— Я тобі нічого не обіцяв

— Я тобі нічого не обіцяв. І взагалі… Звідки я знаю, чия це дитина?

Галина поставила чашку на стіл. Так обережно, ніби від одного необачного руху могло розсипатися все її життя.

— Що ти зараз сказав?

Богдан відвів очі й потягнувся по куртку.

— Ти чула. Не починай тільки.

— А вчора? Учора ти казав, що забереш мене. Що квартиру знайдемо…

— Людина може передумати?

Вона дивилася, як він застібає дорожню сумку. Цей столичний інженер, який ще вчора сміявся на її кухні, обіймав за плечі, називав зіронькою, тепер навіть не хотів зустрітися з нею поглядом.

— Може, — тихо відповіла Галина. — Але навіщо казати, що дитина не твоя? Ти ж знаєш.

— Галю, досить. Мені їхати треба.

Біля дверей вона все-таки спитала:

— І ти отак підеш?

— А що ти пропонуєш?

Відповісти вона не встигла. Клацнув замок.

Малиновий чай вистиг на столі. Галина ще довго сиділа перед тією чашкою, а тоді зігнулася, затиснула рот долонею й заплакала.

Наступного тижня вона ходила на роботу, подавала людям хліб, зважувала цукор, рахувала решту. Увечері падала на ліжко просто в одязі.

Одного разу поклала руку на живіт і прошепотіла:

— Ну що, маленьке… Будемо вдвох?

Їй було за тридцять п’ять. Чекати іншого життя, іншого кохання, іншої нагоди стати матір’ю вона більше не хотіла.

— Тільки ти вже мене не покидай, — сказала в порожній кімнаті. — Добре?

Народилася Даринка.

У пологовому медсестра поклала їй на руки крихітний згорток.

— Дивіться, яка гарненька. Ваша донечка.

Галина торкнулася пальцем маленької щоки.

— Моя, — сказала й раптом заплакала.

Вона дуже старалася бути доброю матір’ю. Прала ночами, перешивала дитячі речі, відкладала гроші на зимові чобітки. Даринка завжди була нагодована й чистенька. А от на обійми в Галини наче бракувало сил.

— Мамо, візьми мене.

— Доцю, я щойно сумки принесла. Дай хоч роззутися.

За хвилину вже треба було ставити вечерю, прасувати, бігти на город.

— Мамо, а можна я біля тебе посиджу?

— Та сиди, тільки не чіпай ножа. І не смикай мене, будь ласка.

Даринка переставала смикати. Потім перестала й проситися на руки.

Іноді Галина помічала, як мала стоїть у дверях кухні.

— Ти чогось хочеш?

— Ні.

— То йди пограйся.

Уночі жінка поправляла на доньці ковдру, довго дивилася на її сонне обличчя.

— Я ж для тебе стараюся, — шепотіла.

Та Даринка спала й не чула.

Коли дівчинка пішла до першого класу, у їхньому домі з’явився Дмитро.

Познайомилися вони в крамниці. Того дня привезли борошно, а вантажник не прийшов. Галина вхопила мішок за край і спробувала стягнути з кузова.

— Куди ж ви його самі? — озвався незнайомий чоловік.

— А він мене чекатиме до вечора?

— Відійдіть. Я зніму.

Високий, худорлявий, у потертій куртці, він переніс усі мішки до комори, а тоді спитав:

— Ще щось є?

Галина простягнула гроші.

— Небагато, але…

— Нормально. Дякую.

Він почав приходити допомагати. Не торгувався за кожну дрібницю, не просив у борг, не намагався розговорити її, коли вона була не в настрої.

Якось під час обіду Галина поставила перед ним тарілку борщу.

— Їжте, поки гарячий.

— Я не замовляв.

— А я й не продаю. З дому принесла.

Він усміхнувся — уперше за весь час.

Восени вона дізналася, що ночує він у літній кухні в далеких знайомих.

— Там хоч піч є?

— Є.

— Топлять?

Дмитро помовчав.

— То ви мені так і скажіть, — розсердилася вона. — Нема чим?

— Перебуду якось.

Наступного дня Галина сама завела розмову:

— У мене хата велика. Дах тече, ґанок хитається, паркан падає. Роботи вистачить.

Він уважно подивився на неї.

— Галю…

— Мені самій важко. Тобі жити ніде. То чого ми обоє мучимося?

— А донька?

— Познайомитеся.

Даринка зустріла його в коридорі, притиснувши до себе старого зайця.

— Це дядько Дмитро, — сказала Галина. — Він поживе в нас.

— Добрий вечір, Даринко.

— Добрий.

