Людмила Павлівна розгорнула на кухонному столі настінний календар.
Жовтнева сторінка була вся в позначках: кілька дат обведено ручкою, між ними — стрілка, а біля одного числа стояв великий знак питання.
Аліна поклала чашку.
— Це що?
— А ти сама не здогадуєшся?
— Поки що бачу, що жовтню добряче дісталося.
Свекруха не усміхнулася. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на невістку так, ніби вже знала відповідь на якесь важливе запитання.
— Дев’ять тижнів і два дні, — сказала вона.
— Що дев’ять тижнів і два дні?
— У твоєму висновку написано.
Аліна згадала: вранці залишила лікарський висновок на кухні, біля пакета з аптеки. Не ховала його, але й не думала, що хтось стане читати.
— Ви дивилися мої медичні документи?
— Вони лежали на кухні.
— І це означає, що їх можна читати?
— Аліно, не відхиляйся від теми.
— Я навіть не розумію, яка тема.
Людмила Павлівна тицьнула пальцем у календар.
— Ось тут Роман був у відрядженні. Майже дванадцять днів.
— Був. І що?
— А в тебе дев’ять тижнів.
Аліна подивилася на обведені дати. Потім — на свекруху.
— Зачекайте. Ви думаєте, що термін вагітності рахують від дня зачаття?
— Я думаю, що вмію рахувати.
Аліна відкрила рота, але стрималася. Вони з Романом надто довго чекали на цю дитину, щоб зараз витрачати сили на сварку через календар.
Півтора року тестів, обстежень, надій і розчарувань. Вона, фахівчиня із закупівель, уже знала назви тестів на овуляцію краще, ніж асортимент у найближчій аптеці. Роман, інженер з холодильного обладнання, навчився без запинки вимовляти слово «фолікулометрія».
Коли нарешті з’явилися дві смужки, Аліна зробила ще два тести. Роман довго розглядав усі три.
— Вони можуть одночасно брехати?
— Якщо в них є профспілка, то можуть, — відповіла вона і заплакала.
А через тиждень вони сиділи в лікаря й дивилися на маленьку цяточку на екрані.
Відтоді Роман міг забути винести сміття, зате в магазині читав склад кожного продукту. Якось простояв біля сиру майже двадцять хвилин.
— Ти його вибираєш чи приймаєш на роботу? — не витримала Аліна.
— Тут крохмаль.
— Романе, я чекаю дитину, а не в монастир вступаю.
— Я просто дивлюся.
— Ти вже сьому пачку «просто дивишся».
Людмилі Павлівні вони розповіли про вагітність не відразу. Свекруха спершу розчулилася, дістала з антресолей Романові дитячі сорочечки та крихітні вовняні шкарпетки.
А потім почала стежити за Аліною так, ніби та більше не могла сама вирішити, що їсти й куди ставити руки.
— Високо не тягнися.
— Чому?
— Вагітним не можна.
— А хто дістане чашку з верхньої полиці?
— Роман.
— Він на роботі.
— Зачекаєш.
На столі з’явився варений буряк. Якщо Аліна втомлювалася — їй пропонували буряк. Якщо не хотіла їсти — теж буряк. Якщо хотіла мандарин — це був привід для окремої розмови.
— Третій не бери, — казала свекруха. — У дитини алергія буде.
— Від третього мандарина?
— Усе починається з малого.
А коли Аліна ввімкнула новини, Людмила Павлівна похитала головою:
— Там самі жахи. Дитина все відчуває.
— Вона зараз розміром з виноградину.
— І що, виноградина не людина?
Аліна терпіла, бо жити в будинку свекрухи залишалося недовго. Їхню з Романом квартиру капітально ремонтували: підлогу зняли, проводку розкрили, санвузол розібрали.
— Та навіщо вам оренда? — переконувала їх Людмила Павлівна перед переїздом. — У мене нагорі цілий поверх порожній. Поживете спокійно, перечекаєте.
