Ключ клацнув у нижньому замку. Майя почула, як Руслан спускається сходами, і мимоволі випростала спину.
Ключа від цього замка в неї не було. Чоловік носив його на брелоку з емблемою автосервісу, а на ніч ховав під подушку.
Під стелею блимнув зелений вогник камери. Телефон на столі завібрував.
«Не сутулься. Посміхнися мені».
Майя підвела очі й усміхнулася. Раніше, ніж устигла подумати.
Сім років вона працювала майстринею манікюру й добре знала, як усміхатися через силу.
Два роки тому Руслан купив їй білий стіл із шухлядами, кільцеву лампу та лампу для гель-лаку. Сам усе зібрав і сказав:
— Працюй удома. Нічого тобі по салонах вештатись.
Тоді Майя обійняла його.
— Дякую. Ти ж сам казав, що ми поки не можемо собі цього дозволити.
— Для тебе можу.
За пів року над столом з’явилася камера.
— Навіщо вона? — запитала Майя.
— Для порядку. До тебе чужі люди ходять.
Потім камера з’явилася в передпокої. Обидві записували і зображення, і звук. Руслан міг дивитися та слухати, що відбувається вдома, просто зі свого автосервісу.
Згодом він забрав її паспорт.
— Нехай у мене полежить. А то ти вічно все губиш.
— Я ніколи не губила паспорт.
— Ну то й добре. Буде в надійному місці.
Майя не стала сперечатися. А потім нижній замок почав клацати щоразу, коли Руслан виходив із квартири. Клієнток він зустрічав біля під’їзду, проводжав до дверей, а після роботи приходив їх випустити.
«Чому ти просто не подзвониш у поліцію?» — питала вона себе не раз.
А потім уявляла, як Руслан спокійно пояснює поліціянтам:
— У дружини останнім часом нерви. Я ж про неї дбаю.
Сусіди підтвердили б: хороший чоловік, працьовитий. Поліція поїхала б, а вона залишилася б із ним наодинці.
До того ж Руслан сам налаштовував її телефон і мав доступ до листування.
Братові Семенкові вона теж не написала. Він був глухий від народження, вони спілкувалися жестами або повідомленнями. Майї було соромно зізнатися, що чоловік тримає її під замком.
Але вихід вона шукала.
У підкладці сумки, під акуратно зашитим швом, лежав маленький жовтий ключ із синім ярликом. Нещодавно через клієнтку Майя винайняла кімнату. Завдаток заплатила з чайових, які збирала два роки.
Щонеділі Руслан возив її до гіпермаркету. Наступної неділі вона збиралася сказати, що йде до вбиральні, і більше не повертатися.
— А документи? — пошепки запитала вона якось у господині кімнати, коли та прийшла на манікюр.
— Відновите. Не переживайте, я почекаю.
Тоді Майя ледь не заплакала. Та стрималась: камера над столом усе записувала.
Того вечора Руслан повернувся раніше. Довго мив руки, а потім зайшов до її кабінету й поклав на білий стіл жовтий ключ із синім ярликом.
Майя застигла.
Він знайшов ключ. Мабуть, уранці обнишпорив її сумку, поки вона вмивалася. А тоді цілий день дивився, як вона йому посміхається.
— Руслане, я хотіла…
— Тихо.
Він стиснув її зап’ястя і коротко вдарив долонею по щоці.
— Телефон давай.
Майя притиснула руку до палаючої щоки. Руслан забрав телефон зі столу сам.
За чотири роки шлюбу він жодного разу не підвищив на неї голосу. І тепер говорив тихо. Від цього було ще страшніше.
Наступного ранку він узяв її телефон і написав у чат клієнток: «Майстер більше не працює. Дякую, що були зі мною».
— Навіщо? — прошепотіла Майя. — Це ж моя робота.
— Записи я скасую. Усім, крім однієї.
— Кому?
— Надії Іванівні. Вона сьогодні прийде.
— Чому їй можна?
— Ця не наговорить зайвого. Глуха, по телефону не дзвонить, по сусідах не ходить. І платить готівкою.
Надія Іванівна ходила до Майї ще з тих часів, коли та працювала в салоні. Слух жінка втратила в дитинстві. У школі її відучували користуватися жестами, і вона пишалася тим, як добре навчилася говорити та читати з губ.
Із Майєю вони завжди розмовляли вголос. Тільки гроші Надія Іванівна перераховувала на пальцях — як Семенко.
За годину Руслан привів клієнтку. Майя посадила її за стіл і взялася до роботи.
— Щось ти сьогодні мовчазна, — сказала Надія Іванівна.
— Не виспалася.
Рукав кофти сповз, оголивши зап’ястя. Надія Іванівна замовкла й подивилася на синюваті сліди пальців.
Майя смикнула рукою. Пилка ковзнула й подряпала клієнтку.
— Ой, пробачте! Я зараз…
— Не страшно, — сказала Надія Іванівна. — А це що?
Вона торкнулася власного зап’ястя.
Майя глянула на зелений вогник.
— Вдарилася. Вибачте ще раз.
