до вітальні. Богдан сидів із ноутбуком, поруч була тарілка зі сметаною та крихтами.
— Тату, ти сирники з’їв?
— Так. Мама сьогодні вдалі насмажила.
— Вони мені на дорогу були.
— Я не знав. Там же ще є.
— На сковорідці два. А ти з’їв шість.
Богдан нарешті підвів голову.
— Дарино, ну що ти рахуєш?
Вона коротко засміялася, але зовсім невесело.
— Справді. Сир рахувати можна, а сирники — ні.
— Не перекручуй. Мама смажила на всіх.
— А я, виходить, не всім донька?
— Даринко, — тихо покликала Галина з коридору.
Дівчина повернулася до неї.
— Мамо, скажи мені тільки: яка їжа в нас спільна? Щоб я більше не помилялася.
Галина погладила її по руці.
— Я тобі ще насмажу. Встигнемо до маршрутки.
— Я не про сирники.
— Знаю, доню.
Але з Богданом вона того дня так і не поговорила. Спершу проводжала Дарину, потім прибирала, потім чоловік задрімав перед телевізором.
Увечері здалося: навіщо знову починати?
Так і минув місяць.
Богдан брав на роботу її котлети, наливав борщ, доїдав тушковану картоплю. Якщо Галина залишала на завтра порцію запіканки, міг увечері з’їсти й її.
— Я думав, ти вже вечеряла, — пояснював він.
— Вечеряла. Це було мені на обід.
— То візьмеш щось інше.
Водночас верхня полиця залишалася недоторканною.
Одного вечора Богдан приніс гарну яловичу вирізку й поклав перед дружиною.
— Запечеш завтра? Я ще розмарину взяв.
Галина вимкнула воду.
— Це з твоєї полиці?
— Так.
— Тоді не можу.
Він засміявся.
— Галю, ну годі.
— Я не жартую. Ти ж заборонив чіпати.
— Їсти без дозволу. Приготувати — інша справа.
Вона витерла руки рушником і повернулася до нього.
— Тобто взяти собі шматочок не можна. А постояти біля плити — можна?
— Ну навіщо ти так кажеш?
— А як сказати, щоб ти почув?
— Я попросив запекти м’ясо. Звичайне прохання.
— А я прошу пояснити твої правила. Бо сьогодні це «моє, не чіпай», а завтра — «Галю, приготуй».
Богдан забрав упаковку.
— Добре. Сам зроблю.
— Добре.
Наступного вечора він справді запік вирізку. Вона вийшла соковитою, пахла часником і розмарином.
— Смачно, — щиро сказала Галина. — Правда, добре вийшло.
— От бачиш! А ти думала, я не впораюся.
Після вечері він пішов дивитися телевізор.
На кухні залишилися жирна форма, миска з-під маринаду, дошка, ніж і розсипані по стільниці спеції.
Галина постояла на порозі. Потім закотила рукави й увімкнула воду.
Коли вона нарешті сіла у вітальні, Богдан задоволено потягнувся.
— Ну що, можу, коли захочу?
— Можеш. Тільки кухню після тебе чомусь домиваю я.
Він обернувся.
— То сказала б. Я б помив.
— Ти сам не бачиш?
— Галю, я тільки сів!
— А я ще не сідала.
— Знову починається…
За хвилину вони вже сперечалися про сміття, покупки, роботу й про те, хто більше втомився. Галина чула власний різкий голос і злилася ще дужче: знову сказала не те й не так.
Їй хотілося запитати зовсім інше: «Чому ти вирішив, що тобі можна більше, ніж мені?»
Але розмова закінчилася грюканням дверей у ванну.
Після того вона перестала навіть дивитися на верхню полицю. Прибираючи холодильник, витирала нижні відділення. Верхнього не торкалася.
При цьому назвати Богдана скупим вона не могла.
