— Вісімдесят п’ять тисяч?! Оксано, ти при своєму розумі?!
Мирослава стояла посеред передпокою в мокрих чоботях і тримала двома пальцями бирку від шуби. Ніби не ціну прочитала, а вирок.
— І тобі добрий вечір, — Оксана забрала в сестри коробку з тортом. — Роззуйся, будь ласка. Я щойно помила.
— Та до чого тут твоя підлога? Софійко, йди сюди! Подивися, як люди на пенсії живуть!
Донька протиснулася повз матір, торкнулася темного хутра.
— Ого… Тітко Оксано, невже купила?
— Ні, в магазині поносити дали, — не втрималася господиня. І відразу зітхнула: — Купила. Собі. На шістдесятиріччя. Заходьте вже, картопля вистигає.
Тарас простягнув їй хризантеми:
— З днем народження вас.
— Дякую, Тарасику.
Богдан, чоловік Мирослави, мовчки роззувся й акуратно поставив черевики під вішалку. На шубу навіть не глянув.
А Мирослава, щойно зайшла на кухню, зупинилася біля вікна.
— І вікна нові?
— Восени поставила. Зі старих так дуло, що фіранка ворушилася.
— А холодильник?
— Старий зламався.
— Зрозуміло. У неї все ламається — вона все нове купує. Богдане, бачиш?
— Бачу. Сідай уже, — тихо попросив він.
— Ти тільки про їжу й думаєш!
Богдан поклав виделку, яку щойно взяв.
Оксана поставила на стіл котлети.
— Мирославо, ти привітати мене прийшла чи ревізію робити?
— А ти не ображайся, коли рідна сестра питає! У мене пенсія чотири вісімсот. У тебе — така сама. Я вчорашній хліб беру, а ти норку! Назар присилає?
— Ні.
— Ну звісно, ні! А звідки тоді?
— Працювала. Відкладала.
— Усі ми працювали! Тільки в когось діти за кордоном…
— У Назара двоє дітей і орендована квартира, — перебила Оксана. — Давай хоч сьогодні без підрахунку чужих грошей.
Софія присунула до себе салатник.
— Мамо, ну справді. У тітки день народження.
Оксана вдячно глянула на племінницю, але та вже продовжувала:
— Хоча нам зараз допомога дуже потрібна. Тараса скоротили, за квартиру платити нічим. Тисяч сорок-п’ятдесят до весни нас би врятували.
Тарас опустив очі.
— Софіє, ми ж не по це прийшли.
— А що я такого сказала? Родина ж.
Оксана повільно сіла.
— Ви хоча б спитали, як я живу.
— Та ми бачимо, як! — Мирослава махнула в бік коридору.
— Ні. Ви бачите шубу.
— Тітко Оксано, не ображайся, — Софія заговорила м’якше. — Просто ти сама. Тобі ж не треба нікого годувати, одягати…
Оксана поклала виделку біля тарілки.
— Сама, — повторила вона. — Так. Це ти правильно сказала.
На мить усі замовкли.
Потім Мирослава нахилилася вперед:
— А може, ти чоловіка собі знайшла? Га? Чого мовчиш?
Богдан закашлявся.
— Води? — запитала Оксана.
Він похитав головою.
У коридорі задзвонив телефон.
— Назар, — сказала вона, глянувши на екран, і вийшла з кухні.
Двері причинила, але голос однаково було чути.
— Синочку, дякую… Так, усі прийшли… Ні, не заважаєш.
Мирослава перестала жувати.
— Що сталося? — голос Оксани змінився. — Скільки?.. Назаре, я ж минулого місяця… Розумію. Не хвилюйся, щось придумаю. У понеділок зайду в банк.
Софія повільно опустила ложку.
— То це вона йому допомагає?
Мирослава підтиснула губи.
— Виходить, на всіх вистачає. Крім нас.
Коли Оксана повернулася, сестра вже чекала з новим запитанням, але господиня випередила її:
— Чай будете? Тільки довго сьогодні не сидітимемо. Мені о четвертій вставати.
— Куди це?
— На роботу.
— Яку роботу? Ти ж на пенсії!
— Одне іншому не заважає.
— А де працюєш?
Оксана взяла ніж і почала різати торт.
— Мирославо, дай мені хоч чаю з вами випити. Без допиту.
Шматок із кремовою трояндою вона поставила перед Богданом.
— Тримай. Ти такі любиш.
— Пам’ятаєш? — тихо усміхнувся він.
