— У нашій сім’ї гроші зберігаються у старших, — заявив свекор і сховав мою картку в нагрудну кишеню.
Я навіть не відразу зрозуміла, що він сказав.
— Миколо Петровичу, поверніть картку.
— Полежить у мене.
— Навіщо?
— Бо ви молоді. Витратите на дурниці або шахраям віддасте. А ми з матір’ю краще знаємо, коли вам квартиру купувати.
На картці було півтора мільйона гривень — гроші від продажу бабусиної квартири. Завтра ми з Ігорем мали внести їх як перший внесок за іпотеку.
Я повернулася до чоловіка. Він сидів, втупившись у тарілку, і водив виделкою по салату.
— Ігорю, скажи йому.
— Що сказати?
— Щоб повернув картку!
— Маш, ну не починай. Батько як краще хоче.
— Як краще? У нас завтра угода! Якщо не внесемо гроші, бронь знімуть, а ціна зросте на пів мільйона!
— Нікуди та квартира не дінеться, — втрутилася свекруха. — Марійко, чого ти так рознервувалася?
— Галино Іванівно, у мене щойно забрали картку!
Вона глянула на чоловіка й зітхнула.
— Нам із батьком дах на дачі треба перекрити. І машина ламається. Ми трохи позичимо, а до осені повернемо. Ми ж родина.
— Трохи позичите? — перепитала я. — Ви навіть не запитали!
— А що тут питати? — свекор насупився. — Гроші в сім’ї.
— Це мій спадок. Бабусин. Ви не маєте права його чіпати.
— Ти як із батьком розмовляєш? — Він ударив кулаком по столу, і келихи дзенькнули. — Поки живете під моїм дахом, слухатимете мене!
— Ваш дах не дає вам права забирати мої гроші!
Ігор нарешті підвівся.
— Машо, досить. Ти мене перед батьками ганьбиш.
— Я тебе ганьблю? — У мене аж голос затремтів. — Твій батько каже, що забере наш перший внесок, а ти мовчиш!
— Він же сказав: до осені поверне.
— А квартира? А пів мільйона, які ми втратимо?
— Батько життя прожив, йому видніше!
Я подивилася на Ігоря і раптом зрозуміла, що більше не хочу його переконувати.
— Добре. Я йду.
— Куди це ти?
— Не знаю. Але не залишуся тут, поки ви вирішуєте, на що витратити мої гроші. Якщо картку не повернете, завтра піду до забудовника сама.
Свекор відкинувся на спинку стільця.
— Без картки? Банк уже зачинений. А завтра ми з матір’ю знімемо скільки треба. Можеш хоч усю ніч ображатися.
— Подивимося.
Я вийшла в коридор, натягнула куртку. Ігор наздогнав мене біля ліфта й схопив за плече.
— Маш, не дури. Переночуй у мами, а завтра поговоримо. Батько охолоне.
— Він забрав мою картку. А ти стояв поруч і погоджувався.
— Ми чоловік і дружина! Це наші гроші!
— Більше ні, Ігорю.
Двері ліфта відчинилися. Я зайшла всередину й натиснула кнопку.
У машині я кілька секунд сиділа, стискаючи кермо. Руки тремтіли так, що ключ не відразу потрапив у замок.
Хотіла подзвонити мамі, але передумала. Спочатку треба було захистити гроші.
Я відкрила банківський застосунок і спробувала переказати всю суму на картку в іншому банку.
«Перевищено добовий ліміт переказу».
— Тільки не це…
Я глянула на годинник. Десята вечора. Тоді набрала гарячу лінію банку.
Після довгих хвилин з автовідповідачем озвався оператор:
— Мене звати Данило. Чим можу допомогти?
— Моя картка потрапила до чужих рук. Заблокуйте її, будь ласка. Терміново.
Він попросив назвати дані й кодове слово. Я відповідала, ледь стримуючись, щоб не підганяти його.
— Готово. Картку заблоковано.
Я видихнула.
— А гроші на рахунку залишаться?
— Так. Завтра ви можете звернутися у відділення і розпорядитися коштами.
— Дякую. Ви навіть не уявляєте, як мені допомогли.
Я ще трохи посиділа в машині, а потім подзвонила подрузі.
— Світлано, я можу до тебе приїхати?
— Машо? Що сталося?
— Я від Ігоря пішла.
— Приїжджай. Чаю поставлю.
Світлана мовчки вислухала мене, а тоді присунула ближче чашку.
— Тобто свекор забрав картку, а Ігор сказав, що так і треба?
— Сказав, що батькові видніше.