Матері він щотижня возив продукти, купував дорогі ліки. Коли в Дарини зламався ноутбук, тільки перепитав:
— Яка модель тобі потрібна? Щоб нормально вчитися, а не мучитися.
І гроші дав одразу.
На власний ювілей теж не шкодував.
— Може, менше закусок замовимо? — запропонувала Галина, коли вони складали меню.
— Навіщо? Хай люди поїдять. Ще й із собою дамо.
— У мене ж і м’ясо буде, і голубці.
— Галю, п’ятдесят років раз буває. Не економ.
Вона підняла на нього очі.
— Я не економлю. Я думаю, скільки всього треба зробити.
— Частину ж замовимо.
— Частину.
Він уже гортав меню кулінарії.
— Оці рулетики візьмімо. Мама любить.
Галина зітхнула й дописала ще один рядок.
У четвер, звіряючи покупки, вона спеціально запитала:
— Рибу й сир із верхньої полиці на стіл виставляємо?
— Ні. То мені на тиждень.
— Отже, докуповую?
— Так, щоб вистачило.
У п’ятницю вона принесла дві важкі сумки. У суботу від ранку крутилася між плитою, духовкою та столом.
Богдан поїхав на автомийку, потім забрав замовлені закуски. Повернувся близько другої, поставив коробки й заглянув у холодильник.
— Галю!
Вона саме прасувала скатертину.
— Що?
— А ти мою лохину на пляцок поклала?
Галина повільно поставила праску.
— На пляцку вишні.
— А ягоди де?
— Твої — нагорі. Мої — внизу. Я купила окремо.
Він нахилився до шухляди.
— А, бачу. Бо я собі до вівсянки брав.
— Я пам’ятаю.
— Що ти так відповідаєш?
Вона вже стояла у дверях кухні.
— Як?
— Ну… наче я щось не те сказав.
Галина подивилася на його святкову сорочку, що висіла на спинці стільця, на коробки із закусками, на годинник.
— Не зараз, Богдане. Мені ще стіл накривати.
А трохи згодом він знову нагадав їй про верхню полицю.
Ніби вона могла забути.
Першою прийшла свекруха, пані Валентина. Поцілувала невістку в щоку й одразу зазирнула на кухню.
— Ой, Галю, скільки всього! Ти хоч спала сьогодні?
— Трохи спала.
— І рибка, і шинка… Молодець. Для чоловіка постаралася.
Галина взяла тацю.
— Мамо, прихопіть, будь ласка, хліб. Он там, у кошику.
Незабаром квартира наповнилася голосами. Приїхала Богданова сестра Ірина з чоловіком і сином, двоюрідний брат Петро з Оленою, підтягнулися інші родичі. Дарина прибігла з букетом і батьковими улюбленими цукерками.
— Ювіляре, приймай!
Богдан обійняв доньку.
— Оце букет! Ти ж студентка, навіщо витрачалася?
— Можна я хоч раз сама вирішу?
— Можна, можна. Іди до мами, вона там із тарілками воює.
Дарина зайшла на кухню й одразу забрала з маминих рук важку тацю.
— Ти їла сьогодні?
— Пробувала все потроху.
— Зрозуміло. Зараз сядеш біля мене.
— Треба ще…
— Мамо. Біля мене.
За столом було гамірно й тепло. Богдан приймав привітання, жартував, підкладав гостям м’ясо.
— Петре, ти не розмовляй над порожньою тарілкою. Давай ще голубця.
— Та я вже не можу!
— Можеш. У Галини вони маленькі.
— Маленькі, але я їх шість з’їв!
Усі засміялися. Галина теж усміхнулася. Вона хотіла, щоб свято вдалося. Попри все хотіла.
Приблизно за годину Петро потягнувся до сирної тарілки.
— Оцей із горіхами — чудовий. Де брав?
Богдан пожвавішав.
— Біля нового офісу магазин є. Там вибір — очі розбігаються.
— А овечий витриманий буває? — запитала Олена. — Пам’ятаєш, Петре, у горах куштували?