— А чого ж не пам’ятати.
Мирослава мовчки подивилася на чоловіка. Потім нахилилася до нього:
— Будильник на пів на четверту поставиш.
— Навіщо?
— Дізнаємося, що в неї за робота така.
— Мирославо…
— Поставиш, я сказала.
Наступного ранку Богдан стояв біля гаражів і ховав підборіддя в комір куртки.
— Мені п’ятнадцять років чи шістдесят? — буркнув він. — За людьми під вікнами стежу.
— Тихіше. Он вона.
Оксана вийшла з під’їзду в старому синьому пуховику. Поправила сумку на плечі й швидко пішла через двір.
— Шубу поберегла, — прошепотіла Мирослава.
— Бо на роботу йде, а не на весілля.
— Ти на чиєму боці?
— Я на боці теплого ліжка.
Оксана звернула за сусідню п’ятиповерхівку й спустилася до дверей цокольного поверху. Над ними світився жовтий калач.
— Пекарня? — Мирослава аж зупинилася. — Вона що, булки місить?
— Дізналися? Ходімо.
— Постій.
Двері відчинилися. На ґанок вийшов високий сивий чоловік у білій куртці, щось сказав Оксані й простягнув ключі.
Вона розсміялася.
Мирослава давно не чула, щоб сестра так сміялася — легко, на весь голос.
— Ось тобі й робота! — прошипіла вона. — Казала я: чоловік!
Богдан не відповів.
— Ти чого?
Він дивився на пекаря, вчепившись пальцями в край кишені.
— Ходімо додому.
— Стривай, вони зараз…
— Додому, Мирославо.
Вона обернулася до нього.
— Ти його знаєш?
— Ходімо.
— Знаєш, я питаю?
Богдан узяв її за рукав. Не грубо, але так рішуче, що вона розгубилася.
— Не роби дурниць. Дуже тебе прошу.
— Яких іще дурниць?
Він відпустив рукав і пішов до дороги.
Мирослава ще раз озирнулася на двері пекарні.
— Щось ви всі від мене ховаєте, — кинула йому вслід. — Ну нічого.
Удома вона, не знімаючи пальта, зателефонувала доньці.
— Софіє, прокидайся. Я все з’ясувала.
— Мамо, п’ята ранку…
— Твоя тітонька з власником пекарні крутить. Ось де її гроші.
— Він тобі сам сказав?
— А що, вони мені розписку мали дати? Я не сліпа!
На кухні Богдан налив у чашку окропу. Чайний пакетик так і залишився біля цукорниці.
— Ти чого мовчиш? — гукнула дружина.
Він сидів, обхопивши чашку долонями.
— Бо ти зараз однаково нічого не почуєш.
За два дні Мирослава поклала перед донькою зошитовий аркуш.
— Пиши.
— Що?
— Скаргу. У Держпродспоживслужбу.
Софія відсунула папір.
— Мамо, ти серйозно?
— Абсолютно. Нехай перевірять, як вони там печуть.
— Ми ж усередині не були.
— Для того перевірка й існує!
— А що писати?
— Що борошно з жучками. Що в підвалі бруд. Люди без оформлення працюють.
Софія підняла на матір очі.
— Але ж ми цього не знаємо.
— А вони знають, як ти за квартиру платитимеш? Чи їм байдуже?
— Це не одне й те саме.
— Не хочеш — не пиши! — Мирослава смикнула аркуш до себе. — Сиди й далі копійки рахуй. Зате тітка в норці ходитиме.
Софія довго крутила ручку в пальцях.
— Дай сюди.
Наприкінці тижня пекарня зачинилася.
На дверях з’явився папір із печаткою. Після позапланової перевірки роботу тимчасово зупинили: частину документів довелося терміново переоформлювати, а приписи — виконувати.
Та Мирославу подробиці не цікавили.
— Закрили! — повідомила вона чоловікові з порога. — Значить, було за що!
Богдан повільно підвів голову.
— Ти написала?
— Не я, а Софія. І не написала, а звернулася. Як громадянка.
— Мирославо…
— Що — Мирославо? Закон для всіх один!
Він відсунув тарілку.
— Там семеро людей працює.
— І що?
— Зарплати не буде. Їхнім дітям теж їсти треба.
— А нашим не треба?!
Богдан встав і вийшов із кухні.
— Куди ти? Борщу налила!
Двері кімнати тихо зачинилися.