Більше вона нічого не сказала. Кожне слово Руслан міг почути.
Коли манікюр був готовий, він прийшов випустити Надію Іванівну. У передпокої вона обернулася до Майї:
— У четвер прийду, будемо доробляти, так?
— Приходьте, — відповів за дружину Руслан.
Двері зачинилися. Майя повернулася до столу й почала прибирати інструменти. Їй було соромно до сліз: Надія Іванівна побачила синці, а вона знову промовчала.
Увечері Руслан вечеряв, а Майя мила посуд. Вода текла, тарілки дзенькали в раковині.
— Віддай мені паспорт, — сказала вона, не обертаючись.
Він не відповів.
— Я просто піду. Квартира твоя, речі твої. Мені нічого не потрібно.
Руслан мовчки доїв і вийшов у коридор. Клацнув вимикач у щитку — квартира поринула в темряву. Потім у туалеті щось грюкнуло, і вода в крані зникла.
Він повернувся на кухню з червоними ручками від вентилів у кулаці.
— Подумай над своєю поведінкою.
— Руслане, поверни воду.
— Подумаєш — поверну.
Він пішов до спальні. У кабінеті тьмяно світився зелений вогник: камери залишилися працювати.
Майя сіла на край ванни й затулила обличчя рушником. Вона плакала так тихо, як тільки могла, кусаючи тканину, щоб не видати жодного звуку.
«Навіщо я віддала йому паспорт? Навіщо погодилася працювати вдома?»
Коли сльози трохи вщухли, вона торкнулася пальцем кахлю: два короткі стуки, пауза, ще один. Так у дитинстві стукав Семенко, коли хотів привернути її увагу.
Руслан не любив її брата. Коли вони розмовляли жестами, він виходив із кухні, буркочучи:
— Махаєте тут, ніби не знати хто.
Майя знову постукала по кахлю. Ніхто не знав, що відбувається в цій квартирі. Вона мусила сама знайти спосіб попросити про допомогу.
У дверях з’явився Руслан і посвітив їй в обличчя ліхтариком телефона.
— Воду вранці дам.
Майя примружилася.
— А світло?
— Після четверга. Твоя глуха клієнтка прийде, зробиш їй усе як належить. Будеш слухняною — в суботу привезу нову лампу із Запоріжжя. І клієнток тобі сам знайду.
Він помовчав.
— Бережи руки. Вони ж у тебе робочі. Домовились?
— Угу, — ледве чутно відповіла Майя.
Уранці в трубах знову зашуміла вода. Майя стояла біля раковини, дивилася на свої пальці й раптом випросталася.
Надія Іванівна.
Вона ж рахувала на пальцях. Отже, знала дактильну абетку. Можливо, Майя зможе поговорити з нею без жодного звуку.
У четвер по обіді Руслан впустив Надію Іванівну, замкнув двері ззовні й поїхав до автосервісу.
Майя посадила клієнтку біля вікна. Правою рукою взялася за пилку, а ліву поклала на подушечку поруч із рукою Надії Іванівни. Її плече затуляло пальці від камери.
— Мій онук знову відзначився, — весело почала Надія Іванівна. — Купили йому скутер, а він у перший же день — прямісінько в калюжу!
— Справді? — запитала Майя.
Пальці її лівої руки складали букви:
«Замкнута. Ззовні».
Надія Іванівна продовжувала говорити про онука. Майя повторила повідомлення й легенько торкнулася її ноги коліном.
— І ціни, Майєчко! — зітхнула жінка. — Гречка по сто двадцять. Хіба це нормально?
Її пальці ледь ворухнулися на подушечці:
«Ще».
У Майї защипало в очах. Вона нижче схилилася над столом і показала:
«Паспорт у нього. Телефона немає. Брат Семенко».
Потім почала складати цифри його номера.
У кутку клацнуло.
— Чого там вовтузишся? — пролунав із динаміка голос Руслана. — Сорок хвилин на одну руку!
Пилка випала в Майї з пальців. Надія Іванівна не почула голосу, але простежила за її поглядом і сказала, повернувшись до камери:
— Добрі справи швидко не робляться, молодий чоловіче!
Динамік замовк.
Майя підняла пилку. Номер брата довелося показати ще двічі. Нарешті Надія Іванівна повторила всі цифри.
«Субота. Весь день у Запоріжжі», — показала Майя.
«Зрозуміла».
Коли манікюр був готовий, Руслан прийшов відчинити двері.
— Через три тижні, як завжди? — голосно запитала Надія Іванівна.
Її опущена рука склала біля стегна дві букви: «Сб».
— Так, Надіє Іванівно, — відповіла Майя. — Як завжди.
Увечері Руслан увімкнув світло.
— От бачиш, можеш бути розумницею.
Майя всміхнулася йому. А сама рахувала години до суботи й думала, чи правильно Надія Іванівна запам’ятала номер.
У суботу Руслан поїхав о пів на сьому. Авторинку в Запоріжжі він ніколи не пропускав.