— Ще й який! Я в четвер собі взяв.
— Треба буде й нам заїхати.
— Навіщо заїжджати? Зараз спробуєте.
Олена замахала рукою:
— Та не треба, тут і так стіл ломиться.
— Для рідних мені нічого не шкода!
Богдан підвівся й пішов на кухню.
Галина сиділа навпроти дверей. Бачила, як він відчинив холодильник. Як дістав із верхньої полиці сир. Потім рибу. Потім шинку й лохину.
Вона випрямилася на стільці.
Дарина торкнулася її ліктя.
— Мамо…
— Бачу, — ледве чутно відповіла Галина.
Богдан повернувся з великою дерев’яною дошкою. На ній лежало все, до чого дружина не мала права торкатися.
— Ось! Куштуйте. Олено, цей сир тобі точно сподобається. А ягоди до нього — взагалі чудово.
— Оце ти нас балуєш, — усміхнулася Ірина.
Пані Валентина гордо кивнула:
— Богдан у нас такий. Гостям завжди найкраще.
Галина опустила очі на свою тарілку.
Отже, можна було.
Можна було не рахувати скибочки. Не берегти лохину до понеділка. Не турбуватися, чим перекушувати в офісі.
Просто для цього за столом мав сидіти хтось інший.
Дарина нахилилася до неї:
— Хочеш, вийдемо на хвилинку?
Галина глянула на доньку й накрила її руку своєю.
— Ні. Усе добре.
— Мамо, не треба робити вигляд.
— Я не роблю. Просто зараз не хочу про це.
Вона сказала це спокійно. І сама здивувалася своєму спокою.
Не було бажання підвестися й запитати при всіх: «А ми з Дариною тобі хто?» Не хотілося псувати вечір, доводити щось родичам, чекати, що хтось її підтримає.
Зате вперше за довгий час вона точно знала: після свята все по-старому не залишиться.
Ближче до вечора пили чай із пляцком. Згадували молодість, сперечалися, хто на чиєму весіллі танцював до ранку.
Коли Галина почала збирати порожні чашки, Дарина забрала їх у неї.
— Посиди. Я віднесу.
— Там ще чайник…
— Я бачу чайник, мамо.
Галина віддала чашки й сіла.
Богдан розповідав якусь давню історію, гості сміялися. Вона допила свій чай, поки він ще не охолов.
О десятій почали розходитися. Галина роздала гостинці, вислухала подяки, обійняла свекруху.
Богдан пішов проводжати маму й сестру до таксі, а вони з Дариною залишилися прибирати.
Донька складала тарілки в посудомийну машину й раз у раз поглядала на матір.
— Питай уже, — сказала Галина.
— Тобі було дуже прикро?
Галина поставила кришку на контейнер.
— Було.
— Мені теж. Я одразу ті сирники згадала.
— А я — як промовчала тоді.
Дарина зачинила машину.
— Ти не мусила за мене сваритися.
— Сваритися — ні. Але могла сказати, що так не можна. Ти ж додому приїхала, а тебе за шматочок сиру вичитали.
— Я тоді почувалася так, наче чуже взяла.
Галина важко видихнула.
— Пробач.
— Мамо, ти ж не винна, що тато…
— За тата я не прошу. За себе. Я все думаю: промовчу — буде спокійніше. Ще раз промовчу. А потім на кухні стою й сама з собою сперечаюся.
Дарина сумно всміхнулася.
— Є таке.
— І найдивніше знаєш що? Я ж собі того сиру навіть не купувала.
— Чому?
— Бо дорого. Бо навіщо мені, звичайний теж добрий. Бо вам краще щось візьму.
— А ти чим гірша?
Галина подивилася на доньку.
— Нічим.
Сказала й помовчала, ніби звикала до відповіді.
Дарина обійняла її.
— От і добре. Тільки не забудь це завтра.
Коли Богдан повернувся, вони саме витирали стіл.