Того ж дня біля під’їзду Мирославу спинила сусідка Галина Іванівна.
— Чула, в Оксани на роботі біда.
— Менше треба було носа задирати.
— Та коли вона його задирала? Он вам на квартиру всі заощадження колись віддала.
— Ви ще дев’яності згадайте.
— А добре хіба термін придатності має?
Мирослава різко поправила сумку.
— Мені ніколи, Іванівно.
Софія тим часом вирішила пекти на продаж сама.
— Якщо тітка змогла, то й я зможу, — сказала Тарасові. — Люди за домашню випічку добре платять.
Увечері він узяв із тарілки пиріжок, надкусив і завмер.
— Що? — насторожилася Софія.
— Твердий.
— Нормальний.
Він постукав пиріжком об блюдце.
— Чуєш?
— То не їж!
— Софіє, я не насміхаюся. Може, треба було в когось спитати, як тісто робити.
— У тітки, так? Після нашої скарги?
Тарас поклав пиріжок.
— Нашої?
Софія відвернулася.
— Не починай.
— Ти це зробила?
— Мама попросила.
Він довго дивився на неї.
— А думала теж мама замість тебе?
У суботу вранці в двері Мирославиної квартири подзвонили.
На порозі стояла Оксана. У старому пуховику, з великою картатою сумкою.
— Пустиш?
Мирослава міцніше вхопилася за ручку дверей.
— Скандалити прийшла?
— Ні. Поговорити.
Із сумки пахло пиріжками.
— Це ще навіщо?
— Богданові. З картоплею та шкварками.
Оксана пройшла на кухню, поставила сумку на табурет. Софія, яка гостювала в матері, завмерла біля плити.
— Тітко Оксано…
— Петру вашу скаргу показали, — сказала Оксана. — З підписом. Софія Богданівна Кравченко.
— Я… Мама сказала, що просто перевірять…
— Софіє, не ховайся за мене! — різко озвалася Мирослава.
— А ти мене не просила?!
— Досить, — неголосно сказала Оксана.
Богдан сидів біля вікна. Не дивився ні на кого.
Оксана повернулася до нього.
— Богдане, Петро просив поговорити з тобою про борг.
Мирослава насупилася.
— Який борг?
Богдан заплющив очі.
— Оксано…
— Йому зараз людям зарплату виплачувати нічим. Він тебе не квапив. Але тепер сам без грошей.
— Я питаю: який борг? — Мирослава стала між ними.
Оксана глянула їй просто в очі.
— Сто п’ятдесят тисяч він Богданові позичив.
— Скільки?!
— Не кричи, — попросив Богдан.
— Ти гроші брав? У чужого чоловіка? Такі гроші?!
Він відсунув стілець.
— Сядь.
— Ти мені ще вказуватимеш?
— Сядь, Мирославо. І вислухай. Хоч цього разу.
Вона повільно опустилася на табурет.
— У березні мені подзвонили на завод, — почав Богдан. — Із мікрокредитної контори. Спитали, чи знаю я Мирославу Кравченко. Попросили нагадати про прострочення.
Софія перевела погляд на матір.
— Яке прострочення?
Мирослава мовчала.
— Чотири позики, — сказав Богдан. — Разом із відсотками набігло майже сто сорок тисяч.
— Мамо?
— Не дивися на мене так!
— Ти ж казала, що телефон мені з премії купила…
— А що я мала сказати? Що в усіх діти як діти, а моя з побитим екраном ходить?!
— Я тебе не просила кредит брати!
— Зате телефон узяла!
Софія здригнулася, наче від ляпаса.
Богдан стиснув долоні.
— Там не тільки телефон. Чоботи, штори, ще щось. Одну позику іншою закривала. Думала, не помітимо.
— Хотіла хоч трохи пожити нормально! — зірвалася Мирослава. — Не гірше за людей!
— І як? — тихо спитав він. — Пожила?
Вона відвернулася.
— Петро — мій давній товариш, — продовжив Богдан. — Разом колись працювали. Я прийшов, усе розказав. Він дав гроші без розписки. Сказав: віддаватимеш, скільки зможеш.
— І ти мені ні слова?
— Ти мені про чотири позики теж не розказувала.
Мирослава схопила рушник і почала скручувати його.
— Я віддаю потроху з кожної зарплати, — сказав Богдан. — Тому в нас і грошей стало менше. Не тому, що я їх невідомо куди діваю, як ти казала.
Софія витерла щоку долонею.
— А тітка звідки знає?
