— Доброго дня, Маріє.
Я зупинилася так різко, що ручка пакета боляче врізалася в пальці.
Пані Стефанія стояла біля лавки й дивилася просто на мене.
— Я Зоряна, — сказала я. — Марія — моя мама. Ви ж знаєте, що вона померла.
Сорок днів. Лише сорок днів минуло відтоді, як ми з татом стояли біля свіжої могили, не знаючи, як тепер повертатися додому.
Сусідка поправила хустку.
— Та знаю, дитино. Чого ти так дивишся? Обмовилася.
— Ви привіталися зі мною її ім’ям.
— Бо схожі стали. Буває ж таке. Я вже стара, думки плутаються. Не будеш же ти на мене за це сердитися?
Я перехопила пакети й пішла до під’їзду.
Схожі? Мама була невисока, тендітна, світловолоса. Я — висока, темна, широкоплеча, вся в батька. Пані Стефанія знала мене з пелюшок. За тридцять років не переплутала жодного разу.
А тепер раптом переплутала.
У квартирі було тихо. Надто тихо для суботи.
— Тату, я приїхала!
— Я на кухні, доню.
Він сидів перед тарілкою холодної гречки. У чистій сорочці, поголений, як завжди. Тільки руки лежали на столі так безпорадно, що я одразу покинула пакети й обійняла його за плечі.
— Ти їв?
— Та збирався.
— Коли?
Тато глянув на годинник.
— Не знаю. Сів, задумався…
— Зараз підігрію.
— Ти ж із дороги. Давай хоч чай тобі зроблю.
— Зробимо разом.
Він підвівся, потягнувся до чайника, потім зупинився.
— Мама завжди казала: спочатку сумки в дитини забери, тоді розпитуй.
— Тату…
— А я навіть не почув, як ти зайшла.
Я притулилася щокою до його плеча.
— Нічого. Я вже тут.
Поки гречка грілася, я розкладала продукти.
— Стефанію внизу зустріла. Назвала мене Марією.
Тато зітхнув.
— Обмовилася, мабуть.
— Ми ж із мамою зовсім не схожі.
— Зорянко, не шукай у цьому нічого. Вік у людини.
— Мені неприємно.
Він опустив очі.
— Знаю.
На цьому я замовкла. Йому й без моєї образи було досить важко.
Після обіду тато сам запропонував розібрати антресолі.
— Там мої куртки ще з заводу лежать. Нехай хтось носить. Чого їм припадати пилом?
Я стала на стілець, почала подавати коробки.
— Цю лишаємо?
— Лишай. Добра ще.
— Тату, ти її років п’ятнадцять не вдягав.
Він провів долонею по рукаву й ледь усміхнувся.
— Мама те саме казала.
Я теж усміхнулася. Вперше за весь день.
Потім він, ніби між іншим, згадав:
— Стефанія заходила кілька разів. Суп приносила. Пиріжки.
Я озирнулася.
— До тебе?
— А до кого ж? Каже: «Богдане Івановичу, вам гаряче треба їсти». Добра душа.
— Раніше вони з мамою й чаю разом не пили.
— Люди часом у біді ближчими стають.
Я подала йому ще одну коробку.
— Вона й сукні допомогла перебрати, — додав тато тихіше. — Я відкрив шафу, а там… сама розумієш.
Я злізла зі стільця й торкнулася його руки.
— Треба було мене почекати.
— Ти ж працюєш. Не можу я через кожну дрібницю тебе смикати.
На комоді біля дзеркала лежав мамин записник у синій палітурці. Я одразу впізнала затерті кутики.
— А це звідки тут?
— Зі столу дістав. Там телефон майстра був. Хотів кран показати.
Я відкрила записник. Рецепти, показники лічильників, телефони. А наприкінці — знайомі прізвища, дати й суми.
Мама часто позичала сусідам до пенсії. Тато за це бурчав:
«Ти ж не ощадкаса, Марійко».
А вона відповідала:
«Богдане, людині на ліки треба. Не на забавки».
Біля більшості записів стояли зелені галочки. Біля двох — нічого.
Обидва рази мама позичала Стефанії.
Узимку — на серцеві ліки. На початку весни — до виплат.
— Щось знайшла? — запитав тато.