— Я тут сумку поставлю? Не заважатиме?

Дівчинка похитала головою й відступила до своєї кімнати.

Уже наступного ранку сусідка перехопила Галину біля хвіртки.

— Кажуть, чоловіка привела?

— Кажуть.

— А ти хоч знаєш, хто він? Ні хати, ні роботи постійної…

Галина стиснула ручку сумки.

— Мені на зміну треба.

— Я ж за тебе хвилююся. І за дитину.

— То не затримуй. Бо через мене крамницю вчасно не відкриють.

Дмитро чув не всі розмови, але розумів достатньо. Нічого не доводив. Розібрав старий ґанок, замінив прогнилі дошки. Полагодив дах.

Під час першої зливи Галина за звичкою схопила відро й побігла до спальні.

Зупинилася посеред кімнати.

— Не капає…

Дмитро визирнув із коридору.

— А мало б?

Вона вперше при ньому засміялася.

За кілька тижнів сусідка сама стояла біля їхньої хвіртки.

— Дмитре, ви б не глянули на мої двері? Заклинило так, що плечем штовхаю.

— Гляну.

Стареньким і тим, кому було сутужно, він допомагав задарма.

— Бабо Маріє, сховайте ті гроші.

— Та візьми, сину. Я відклала.

— То й нехай лежать. Вам іще дрова купувати.

Іншим казав просто:

— Робота на два дні. Грошима не можете — розрахуєтеся продуктами.

У хаті з’явилося свіже молоко, домашній сир, сметана. Якось Даринка зазирнула в холодильник і здивовано обернулася:

— Мамо, а в нас що, свято?

Галина вже відкрила рота, щоб відповісти, та раптом замовкла.

— Ні, доню. Просто є що поїсти.

Того вечора вона сама підсунула стілець ближче до Даринки.

— Ну, показуй свій зошит. За що там тебе вчителька хвалила?

— Ти не зайнята?

— Ні.

Дівчинка обережно розгорнула сторінку.

До Дмитра вона теж звикала поволі. Спершу він знаходив на столі біля її зошитів яблуко, а наступного дня чув тихе:

— Дякую.

— Смачне було?

— Дуже.

— То ввечері ще одне візьмемо. Там на верхній гілці червоніє.

Навесні Даринка застала його у дворі з дошками.

— А що ви робите?

— Побачиш.

— Лавку?

— Не зовсім.

— А можна мені потримати?

Він подав їй край рулетки.

— Тримай тут. Міцно. Без тебе не впораюся.

Вона так серйозно вчепилася в металеву стрічку, що він сховав усмішку.

Потім Даринка побігла до подружки й повернулася надвечір. Відчинила хвіртку — і стала.

Під яблунею висіла гойдалка.

— Мамо!

Галина вийшла на ґанок.

— Що сталося?

— Це… нам?

— Спитай у майстра.

Дмитро саме складав інструменти.

— Дядьку Дмитре, це мені?

— Тобі.

— А можна сісти?

— Для того й робив.

Вона сіла, вхопилася за мотузки.

— Тільки спочатку несильно.

— Домовилися.

За хвилину вже кричала:

— Вище! Ще вище!

— А хто просив несильно?

— То я ще не знала!

Галина стояла на ґанку й слухала доньчин сміх. Потім швидко витерла очі краєм фартуха.

Увечері Даринка сама притулилася до неї.

Галина не відсунулася.

— Мамо, а ти чого плакала?

— Та так… Шкода, що ти раніше так мало сміялася.

— Я сміялася.

— Знаю, доцю.

Вона пригорнула її міцніше.

Ранки невдовзі теж стали іншими. Галина йшла до крамниці вдосвіта, а Даринку будив запах оладок.

— Вставай, школярко. Вже останній оладок на сковорідці.

— Ви всі з’їсте?

— Якщо довго лежатимеш — не обіцяю.

Даринка вистрибувала з ліжка.

Згодом сама стояла поруч із Дмитром, уся в борошні.

— Чого в мене вареник розлазиться?

— Багато начинки поклала.

— Але ж так смачніше.

— Смачніше. Якщо донесемо її до тарілки, а не виловлюватимемо з води.

Вона зітхала й відкладала зайву вишню.

— А ви де навчилися?

— Мамі допомагав.

— Вона теж казала, що я багато начинки кладу?

— Вона мені те саме казала.

Узимку він проводжав Даринку до школи, а після уроків забирав додому. Вона віддавала йому наплічник і розповідала все — навіть те, про що вдома спершу мовчала.

— Я сьогодні задачу неправильно зробила.

— Розберемося.

— Там усі зрозуміли, а я ні.