Оксана сіла поруч із Богданом.
— Він попросив Петра взяти мене на роботу. Я давно шукала підробіток. Частину заробітку додому приносила, частину — на борг.
— Тобто ти… — Мирослава не договорила.
— Так. Допомагала.
— А шуба?
Питання прозвучало так недоречно, що Софія опустила голову.
Оксана подивилася на сестру.
— А на шубу я складала роками. І так, не віддала всього до копійки. Залишила трохи собі. Думала, можна.
— Ніхто не каже, що не можна, — ледь чутно промовила Мирослава.
— Ти саме це мені весь день народження й казала.
На плиті зашумів борщ.
Ніхто не підвівся.
— А в пекарні ти що робиш? — нарешті спитала Софія.
— Печу. Рецепти відновлюю. Бабусині рогалики пам’ятаєш?
Софія кивнула.
— От їх. Пироги з капустою, ватрушки. Люди ще до відкриття приходили.
— Мамині рецепти, — глухо сказала Мирослава. — І зошит вона тобі віддала.
Оксана втомлено потерла чоло.
— Мирославо…
— Що? Неправда? Ти завжди все вміла. Тебе хвалили. А я тільки й чула: подивися на Оксану.
— Мені шкода, що ти це чула.
Мирослава розгублено підняла очі.
— Але я не винна, що мама так казала, — продовжила Оксана. — І я ніколи не хотіла, щоб тобі було гірше.
— Ти не розумієш…
— То поясни! — Голос Оксани вперше здригнувся. — Скажи мені, а не пиши, що в моєму борошні жуки! Я ж твоя сестра. До мене можна було прийти.
Мирослава втупилася в рушник.
— Я й прийшла.
— Ні. Ти прийшла рахувати, чого в мене більше.
Богдан встав і вимкнув конфорку.
Оксана дістала з кишені складений чек.
— У понеділок поверну шубу.
— Ні, — одразу сказав він.
— Бирку не зрізала. Усе приймуть. П’ятдесят тисяч Петро зможе пустити на зарплати, решту зарахує в борг.
— Оксано, ні.
— Богдане, люди без грошей.
— А ти скільки чекала? Сорок років?
Вона спробувала усміхнутися.
— Сорок один. Ще дівчиськом у вітрині побачила. Стояла, пам’ятаю, аж носом до скла…
Усмішка зникла.
— Нічого. Обійдуся.
Мирослава раптом підвелася.
— Не треба.
Оксана не відповіла.
— Чуєш? Не неси.
Вона вийшла до кімнати. За хвилину повернулася з потертою оксамитовою коробочкою й поклала її на стіл.
Усередині лежали мамині золоті сережки з червоними камінцями.
Софія тихо охнула.
— Мамо…
— Мовчи, Софіє.
Мирослава підсунула коробочку до сестри.
— Віддай йому. Продайте чи закладіть. На все не вистачить, але…
Голос урвався.
— Мирославо, це ж мамині.
— Знаю, чиї.
Вона притиснула долоню до рота, постояла так кілька секунд.
— Мені їх залишила, — сказала нарешті. — А я все життя тільки й пам’ятала, що тобі зошит дістався.
Оксана опустила очі.
— І в службу я сама піду, — продовжила Мирослава. — Скажу, що вигадали. Що нічого не бачили.
— Я теж піду, — озвалася Софія.
Мати вперше не перебила її.
— Підеш.
Богдан повільно сів.
— Це не все виправить, — сказав він.
— Знаю.
— Борг залишиться.
— Знаю, Богдане.
Вона взяла зі столу ганчірку, витерла борщ біля плити. Потім повернулася до сестри.
— А тісто… О котрій ви його ставите?
Оксана мовчала.
— Я не прошу, щоб ти мене зараз пробачила, — Мирослава ковтнула. — Просто скажи, о котрій приходити. Якщо візьмете. Хоч дека мити.
За кілька днів, без п’яти четверта ранку, Мирослава стояла біля дверей пекарні.
Білої смужки з печаткою вже не було. Приписи виконали, необхідні документи надали, роботу дозволили відновити.
Петро відчинив і якийсь час мовчки дивився на неї.
— Чоботи витри.
Мирослава старанно пошаркала по килимку.
— Ще.
Вона витерла вдруге.
— Тут хліб печуть, — сказав він.
— Розумію.
— Сподіваюся.
Вона опустила голову.
— Петре… Пробачте.
Він не поспішав відповідати.