Роман погодився: навіщо витрачати гроші, коли ремонт на кілька місяців?
Щоправда, виконроб Сергій Аркадійович уже втретє за тиждень запевняв:
— Найскладніше точно позаду.
— А можна дізнатися, котрого саме тижня воно залишиться позаду? — запитала його якось Аліна.
— Аліно, ну ви ж розумієте…
Вона розуміла. Але, дивлячись тепер на календар, думала, що оренда могла бути найкращим рішенням у їхньому сімейному бюджеті.
— Людмило Павлівно, акушерський термін рахують від першого дня останньої менструації. Не від дня зачаття.
Свекруха ледь усміхнулася.
— Як зручно.
— Що саме?
— Система.
— Її не я вигадала. Можете відкрити інтернет, зателефонувати лікарю. Або Тамарі, вона ж медсестрою працювала.
— Мені лікар не потрібен, щоб два числа додати.
— Але ви додаєте не ті числа!
— А сірий автомобіль?
— Який ще автомобіль?
— Той, що тебе возив.
Аліна кліпнула.
— Машина Дениса?
— Ось уже й ім’я є.
— Звісно, є. Денис — чоловік моєї сестри.
На початку осені Романова машина майже два тижні стояла в сервісі. Денис забирав із роботи Ірину, чий офіс був неподалік від Аліниного, і дорогою підвозив своячку.
— А звідки мені знати, чий він чоловік? — запитала Людмила Павлівна.
— Можна було спитати.
— А телефонні розмови за зачиненими дверима?
— З виконробом.
— От як? І що ж ти від Романа ховала?
Аліна замовкла. Розмови справді були не тільки про розетки й штукатурку. Вона потай замовила вбудовану гардеробну в спальню.
Роман давно про неї мріяв, але, підрахувавши витрати, категорично заявив:
— Стару шафу залишаємо. Вона дванадцять років прожила, ще п’ять простоїть.
— У неї праві дверцята самі від’їжджають, коли відчиняєш ліві.
— Зате не нудно.
— А шухляди зачиняються тільки коліном.
— Теж тренування.
Аліна вирішила витратити частину власних заощаджень і зробити йому сюрприз. Тому й шепотілася з виконробом та меблярами за зачиненими дверима.
Але зараз пояснювати це свекрусі їй не хотілося.
— Ми обговорювали ремонт, — сказала вона.
— Дуже зручно. Машина — сестрин чоловік. Телефон — виконроб. І лікарі, виходить, рахують по-своєму.
— Лікарі рахують правильно.
— Я мати, Аліно. Я сина знаю.
— А до чого тут це?
— До того, що я не дам його обманути!
— Тоді для початку перестаньте обманювати себе.
Людмила Павлівна різко розвернулася й вийшла. Аліна сподівалася, що розмову закінчено.
За хвилину свекруха повернулася з її курткою.
— Пакуй речі.
Аліна не відразу зрозуміла.
— Що?
— Я сказала: пакуйся.
— Куди?
— Туди, звідки прийшла. Або до свого Дениса. Чи до Сергія Аркадійовича. До кого ти там іще бігаєш?
— Ви серйозно?
За вікном сипав мокрий сніг. До вечора ще було далеко, але надворі вже сутеніло.
— Людмило Павлівно, я вагітна.
— Ось саме! Нагуляла дитину, а тепер хочеш підсунути моєму синові! І живеш у моєму домі, як ні в чому не бувало!
Аліна дивилася на неї й не могла повірити, що ці слова справді пролунали.
— Ви мене запросили сюди, — тихо сказала вона.
— А тепер прошу піти.
Аліна піднялася нагору. Склала в дорожню сумку документи, ліки, зарядний пристрій, білизну й одяг на кілька днів. Окремо взяла ноутбук — завтра треба було працювати. Потім викликала таксі.
Внизу свекруха гриміла посудом. Коли Аліна взувалася, вона з’явилася в передпокої.