У спальні камери не було. На тумбочці стояв його ноутбук. Майя знала, що архів записів відкривається без пароля. Якщо Руслан зрозуміє, навіщо вони їй потрібні, він їх знищить.
Вона закрила ноутбук і засунула в сумку. Паспорт залишався в замкненій шухляді Русланового столу. Ключ був тільки в нього.
Майя надягла куртку й сіла на ліжко.
О десятій ніхто не прийшов. Об одинадцятій вона вже рахувала клацання батареї.
Потім у двері постукали.
Два рази. Пауза. Ще один.
Майя кинулася в передпокій, збила з вішалки куртку й притиснула долоні до дверей.
— Майє! Ви там? — гукнув незнайомий чоловік. — Я син Надії Іванівни! Ваш брат зі мною. Я написав йому ще в четвер!
— Я тут! У мене немає ключа!
Над вішалкою клацнув динамік.
— Майє, відійди від дверей, — сказав Руслан. — Хто там галасує?
Вона не відповіла.
За дверима син Надії Іванівни вже телефонував на 112:
— Жінка замкнена в квартирі. Ключ у чоловіка. Так, адресу називаю…
Майя постукала по дверях: двічі, пауза, ще раз. Вона знала, що Семенко не почує, але він міг відчути стукіт долонею.
Відповідь прийшла одразу.
Майя сповзла по дверях на підлогу й заплакала.
— Я вже виїхав, чуєш? — прошепотів динамік. — Скоро буду.
Із Запоріжжя Русланові їхати годину. Скільки чекати поліцію, Майя не знала.
— Майєчко, що ти наробила? — знову озвався він. — Весь під’їзд витріщається. Скажи їм, що все добре. Нехай ідуть.
Вона мовчала.
Минуло ще кілька хвилин.
— Де ноутбук? Ти в спальні рилася? Поклади на місце, чуєш мене?!
Унизу грюкали двері під’їзду. Хтось піднімався сходами, і щоразу Майя завмирала: поліція чи Руслан?
Нарешті за дверима заговорив незнайомий чоловік:
— Поліція. Як вас звати? Ви самі в квартирі?
— Майя. Сама!
— Хто вам Семенко?
— Це мій брат! Молодший брат! Мій паспорт у чоловіка!
Поліціянт не став чекати Руслана. У замку заскреготів метал.
— Я вже у дворі! — крикнув динамік.
Майя вчепилася в ручку сумки.
Двері відчинилися. Рятувальники відступили, і першим до квартири зайшов Семенко. Блідий, із тремтячими руками.
Майя кинулася до нього. Брат міцно обійняв її, а потім відсторонився й швидко показав:
«Ти ціла?»
Вона кивнула, хоча сльози знову заступили очі.
За Семенком стояли поліціянт і син Надії Іванівни. Сама Надія Іванівна чекала біля поручнів.
Знизу підбіг Руслан, без шапки, з ключами в руці.
— Це моя квартира! — заявив він поліціянту. — Мої камери! Я маю право робити у себе вдома що захочу!
— А де паспорт дружини? — запитав поліціянт.
Майя дістала з сумки ноутбук. Руслан побачив його й рвонувся до неї.
— Це моє! Ви не маєте права! Там особисті речі!
Поліціянт став між ними й узяв ноутбук.
— Будемо оформлювати вилучення. А тепер дайте дружині її документи.
Руслан глянув на зелений вогник у кутку, потім повернувся до Майї. Заговорив тихіше:
— Майєчко, що ж ти накоїла… Може, поговоримо? Спокійно. Без свідків.
Вона похитала головою.
— Ні.
— Та ти послухай…
— Немає нам більше про що говорити.
Руслан дістав паспорт і телефон та передав їх через поліціянта. Семенко взяв Майїну сумку. Вона пройшла повз чоловіка, не глянувши на нього.
На сходах Майя двічі спіткнулася. Брат підтримав її під лікоть.
У відділку поліціянт переглянув записи з камер.
— Напишіть заяву, — сказав він Майї. — Усе, що пам’ятаєте.
Того ж вечора в травмпункті зафіксували синці. Заяву зареєстрували, а за тиждень відкрили справу. Згодом Майя розлучилася з Русланом.
Незабаром вона винайняла невеликий кабінет. Першу оренду оплатив Семенко, а лампу Майя купила з першого заробітку. Поступово до неї повернулися старі клієнтки.
Надія Іванівна приходила кожні три тижні.
— Скільки з мене? — питала вона після манікюру.
— Нічого.
— Майє, так не годиться.
— А от мені так хочеться.
Надія Іванівна обурено зітхала й дорогою до дверей непомітно залишала конвертик під подушечкою на столі. Майя так само непомітно підсовувала його назад, у кишеню її пальта.
Вони говорили про онука, про Семенка, який збирався одружитися в червні. Іноді вільними пальцями складали слова по буквах — уже не ховаючись.
Про Руслана Майї нагадували тривожні сни. Вона регулярно ходила до фахівця й потроху вчилася не прокидатися від кожного звуку.
А коли хтось стукав у двері кабінету, Майя сама підводилася й відчиняла.