— Люди через вашу скаргу тиждень сиділи.
— Знаю.
— Оксана три ночі не спала.
Мирослава стиснула губи.
— І це знаю.
— Тоді заходьте. Роботи багато.
Від теплого повітря защипало щоки. Усередині пахло дріжджами й ваніллю. Оксана в білій косинці просіювала борошно.
— Прийшла?
— Прийшла.
— Не проспала?
— Я й не спала майже.
Петро забрав зі столу порожнє деко.
— Усі тут такі герої до першого мішка борошна. Побачимо, що за годину скажете.
Мирослава несміливо глянула на нього.
— Бурчати можна?
— Можна. Працювати обов’язково.
Вона вперше за ці дні ледь усміхнулася.
Оксана простягнула їй фартух у дрібний синій горошок.
— На.
— Новий?
— Для тебе.
Мирослава розгорнула його й провела пальцями по тканині.
— А старий де подівся, пам’ятаєш? — спитала Оксана.
— Не починай.
— Разом із тістом у вікно полетів.
Петро здивовано обернувся.
— Із тістом?
— У вісімдесят другому, — пояснила Оксана. — Не піднялося.
— Я три години чекала! — обурилася Мирослава й одразу замовкла.
Сестри переглянулися.
— Цього разу дочекаємося, — сказала Оксана.
Мирослава довго намагалася зав’язати фартух за спиною. Пальці плуталися.
— Дай допоможу.
Оксана стала позаду, швидко зробила бант.
— Не тисне?
— Ні.
Мирослава прокашлялася.
— Тарас учора ще у дві фірми резюме надіслав. Але якщо вам водій потрібен… Він би прийшов поговорити. Не просто так, щоб через родичів.
Петро, не відриваючись від печі, відповів:
— Нехай приходить. Посвідчення має?
— Має.
— І прокидатися вміє?
— Перевіримо, — тихо сказала вона.
Оксана підсунула до сестри миску.
Мирослава глянула на тісто, потім на неї.
— А сережки? Богдан казав, ви їх не заклали.
Оксана дістала з кишені коробочку.
— Забери.
— Ні. Ми домовилися…
— Ти запропонувала. Я не погодилася.
— Але гроші…
— Поступово віддамо. Працюватимемо. Тільки більше без таємних позик і без скарг із вигадками.
Мирослава не брала коробочку.
— А шуба?
— У шафі.
Вона видихнула так, ніби весь цей час затримувала подих.
Оксана вклала сережки їй у долоню.
— Мама тобі їх залишила. Носи.
Мирослава стиснула коробочку.
— Я їх берегла.
— Знаю.
— Усе чекала нагоди.
— То вдягни якось просто так. Без нагоди.
Мирослава різко відвернулася до столу. Сховала сережки в кишеню, взялася за тісто й щосили втиснула в нього кулак.
— Тихо-тихо! — Оксана перехопила її руку. — Ти ж його не караєш.
— А як треба?
— Лагідніше.
Мирослава шморгнула носом.
— Не вмію я.
— Навчишся.
— У мене воно знову не вийде.
Оксана стала поруч і поклала долоні поверх її рук.
— Дивись. Ось краєчок підгортаєш. Тепер притисни. Не бий, просто притисни.
Мирослава слухняно повторила.
— Так?
— Так. Тепер поверни.
Якийсь час вони працювали мовчки. За спиною гуділа піч, Петро переставляв дека.
— Оксано…
— Що?
Мирослава дивилася на їхні руки.
— Я ж тобі навіть щастя на день народження не побажала.
Сестра на мить завмерла.
— Не побажала.
— Тільки про гроші…
Оксана легенько стиснула її пальці.
— Працюй. Поговоримо ще.
Коли перші ватрушки поставили в піч, Мирослава не відійшла від скляних дверцят.
— Можеш поки стіл витерти, — сказав Петро. — Від того, що дивишся, швидше не спечуться.
— Зараз. Хвилиночку.
Оксана стала поруч.
На деку повільно округлялося тісто. Бліді краї підіймалися навколо сирної начинки, бралися першим золотом.
Мирослава торкнула сестру за рукав.
— Дивись.
— Бачу.
— Ні, ти подивися…
Вона усміхалася й плакала водночас, навіть не намагаючись витерти очі.
— Оксанко, піднімається. У мене — піднімається.
Як ви вважаєте, чи можна пробачити рідну сестру за такий підлий вчинок через заздрість?