— Романові я про все розповім.
— Це хоча б правильно, — відповіла Аліна.
Таксі приїхало за дванадцять хвилин. Ще на кухні Аліна сфотографувала календар. Тепер переслала фото чоловікові й написала:
«Твоя мама провела акушерське розслідування і вигнала мене з дому. Їду до Іри. Я в порядку».
Роман зателефонував менш ніж за хвилину.
— Аліно, ти де?
— У таксі.
— Мама справді тебе вигнала?
— Вручила куртку й порадила їхати до коханця. Думаю, це так називається.
— Якого коханця?
— Поки що їх двоє: Денис і Сергій Аркадійович. Може, до вечора знайдеться третій.
— Аліно…
— Я не жартую, Романе.
Він замовк.
— Це через термін?
— Так. Вона відрахувала дев’ять тижнів і потрапила на твоє відрядження.
— Господи… Я ж повернувся ще до овуляції. Ми разом у лікаря були, ти пам’ятаєш?
— Я пам’ятаю. І їй пояснювала.
— Я зараз виїжджаю.
— Не треба. У тебе робота.
— Завтра вранці закінчу.
— От і закінчуй. Я поїду до Іри.
Роман знав усі ці дати не гірше за дружину: після півтора року безрезультатних спроб лікар ретельно відстежував її цикл. Жодних сумнівів у нього не було.
— Ти точно добре почуваєшся? — запитав він.
— Фізично — так. Просто… Романе, вона навіть не спитала мене нормально.
— Я знаю. Пробач. Я приїду, і ми все вирішимо.
Після розмови Аліна набрала сестру.
— Іро, можна я в тебе переночую?
— Ти де? Що сталося?
— Їду до тебе. Мене свекруха вигнала.
— Як це — вигнала?
Аліна коротко розповіла про календар і сіру машину.
— Вона сказала, що Денис мій коханець.
— Мій Денис?
— Твій. А ще, можливо, Сергій Аркадійович.
— Це хто?
— Наш виконроб.
Ірина кілька секунд мовчала.
— Ти точно нормально почуваєшся?
— Так. Але мені хочеться подарувати їй підручник з біології за сьомий клас.
— Навіщо дарма гроші витрачати? Приїжджай. Я тобі зараз постелю.
Ірина відчинила двері ще до того, як сестра встигла подзвонити. Позаду стояв Денис.
— Заходь, — обійняла Аліну Ірина. — Твій спільник уже вдома.
— Який спільник? — насупився Денис.
— Ти ж коханець Аліни.
— Знову?
Аліна вперше за вечір усміхнулася.
— У якому це сенсі «знову»?
— Та місяці зо три тому біля вашої роботи якась бабуся питала, чи одружений я. Сказав, що так. Мабуть, непереконливо.
Ірина забрала в сестри сумку.
— Ходімо. У кабінеті тобі вже постелила.
— Мені незручно вас обтяжувати…
— А мені незручно, що мій чоловік руйнує чужі сім’ї. Але якось переживемо.
Наступного дня Аліна працювала з маленької кімнати, де зазвичай стояли Денисів комп’ютер і прасувальна дошка. Людмила Павлівна не телефонувала.
Роман приїхав увечері — втомлений, неголений, у робочій куртці. Міцно обійняв дружину.
— Як ти?
— Уже краще.
— Усі речі забрала?
— Тільки на кілька днів.
— Добре.
— Чому добре?
— Решту заберемо разом.
Розмовляти з матір’ю він поїхав сам.
— Ви повертаєтеся? — запитала Людмила Павлівна, щойно він увійшов.
— Ні.
— От і правильно. Хай спочатку пояснить…
— Мамо, тут немає чого пояснювати.
— Ти хоча б на дати подивися!
— Я їх знаю краще за тебе. Ми півтора року обстежувалися. Я був з Аліною в лікаря. Повернувся з відрядження ще до овуляції.