Я закрила записник.
— Та мамині записи. Заберу поки до себе, добре?
— Бери.
Про гроші я не сказала. Подумала: не до того було людині після похорону. Згадає — поверне.
За кілька тижнів я знову приїхала.
На лавці сиділи Стефанія й Галина з сусіднього під’їзду. Біля їхніх ніг дрімав Галинин старий спанієль.
— Ой, Марійко! — гукнула Стефанія. — Іди до нас! Ми саме згадували, як ти торік квіти садила.
Я зупинилася.
Галина опустила очі до собаки.
— Пані Стефаніє, — сказала я, — мене звати Зоряна.
— Та я ж…
— Ні, послухайте. Я вже просила. Мені боляче це чути.
Сусідка підібгала губи.
— Господи, ну що ти з кожного слова трагедію робиш? Хода в тебе мамина. Голос. Я ж не навмисне.
— Ви знали нас обох усе життя. Ніколи не плутали.
— То тепер мені взагалі мовчати?
— Мене можна називати моїм ім’ям. Більше я нічого не прошу.
Галина голосно зітхнула.
— Зоряно, у людини тиск, клопоти. Ну обмовилася. Навіщо сваритися посеред двору?
— Я не сварюся.
— А звучить саме так.
Я глянула на неї.
— Якби вас назвали ім’ям близької людини, яку ви щойно поховали, вам теж було б байдуже?
Галина поправила повідець.
— Не треба все так близько брати.
Відповідати я вже не стала.
У батьковій квартирі двері відчинилися майже одразу. Тато стояв у передпокої з маминою дерев’яною щіткою в руці.
— Я думала, ти на кухні, — сказала я.
Він подивився на щітку, наче тільки тепер помітив її.
— Шухляду відкрив… Вона тут лишилася.
Я поставила сумку.
— Не ховай, тату. Нехай буде.
Він обережно поклав щітку на поличку.
За чаєм я все-таки розповіла про розмову у дворі.
— Знову? — перепитав він.
— Так. І Галина ще мене присоромила.
Тато довго розмішував чай, хоча цукру не клав.
— Прошу тебе, не зв’язуйся з ними.
— А мені що, кожного разу ковтати?
— Ні. Просто… — Він потер обличчя долонею. — У мене зараз сил немає ні на кого. Навіть слухати про сварки важко.
Я одразу відсунула чашку.
— Вибач. Не будемо.
— Не ти маєш вибачатися.
Увечері, коли він заснув, я знову відкрила мамин записник.
Якщо мама прощала комусь борг, то так і писала: «прощено». Або закреслювала рядок. Вона була доброю, але в записах любила порядок.
Біля Стефанії стояли дати повернення. Обидві давно минули.
Я провела пальцем по маминому почерку й закрила зошит.
Нехай. Ще трохи почекаю.
А за кілька тижнів зателефонував тато.
— Зорянко, ти не зайнята?
— Ні. Щось сталося?
— Та нічого. Хотів спитати… Який ґрунт для помідорів беруть?
Я навіть сіла.
— Для яких помідорів?
— На балкон. Мама ж садила. Я насіння купив, воно вже зійшло. Тільки тоненьке таке… Може, я щось не те зробив?
— Тату, ти розсаду виростив?
— Не смійся.
— Я не сміюся!
Я всміхалася в слухавку й ледве стримувала сльози.
— У суботу все привезу. І ґрунт, і горщики. Разом посадимо.
— Ти тільки важкого не набирай.
— Домовилися, — збрехала я.
У суботу обидві руки були зайняті. В одному пакеті — земля й добрива, в іншому — горщики, лопатка та ще дещо до обіду.
Стефанія стояла просто посеред вузької доріжки.
Я хотіла пройти повз, але вона ступила назустріч.
— Марійко, постій. Маю тобі сказати.
Я поставила пакети на мокрий асфальт.
— Зоряна.
— Та пам’ятаю я!
Я подивилася їй в очі.
— То чому називаєте інакше?
— Бо ти тільки й умієш, що ображатися. А нас хто зрозуміє?
— Кого — вас?
— Сусідів. Ми з твоєю мамою стільки років прожили поруч. А ви що зробили? Відвезли її кудись, тихенько поховали, своїх покликали. А ми ніби чужі.
