— Ганнусю, вибач… Я не можу

— Ганнусю, вибач… Я не можу.

Вона ще всміхалася. Думала, Степан розгубився перед першим тостом, забув слова.

— Що не можеш? Сідай, тобі зараз води принесуть.

— Не треба води. Я про нас.

Ганна повільно опустила руку, якою поправляла йому комір.

— Що — про нас?

Він дивився кудись повз неї.

— Я помилився. Ще тоді, коли обручки купував. Я іншу кохаю.

За столом перестали дзвеніти виделки.

— Степане… — Ганна торкнулася його рукава. — Вийдімо. Поговоримо надворі.

— Нема про що говорити. Я все вирішив.

— А вранці ти ще не вирішив? Коли по мене приїхав? Коли поруч стояв?

Він смикнув плечем, стягнув обручку й кинув на білу серветку.

— Прости. Прощавай.

— Степане!

То вже гукнула його мати. Він навіть не обернувся.

Двері ресторану гупнули так, що Ганна здригнулася. І відразу стало чути, як десь на кухні тече вода.

Вона дивилася на обручку. Маленьке золоте колечко лежало між тарілкою з хлібом і вазою з квітами. Їй чомусь захотілося прибрати його, щоб ніхто не бачив. Але руки не слухалися.

— Доню…

Мати підійшла першою.

— Мамо, це він зараз що?.. — Ганна нарешті повернула голову. — Він пішов?

Марія розтулила губи, та не змогла нічого відповісти.

За столами зашепотілися. Хтось відсунув стілець, хтось сердито сказав:

— От негідник. Треба ж було до такого дня дотягнути!

— Люди, простіть… — мати Степана схопилася за спинку стільця. — Я ж не знала, що він таке втне! Була там одна, з бухгалтерії… Я думала, перебіситься.

Марія різко обернулася:

— То ви знали, що хтось є?

— Та він казав — по роботі! А потім… Я йому говорила: «Весілля ж скоро, схаменися!»

Ганна заплющила очі.

— Не треба, мамо. Будь ласка. Не зараз.

Батько мовчки зняв піджак і накинув їй на плечі.

— Ходімо, доцю.

— А люди? — вона обвела поглядом заставлені столи. — Тату, ми ж… Стільки всього…

Рік вони з матір’ю возили на базар сир, молоко, городину. Відкладали на сукню, на ресторан, позичали гроші, рахували гостей.

Василь обережно взяв доньку під лікоть.

— З усім розберемося. Ти зараз головне.

Біля виходу Ганна зачепила подолом ніжку стільця й завмерла. Молодша сестра Софійка присіла, звільнила тканину.

— Все, Ганнусю. Можна йти.

Додому вони пішли пішки. Машина, прикрашена стрічками, ще стояла біля ресторану, але Ганна сказала:

— Тільки не в неї. Я вас прошу.

Ніхто не заперечив.

Уже на подвір’ї вона сіла біля ґанку й потягла з волосся шпильки. Одна впала в траву, друга боляче дряпнула шкіру.

— Дай я, — тихо сказала мати.

— Не треба.

— Ганнусю…

— Не треба мене чіпати!

Марія відсахнулася. Ганна відразу схопила її за руку.

— Пробач. Мамочко, пробач… Я не на тебе.

І тоді нарешті заплакала — задихаючись, хапаючись за материну долоню.

— Як я завтра з хати вийду? Вони ж усі бачили. Всі!

Батько присів поруч.

— То й що, що бачили?

— Тату…

— Ні, ти послухай. Ти когось обдурила? Покинула? То чого тобі очі ховати?

— Бо жалітимуть.

Василь помовчав, погладив її по плечу.

— Може, й жалітимуть. Не заборониш. А ми з тобою завтра встанемо й будемо жити. Як зможемо. Разом.

Перший час Ганна саме так і жила — як могла.

Сукню сховала в коробку на шафу. Телефон увечері клала екраном донизу, хоча Степан не дзвонив. На ферму приходила раніше за всіх, додому поверталася й відразу шукала роботу.

— Ти вже третій раз ту грядку сапаєш, — якось сказала Софійка.

— Бур’ян лізе.

— Та немає там бур’яну. Ходімо чаю вип’ємо.

— Не хочу.

Сестра постояла, тоді сіла просто на край грядки.