— Але ж дев’ять тижнів…
— Відраховують від першого дня останньої менструації. Не від зачаття. Аліна тобі це казала.
Людмила Павлівна підібгала губи.
— Я просто хотіла тебе захистити.
— Тому вигнала мою вагітну дружину?
— На яку вулицю? Вона таксі викликала.
— Мамо, ти серйозно?
— Нічого страшного з нею не сталося.
— Ти прочитала її документи, звинуватила в зраді й виставила за двері. І кажеш, що нічого страшного?
— Це мій дім.
— Саме тому ми звідси їдемо.
Проходячи повз кухню, Роман побачив на стіні той самий календар. Зняв його, згорнув і поклав до своїх документів.
Поки він пакував речі, мати кілька разів заходила до кімнати.
— І куди ви тепер?
— Знайдемо квартиру.
— Ти ціни бачив?
— Бачив.
— Навіщо викидати гроші на вітер?
— Щоб нам було спокійніше.
— За два дні охолонете й повернетеся.
Роман застебнув сумку.
— Ні, мамо. Не повернемося.
Наступного дня вони знайшли невелику однокімнатну квартиру неподалік від своєї. Власник спершу хотів здати її щонайменше на три місяці, але погодився на один із можливістю продовження.
Коли Роман переказав заставу й комісію, Аліна зазирнула в його телефон.
— Ну що, все ще думаєш, що оренда — безглузда витрата?
Він прибрав телефон до кишені.
— Ні. Тепер це плата за відсутність акушерських розслідувань.
У квартирі був старий диван, маленька кухня й пральна машина, яка під час віджиму намагалася втекти в коридор. Зате ніхто не рахував Алінині мандарини.
Першого вечора вона з’їла чотири.
— Ти це навмисне? — запитав Роман.
— Так. Я тепер доросла жінка і можу собі дозволити.
Тим часом Людмилі Павлівні почали телефонувати родички. Ще до розмови з Аліною вона встигла обдзвонити кількох із них і поділитися підозрами. Тепер усім було цікаво, чим усе закінчилося.
Першою зателефонувала Тамара.
— Ну що там у Романа?
— Усе гаразд.
— Як це гаразд? Ти ж казала, що дитина чужа!
— Я сказала, що виникли питання.
— Людо, мені шістдесят три, а не сто три. Я пам’ятаю, що ти сказала: «Я все вирахувала».
Людмила Павлівна неохоче пояснила про дев’ять тижнів і відрядження. Тамара попросила надіслати дати, а за десять хвилин передзвонила.
— Людо, ти пам’ятаєш, я в пологовому працювала?
— Пам’ятаю.
— Акушерський термін рахують не від зачаття.
— Аліна теж так казала.
— Бо це правда. Зачаття зазвичай відбувається приблизно на два тижні пізніше початку відліку. За твоїми датами Роман уже повернувся додому.
— Звідки ти знаєш?
— Ти сама мені дати надіслала.
Настала тиша.
— А машина? — нарешті запитала Людмила Павлівна.
— Яка машина?
— Сіра.
— Людо, я не знаю, як колір машини впливає на овуляцію.
За кілька днів свекруха подзвонила Аліні.
— Ну, виходить, я могла помилитися.
— Могли.
— Я ж не зі зла.
Аліна сиділа на кухні й різала яблуко.
— Я розумію.
Свекруха помовчала, ніби чекала, що зараз їй скажуть: «Забудьмо». Але Аліна мовчала.
— Я за сина переживала.
— Переживати можна по-різному.
— І що тепер, усе життя будеш це пам’ятати?
— Жити разом ми більше не будемо.
— Так ремонт скоро закінчиться.
— Я не про цей місяць, Людмило Павлівно.
— Але я ж тепер зрозуміла.
— Ви не спитали ні мене, ні Романа. Прочитали мій документ, обдзвонили родичів і вигнали мене. Те, що ви тепер зрозуміли, не скасовує того, що сталося.