— Ти в усіх питала?

— Ні.

— То звідки знаєш?

Одного разу вона запитала:

— А де ваша мама?

Дмитро трохи сповільнив крок.

— Померла.

— Давно?

— Вже кілька років.

— Ви сумуєте?

— Сумую.

Даринка мовчки взяла його за руку.

Пізніше він розповів їй, як мама хворіла, як він продавав речі, аби вистачило на ліки. Як після похорону старший брат показав документи на батьківську хату.

— І що ви зробили?

— Зібрав сумку.

— Але ж то і ваша хата була!

— Була.

— Треба було сказати йому, що так не можна!

Дмитро зупинився, поправив їй шарф.

— Я казав, Даринко.

Вона дивилася на нього з таким обуренням, що він погладив її по плечу.

— Не сердься. Це давно було.

— А ви думали, що більше ніде не житимете?

— Думав, що сам залишуся.

Даринка міцніше стиснула його долоню.

— У нас не самі.

— Знаю, — відповів він після паузи. — Тепер знаю.

Улітку вони ходили на річку. Даринка не могла всидіти на місці навіть із вудкою.

— А чого не клює?

— Тихіше.

— Риба чує?

— Я чую. А мені теж інколи хочеться тиші.

Вона затуляла рот долонею, але ненадовго.

Першого карасика довго розглядала у відрі.

— Маленький який. Може, його мама шукає?

— Відпустимо?

— А ви не сердитиметеся? Ми ж так довго ловили.

Дмитро нахилив відро до води.

— Хай росте.

У липні він викотив із сараю блакитний велосипед.

— Не новий, — попередив. — Але гальма добрі. І колеса перебрав.

Даринка провела долонею по керму.

— Мій?

— Твій. Тільки вчитися доведеться.

За кілька днів вона сиділа на траві й сердито витирала сльози.

— Не буду більше! Заберіть його!

Дмитро присів поруч.

— Дуже болить?

— Ні!

— А чого плачеш?

— Бо не виходить!

Галина вибігла з хати з пляшечкою антисептика.

— Знову коліна? Дмитре, ну досить уже на сьогодні.

— Досить, — погодився він. — Ніхто не жене.

Даринка насупилася.

— А завтра ви мене потримаєте?

— Потримаю.

— І не відпустите без попередження?

— Домовилися.

За тиждень вона сама промчала повз хвіртку.

— Дивіться! Я сама!

Дмитро стояв посеред вулиці, все ще витягнувши руки, якими щойно тримав сидіння.

— Бачу! Тільки гальмуй перед поворотом!

Найбільше Даринка запам’ятала один Новий рік.

Вони з Дмитром цілий день поралися на кухні. Вона крадькома тягала шматочки моркви із салату, він удавав, що не бачить. Потім прикрашали ялинку старими скляними кульками.

— Обережно, ця ще моєї мами, — попросила Галина.

Дмитро простягнув долоню під Даринчині руки.

— Тримай. Я підстрахую.

За столом Галина сміялася так, що мусила витирати очі серветкою. Даринка вперто чекала півночі, але задрімала ще до останнього удару годинника.

А вранці розбудила весь дім:

— Мамо! Дядьку Дмитре! Ідіть сюди!

Вона сиділа біля ялинки й притискала до грудей білі ковзани.

— Справжні… Мамо, подивися, вони справжні!

— Бачу, доню.

— А звідки ви знали?

Дмитро сперся на одвірок.

— Дехто біля вітрини пів години стояв. Важко було не помітити.

— Але ж вони дорогі…

— Міряй уже. Раптом не вгадав.

Галина знала, скільки вечорів він працював у сусідньому господарстві, щоб купити ті ковзани. Тепер стояла поруч і мовчки тримала його за руку.

Після сніданку пішли на ставок. Дмитро перевірив лід, розчистив майданчик, довго шнурував ковзани на доньчиних ногах.

— Тисне?

— Ні. Тільки страшно.

— Давай руки.

Спершу Даринка чіплялася за нього так, що аж пальці біліли.

— Я зараз упаду!

— Тримайся. Не поспішай.

— А ви не смійтеся!

— Та я й не сміюся.

— Очима смієтеся!

Він не витримав, засміявся вголос. І вона теж.

До вечора Даринка вже проїхала маленьке коло сама. Озирнулася, шукаючи його поглядом.

— Ви бачили?!

— Усе бачив!

Додому збиралися в сутінках. Дмитро присів, щоб розшнурувати ковзани, а Даринка раптом обхопила його за шию.

— Дякую, тату.

Його пальці завмерли на шнурівці.