— Ну що, гарно посиділи? Мама каже, давно такого свята не було.
— Гарно, — відповіла Галина.
— Ти в мене молодець.
Він хотів обійняти її за плечі, але вона простягнула йому рушник.
— Витреш оці келихи? Обережно, вони тонкі.
— Зараз?
— Так. Ми теж хочемо відпочити.
Богдан на мить розгубився, потім узяв рушник.
— Давай.
У понеділок Галина після роботи пішла в магазин.
Біля сирної вітрини довго не стояла. Попросила невеликий шматочок брі. Взяла густий грецький йогурт, полуницю й коробочку мигдалевих тістечок, які зазвичай купувала тільки до чийогось приходу.
На касі хотіла було відкласти тістечка.
Потім згадала Даринине: «А ти чим гірша?» — і посунула коробочку ближче до решти покупок.
Удома вимила полуницю, розклала їжу в скляні контейнери з фіолетовими кришками. Поставила все на праву половину верхньої полиці.
Тоді зробила чай і сіла з книжкою.
Богдан повернувся трохи пізніше, ніж завжди. Зайшов на кухню, відчинив холодильник і завмер.
— Галю, а в нас знову гості?
— Ні.
— А це кому?
Вона відклала книжку.
— Мені.
Він обернувся.
— Усе?
— Усе.
— Я просто спитав.
— А я відповіла.
Галина кивнула на стілець.
— Сядь на хвилинку.
Богдан повільно зачинив холодильник.
— Щось сталося?
— Сталося ще чотири місяці тому. Просто я лише зараз говорю.
Він сів навпроти.
— Ти про продукти?
— Про правила, Богдане.
— Галю…
— Дай договорити. Ти просиш не брати твоє — я не беру. Але мою їжу ти береш, не питаючи. Даринині сирники теж були спільні, щойно тобі захотілося їх з’їсти.
Він опустив очі на стіл.
— Я ж не знав, що вони їй на дорогу.
— А коли дізнався, сказав: «Мама смажила на всіх».
Богдан потер долонею щоку.
Галина продовжила, вже тихіше:
— У суботу ти виніс гостям усе з верхньої полиці. І правильно зробив. Це твої продукти, ти вирішуєш. Але після всіх нагадувань, щоб я нічого не зачепила… Мені було боляче.
— Я не хотів тебе образити.
— Вірю. Тільки мені від цього не менше образливо.
Він помовчав.
— Треба було тобі теж купити, — нарешті сказав.
— Я можу сама собі купити. Ось, купила. Мені не треба, щоб ти видавав мені сир. Мені треба, щоб у нас були однакові права.
Богдан знову глянув на холодильник.
— І як ти пропонуєш?
— Верхня полиця тепер спільна. Ліва половина — твоя, права — моя. Там лежить те, що кожен вибрав собі. Хочеш узяти з моєї половини — запитай. Я з твоєї теж питатиму. І якщо я залишила собі обід або склала щось Дарині в дорогу, це теж треба поважати.
— Добре.
Галина вдивилася в нього.
— Не просто «добре», щоб закінчити розмову.
— Я зрозумів.
Він трохи знітився й додав:
— Збоку воно справді… не дуже виглядає.
— З мого боку теж не дуже відчувалося.
Богдан кивнув.
Кілька секунд вони мовчали. Потім він глянув на книжку, на її горнятко, знову на холодильник і ледь усміхнувся.
— А знаєш, це справедливо.
— Я теж так думаю.
— Тільки можна я зараз одну полуничку попрошу? Дуже вже гарно пахне.
Галина усміхнулася у відповідь.
— Одну можна.
Він підвівся, дістав ягоду й уже хотів зачинити дверцята, коли вона додала:
— Але завтра з тебе свіжий інжир. Ти ж якраз біля того гарного магазину працюєш.
— Куплю.
— На двох, Богдане.
Він подивився на неї й кивнув:
— На двох.
А Галина знову відкрила книжку.