— І що ти тепер хочеш робити?
— Завтра піти в банк. А потім до забудовника. Якщо встигну.
— Документи на спадщину де?
— У мами.
— Зранку заберемо. А речі?
— Там залишилися.
— Поїду з тобою.
Я обхопила чашку долонями.
— Світлано, ми три роки разом. Я думала, якщо щось станеться, він буде на моєму боці.
— Я знаю.
— Він навіть не спробував мене захистити.
Подруга сіла поруч і поклала руку мені на плече.
— Ти не мусиш вирішувати все сьогодні. Але гроші й речі треба забрати.
О восьмій ранку ми вже стояли перед дверима квартири свекрів. Я відчинила їх своїм ключем.
На кухні снідали Микола Петрович та Ігор. Галина Іванівна стояла біля плити.
— О, повернулася, — свекор сьорбнув чаю. — Ігорю, налий дружині. Ми якраз у банк збираємося.
Ігор глянув на мене з надією.
— Маш, сідай. Батько все продумав: ми знімемо частину, а решту…
— Нічого ви не знімете. Я заблокувала картку.
Свекор застиг із чашкою в руці.
— Що ти зробила?
— Заблокувала. Гроші залишилися на моєму рахунку.
Ігор відсунув тарілку.
— Навіщо? Ми ж домовилися!
— Ви домовилися. Мене ніхто не питав.
— Ти не мала права! — свекор підвівся так різко, що стілець грюкнув об підлогу. — У моїй хаті проти мене йти!
— А ви мали право забрати мою картку?
— Зараз же дзвони в банк і розблокуй! Або забирайся звідси. І про квартиру забудь! Я сину не дозволю з тобою жити!
— Я саме по речі й прийшла. А щодо квартири — сама вирішу.
— Маріє, перепроси батька, — сказав Ігор.
Я подивилася на нього.
— За що?
— За те, як ти з ним розмовляєш!
— Він хотів забрати мої гроші. А ти просиш мене перепросити?
Ігор схопив мене за рукав.
— Не кричи на нього!
— Пусти.
Він не відразу, але відпустив.
Свекор ступив до мене.
— Ти зовсім страх втратила?
— Миколо Петровичу, відійдіть.
— Та як ти смієш…
Він замахнувся. Світлана відразу підняла телефон.
— Я записую. Не чіпайте її.
— Забери телефон!
— Опустіть руку. Інакше викличу поліцію.
Свекор важко дихав, дивлячись на неї. Потім повільно опустив руку.
— Геть, — прохрипів він. — Обидві геть із моєї квартири!
— Заберу речі й піду, — відповіла я.
Ми зі Світланою пройшли до кімнати. Я дістала валізу й почала складати одяг. Ігор зайшов слідом.
— Маш, ну навіщо так? Батько погарячкував.
— Він і зараз збирається забрати гроші. Це теж погарячкував?
— Він хотів як краще.
— Для кого? Для дачі й машини?
Ігор провів долонею по обличчю.
— Можна було спокійно поговорити.
— Я вчора просила тебе повернути картку. Пам’ятаєш? Ти сказав, що батькові видніше.
— Він мій батько! Я не можу піти проти нього!
Я застебнула валізу.
— Тоді залишайся з ним. Нам не по дорозі.
У коридорі Світлана взяла мою сумку. Галина Іванівна стояла біля кухонних дверей.
— Марійко, може, ще поговорите? — тихо сказала вона.
Я похитала головою.
— Учора я хотіла поговорити. Мене не слухали.
Ми вийшли. Двері за нами зачинилися.
Дорогою я забрала в мами документи, а у відділенні банку оформила переказ забудовнику безпосередньо з рахунку.
Коли ми зі Світланою приїхали до офісу, менеджер переглянув папери й запитав:
— Маріє Андріївно, угоду оформляємо на вас одну?
На телефоні саме з’явилося повідомлення від Ігоря:
«Вибач. Батько не мав рації, я з ним посварився. Давай зустрінемося?»
Я прочитала його двічі. Учора я так чекала від нього цих слів. Але сьогодні вони вже нічого не змінювали.
Я заблокувала номер і подивилася на менеджера.
— Так, на мене одну. Гроші від продажу спадкової квартири, ось документи.
Коли ми вийшли надвір, Світлана торкнулася мого ліктя.
— Ти як?
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Мені боляче. Але назад я не хочу.
— І не треба.
Попереду було розлучення, розмови й поділ речей. Та я вже знала: свої гроші й своє майбутнє я не віддам нікому лише тому, що він назвав себе головою сім’ї.