Дівчинка трохи відсторонилася.

— Можна я так казатиму?

Він кивнув, але нічого не відповів.

— Ви що, плачете?

— Мороз, — хрипко сказав Дмитро.

Даринка торкнулася його щоки рукавичкою.

— Тату…

Він міцно пригорнув її.

— Можна, доцю. Звісно, можна.

Відтоді «дядька Дмитра» в їхньому домі більше не було.

Був тато, якому першому показували оцінки. Якого кликали, коли не відкручувалася кришка, болів зуб або просто ставало страшно.

На випускному він стояв у першому ряду у своєму святковому костюмі. Коли Даринці вручали відзнаку, плескав так завзято, що вона засміялася просто на сцені.

Потім були вступ, гуртожиток і перший дзвінок додому пізно ввечері.

— Тату, ти не спиш?

— Уже ні. Щось сталося?

— Нічого… Просто тут шумно. І я нікого не знаю.

— Хочеш, поговоримо?

— Хочу.

Він слухав, поки в неї не скінчилися слова.

Щомісяця до міста їхали сумки з пиріжками, запеченим м’ясом, овочами й варенням.

— Тату, хто це все їстиме?

— Поклич дівчат.

— Тут на цілий поверх!

— То й хлопців поклич.

— Ви ж самі собі залишайте.

— Залишили. Маму спитай.

У слухавці одразу чулося Галинине:

— Не слухай його, я вже третій день ті пиріжки їм!

Даринка сміялася. А після розмови ще кілька хвилин тримала телефон біля себе.

Коли вона виходила заміж, до вівтаря її вів Дмитро.

— Тату, у тебе рука тремтить.

— У тебе теж.

— Я хвилююся.

— І я, доцю.

Біля нареченого він не відразу відпустив її долоню.

— Бережи її.

— Берегтиму.

— Вона скаже, що сама впорається. Ти все одно допоможи.

Даринка засміялася крізь сльози.

— Тату, я ще тут.

— Бачу.

За два роки він разом із зятем ходив під вікнами пологового будинку.

— Може, ще подзвонити? — питав молодий батько.

— Щойно дзвонив.

— А раптом уже…

Дмитро сам дістав телефон.

Коли почув доньчин голос, одразу випростався.

— Даринко? Ну як ти?

Потім довго слухав, кивав і нарешті розсміявся:

— Галю! Дівчинка!

З онуками він знову майстрував кораблики, ловив рибу, розплутував волосінь. Гойдалку під яблунею полагодив іще раз — уже для них.

— Діду, вище!

— Це у вас сімейне, — бурмотів він і дивився на Даринку.

Вона сиділа на ґанку поруч із матір’ю.

— Що? — усміхалася.

— Нічого. Ти так само командувала.

Роки минали. Йому дедалі важче було вставати навпочіпки, він довше шукав окуляри й частіше перепитував, що сказали діти. Але на дзвінки Даринки відповідав незмінно:

— Слухаю, доцю.

Одного осіннього ранку подзвонила мама.

Галина довго мовчала.

— Мамо?

У слухавці чулося тільки її дихання.

— Мамо, що з татом?

— Не прокинувся, Даринко.

Вона сіла просто на підлогу.

— Ні… Ми ж учора говорили.

— Знаю.

— Він казав, хвіртку треба підфарбувати. Я обіцяла приїхати…

— Я знаю, доцю.

На прощання прийшло все селище. Люди стояли у дворі, тихо віталися, згадували, кому він полагодив піч, кого виручив серед зими, кому допоміг без жодної плати.

Даринка тримала матір під руку.

Галина дивилася перед собою й шепотіла:

— Як же я тепер у хату зайду? Там його капці біля ліжка…

Донька притиснулася до неї плечем.

— Разом зайдемо, мамо.

Біля могили вона довго не могла розтиснути пальці з жменею вологої землі.

— Тату… — голос зірвався. — Дякую тобі. За все.

Удома онука підійшла до неї біля вікна.

— Мамо, а дідусеву гойдалку не знімуть?

Даринка глянула у двір. Під старою яблунею вітер ледь ворушив дерев’яне сидіння.

— Ні, маленька. Не знімуть.

— А хто мене тепер гойдатиме?

Вона присіла перед донькою, поправила їй комірець.

— Я.

Увечері вони вийшли надвір. Даринка посадила малу на гойдалку, перевірила мотузки й обережно штовхнула.

— Тільки спочатку несильно, — попросила донька.

Даринка ковтнула клубок у горлі.

— Домовилися.

І ще мить тримала долоню за дитячою спиною — так, як колись тримав її тато.

Залишити коментар