Я не одразу знайшла слова.
— Маму поховали біля її батьків. Вона сама цього хотіла.
— Я не про місце! Можна було тут стіл накрити. У кафе хоча б. Щоб люди прийшли, згадали, попрощалися.
— Про смерть мами ви знали. Співчуття могли висловити й без столу.
Стефанія стиснула губи.
— Для тебе це стіл, а для нас — повага. От ми й не можемо прийняти, що Марії немає. Язик не повертається.
— І тому ви називаєте мене її ім’ям?
— Не перекручуй.
Я вже нахилилася до пакетів, коли помітила на її плечах шовкову хустку.
Кремову. З дрібними блакитними незабудками й тоненькою зеленою облямівкою.
Я знала її до останньої квіточки.
Тато привіз цю хустку з відрядження, коли я ще вчилася в школі. Мама тоді крутилася перед дзеркалом і сміялася:
«Богдане, ну куди мені така краса?»
А він відповідав:
«Носи. Для тебе ж купив».
— Звідки у вас хустка? — запитала я.
Стефанія відразу взялася за край тканини.
— Що?
— Оця. З незабудками.
— Моя хустка. Що з нею?
— У мами була така сама.
— Таких на базарі повно продавали. Ти тепер кожну річ до своєї мами примірятимеш?
Я повільно випросталася.
— Добре. Зараз піднімуся й подивлюся, чи мамина на місці.
Стефанія відвела очі.
— Дивися. Мені що?
Але дорогу звільнила одразу.
У квартирі я навіть взуття не зняла. Поставила пакети й відчинила шафу в передпокої.
На поличці лежали парасолька та щітка для одягу.
Хустки не було.
— Тату!
Він вийшов із кухні з порожнім горщиком у руках.
— Що таке? Ти чого захекана?
— Ти мамину хустку кудись переклав? Ту, що сам привіз?
Тато підійшов, зазирнув на поличку.
— Ні.
— Може, у спальню?
— Ні, доню. Вона тут лежала. Я… — Він замовк. — Я щоразу на неї дивився, коли по ключі тягнувся.
У мене стисло горло.
— Я щойно бачила її на Стефанії.
Тато опустив горщик.
— Може, схожа?
— Може. Тільки нашої немає.
Він присів на стілець у коридорі.
— Я не стежив за нею, коли вона речі складала. Вона казала: це віддамо, це вже старе… Я думав, допомагає.
— Ти дозволяв брати хустку?
— Ні. Ні, цю — ні.
Я сіла навпочіпки перед ним.
— Тату, ти ні в чому не винен.
— Треба було самому…
— Не треба. Чуєш? Ти довірився людині. Це не твоя провина.
Він кивнув, але на мене не дивився.
Того дня ми посадили помідори. Тато обережно тримав тонкі стебельця, а я підсипала землю.
— Не сильно притискай, — раптом сказав він.
— Знаєш?
— Мама так робила.
Ми обоє на хвилину замовкли.
Потім я приготувала обід, насмажила сирників. Тато навіть попросив ще один.
До Стефанії я не пішла. Вже чула наперед: хустку купила сама, гроші давно повернула, нічого не знаю. Сварка за її дверима нічого б не дала.
А от Галина знала її краще за всіх.
Наступного ранку я вийшла у двір о восьмій.
Спанієль повільно обходив клумбу, а його господиня стояла на доріжці й позіхала.
— Доброго ранку, пані Галино.
Вона насторожилася.
— Доброго.
— Можна вас на хвилинку?
— Якщо знову про Стефанію, то я в чужі справи не лізу.
— Я тільки спитати. Вона давно стала забувати імена?
Галина аж випросталася.
— Хто? Стефанія?
— Вона ж сама каже, що пам’ять уже не та. Ви теж пояснювали…
— Та в неї така пам’ять, що нам і не снилося! Вона тобі згадає, хто що десять років тому сказав. І кожну копійку пам’ятає.
— Отже, з пам’яттю все добре?
— А чого б мало бути погано?
Я витягла записник.
— Тоді допоможіть мені зрозуміти. Мене вона втретє називає Марією. Після її допомоги з квартири зникає мамина хустка. Учора я бачу її на Стефанії. А тут — два борги, які мама записала й не позначила поверненими.