Після розмови вони з Романом домовилися про правила. Коли народиться дитина, жодних несподіваних приїздів: спочатку дзвінок, потім домовленість. Медичні документи й особисті речі — не для чужих очей. А якщо в Людмили Павлівни виникнуть підозри чи запитання, вона спершу говорить із ними.
Роман сам повідомив про це матері. Не вмовляв і не торгувався. А потім дотримувався домовленостей.
Через місяць вони повернулися до своєї квартири. Щоправда, «лічені дрібниці», про які говорив Сергій Аркадійович, усе ще чекали на завершення: плінтуси, дві розетки й двері до ванної, які зачинялися лише після впевненого поштовху плечем.
Але Аліна раділа навіть цим дверям. Вона ходила з кімнати в кімнату, торкалася свіжих стін і раз у раз поглядала на спальню.
Роман зайшов туди — і завмер.
Від стіни до стіни стояла нова гардеробна з підсвічуванням і глибокими шухлядами.
— Це що?
— А це той самий мій коханець, — сказала Аліна.
— Який?
— Через якого я зачинялася в кімнаті й постійно говорила з Сергієм Аркадійовичем.
Роман відчинив одну шухляду. Зачинив. Потім другу.
— Вона навіть коліном не зачиняється, — вражено сказав він.
— Уявляєш?
— А скільки коштувала?
— Тобі дуже сподобалося?
— Аліно!
Вона назвала суму. Роман повільно сів на край ліжка.
— Слухай, а не можна було знайти якогось звичайного коханця?
— Чому?
— Може, він дешевше обійшовся б.
Коли Роман розповів матері про гардеробну, та довго мовчала. Згодом зателефонувала Тамарі, потім ще двом родичкам.
— Я помилилася, — сказала вона кожній. — Ніякої зради не було. Я неправильно порахувала термін.
Їй довелося пояснити і про Дениса, і про телефонні розмови, і про ремонт. Розмови були неприємні, але вона закінчила кожну.
Лише після цього Людмила Павлівна зателефонувала Романові.
— Можна я приїду? Хочу з Аліною поговорити.
— Я спитаю в неї, — відповів син.
Мати прийшла наступного дня. Сиділа на новій кухні й крутила чашку за ручку. Аліна не квапила її.
— Я вчинила огидно, — нарешті сказала Людмила Павлівна. — Аліно, вибач мені.
Аліна підняла очі.
— Ви справді вчинили огидно.
Свекруха кивнула.
— Я родичам уже сказала, що помилилася.
— Знаю. Тамара мені дзвонила.
— Я злякалася за Ромка. Побачила ті дати, згадала машину… Одне до одного приліпила. І що більше думала, то більше мені здавалося, що все сходиться.
— Тому іноді краще не гадати, а запитати.
Роман відкашлявся. Мати глянула на нього.
— Дуже смішно.
— Я мовчу, — відповів він.
Коли народилася Поліна, Людмила Павлівна стала обережнішою. Перед приїздом телефонувала, а поради починала зі слів:
— Можна я скажу?
Іноді Аліна відповідала:
— Можна.
А іноді:
— Краще не сьогодні.
Свекруха в’язала онучці маленькі кофтинки, носила її на руках і одного разу все-таки спробувала наполягти, що дитині не можна спати біля відкритої кватирки.
Роман мовчки вийшов із кімнати й повернувся з календарем.
Людмила Павлівна побачила обведені дати.
— Навіть не починай.
— Я ж нічого не кажу.
— Прибери свою експертизу.
Відтоді листок називали «Експертизою імені Людмили Павлівни». Діставали його рідко. Іноді вистачало одного Романового запитання:
— Мамо, календар принести?
— Не треба мені твій календар! Я ж просто спитала!
І саме це «просто спитала» Аліна вважала найважливішим. Стосунки вони з часом відновили. Але тепер кожен знав: перш ніж робити висновки про чуже життя, краще поставити хоча б одне запитання.