Галина нахилилася до сторінки.
— Дай подивлюся.
Я тримала записник, поки вона читала.
— Може, віддала, — сказала вона вже тихіше. — Марія могла не записати.
— Могла. Я тому й не бігла ні до кого з претензіями. Чекала, що Стефанія сама згадає.
— А хустка, може, схожа.
— І мамина водночас зникла.
Галина глянула на мене, потім на вікна будинку.
— Ти хочеш сказати, вона вкрала?
— Я хочу повернути татову пам’ять про маму. Без криків на весь двір.
— Серйозні речі говориш, Зоряно.
— Знаю. Тому й говорю з вами, а не з усіма на лавці.
Я закрила записник.
— Якщо вона справді плутає людей, забуває борги й не впізнає чужих речей, близьким варто звернути на це увагу. У моєї тітки проблеми з пам’яттю теж спочатку здавалися дрібницями. Але якщо, як ви кажете, вона все чудово пам’ятає… Тоді я не розумію, чому так поводиться.
Галина смикнула повідець, хоча пес нікуди не йшов.
— Я з нею поговорю.
— Поговоріть.
— Тільки ти поки нікому…
— Пані Галино, мені не потрібні балачки. Мені треба, щоб вона перестала робити мені боляче й повернула те, що належить нашій родині.
Цього разу Галина не зітхнула. Просто кивнула.
Коли я повернулася, тато вже ставив чашки на стіл.
— Гуляла?
— Трохи.
— А я помідори перевірив. Стоять.
— За ніч не втекли?
Він усміхнувся.
— Поки що ні.
Ми снідали, і я бачила з вікна, як Галина повела собаку додому, а невдовзі пішла до Стефанії.
Що вони там говорили, я не знаю.
Того дня Стефанія на лавку не вийшла.
У середу зателефонував тато.
— Зорянко…
Від його голосу я відразу відклала роботу.
— Щось сталося?
— Хустка знайшлася.
— Де?
— У поштовій скриньці. У пакеті. Чиста, випрасувана.
Я заплющила очі.
— Записка є?
— Немає.
Кілька секунд ми мовчали.
— Ти певен, що мамина? — тихо запитала я.
— Певен. Там на краєчку ниточка витягнута. Я ще колись зачепив її годинником. Мама сварилася.
Він раптом коротко засміявся, а тоді голос зірвався.
— Каже: «Одну гарну річ подарував — і ту зіпсував».
Я притиснула телефон міцніше.
— Поклади її в шафу, тату. Я приїду — знайдемо для неї місце.
За тиждень у тій самій скриньці з’явився білий конверт.
Без підпису. Без пояснень.
У суботу ми розклали купюри на кухонному столі. Я відкрила мамин записник, тато перерахував гроші вдруге.
— Сходиться? — запитав він.
— До копійки.
Він повільно зсунув купюри докупи.
— А ти мені про борги не казала.
— Не хотіла засмучувати.
— Доню, ти ж теж її втратила. Не треба все від мене ховати, щоб я не переживав.
Я кивнула й витерла щоку.
Тато простягнув руку через стіл і накрив мою.
Мамину хустку я повісила в шафі на тремпель. Тато трохи постояв поруч, торкнувся незабудок кінчиками пальців.
— Тут нехай буде, — сказав він.
Відтоді пані Стефанія жодного разу не назвала мене Марією.
Побачивши мене у дворі, вона або швидко заходила в під’їзд, або переходила на інший бік. Ми більше не віталися.
Галина при зустрічі кивала, зітхала й нахилялася до свого спанієля. Про чужі сімейні справи зі мною більше не говорила.
А тато тепер телефонував не лише для того, щоб сказати, що випив ліки.
— Зорянко, на одному кущі вже цвіт є.
— Справді?
— Приїдеш — покажу. Тільки землю більше не вези. Краще себе привези.
І коли я знову зайшла до нього в суботу, він зустрів мене біля дверей.
— Давай сумки, доню. Чайник уже закипів.
Я віддала йому пакети й обійняла.
З двору долинали голоси сусідів. Але цього разу жодне чуже слово не пішло за мною в нашу квартиру.