— Ну, то я тут посиджу.

— Забруднишся.

— Виперу.

Ганна сперлася на сапу. Вперше за багато днів ледь усміхнулася.

Про Степана вона почула в магазині.

— Кажуть, у Вінниці квартиру винайняли, — розповідала одна жінка другій. — З тією самою. По ресторанах ходять…

Побачивши Ганну, обидві замовкли.

— Та говоріть уже, — сказала вона, дістаючи гроші за хліб. — Чого зупинилися?

— Ми ж не зі зла, дитино.

— Знаю. Тільки мені більше не розказуйте. Ні доброго, ні поганого.

Додому вона дійшла швидко. Біля хвіртки зупинилася, перевела подих. Хотілося плакати, але вже не так, як раніше.

Увечері вперше сама дістала з шафи улюблену чашку й сіла з родиною пити чай.

Минуло два роки.

Того осіннього вечора автобус висадив Ганну на трасі.

— Далі не поїду, — сказав водій. — Минулого разу трактором витягували. Не ображайтеся.

До села лишалося три кілометри. Дощ затікав за комір, чоботи грузли в розмоклому узбіччі. Коли позаду загуркотів мотор, Ганна відійшла ближче до канави.

Поруч зупинився червоний трактор.

— Вам у село? — з кабіни визирнув молодий чоловік.

— У село.

— То сідайте. Тут навіть удвох пішки невесело, а самій і поготів.

Вона завагалася.

Чоловік усміхнувся:

— Я Петро, із сусіднього села. Можу паспорт показати. Тільки він у кишені, а руки в мастилі.

— Не треба паспорта.

— То допомогти піднятися?

У кабіні було тепло. Біля сидіння лежав буханець хліба в прозорому пакеті.

— Беріть, якщо голодні, — помітивши її погляд, сказав Петро.

— Ні, дякую. Просто пахне смачно.

— Я теж так подумав. Два купив, один дорогою вже майже з’їв. Ви тільки батькові моєму не кажіть, бо він удома вечерю чекає.

Ганна засміялася — несподівано навіть для себе.

— Я Ганна.

— Дуже приємно. Куди саме везти?

— На Садову. Біля старої криниці.

Він підкрутив обігрівач.

— Руки до тепла підставте. Зовсім замерзли.

Наступної неділі Петро з’явився біля їхньої хвіртки з кошиком яблук і банкою меду.

— Це вам, — сказав Марії. — А Ганна вдома?

Мати гукнула доньку й дуже вчасно згадала, що їй треба на кухню.

— Ти навіщо стільки привіз? — розгубилася Ганна.

— Яблук цього року багато. А мед батько передав.

— Тобто ти просто яблука розвозиш?

Петро почухав потилицю.

— Ні. До тебе приїхав. Яблука — щоб не з порожніми руками.

Вона опустила очі, ховаючи усмішку.

З ним було легко, доки Ганна не помічала, як починає чекати його машини біля воріт. Тоді ставало страшно.

Одного разу Петро приїхав, а вона не вийшла.

Марія зайшла до кімнати:

— Він питає, чи ти не захворіла.

— Скажи, що зайнята.

Мати присіла на край ліжка.

— Може, сама скажеш?

Ганна вийшла на ґанок.

— Петре, не треба більше до нас їздити.

Він повільно поставив на лавку пакет із тістечками.

— Я тебе чимось образив?

— Ні.

— Тоді що сталося?

Вона довго мовчала.

— Я не хочу звикати. Не хочу знову чекати, вірити, а потім… Не можу я вдруге через таке пройти.

Петро сів на нижню сходинку.

— Я не прошу тебе зараз нічого вирішувати.

— А потім попросиш.

— Мабуть. Бо ти мені подобаєшся. Дуже.

Ганна відвернулася.

— Ти ж знаєш?

— Про весілля? Знаю.

— І всі говорили?

— Говорили. Я не розпитував.

Вона глянула на нього:

— Чому?

— Бо хотів тебе пізнати, а не слухати, хто що про тебе розказує.

Того дня він недовго посидів і поїхав. Не образився, не вимагав відповіді. А за кілька днів подзвонив:

— Як ти? Можна приїхати?

Вона помовчала й сказала:

— Можна.

Петро не зникав після теплих вечорів і не ставав чужим, коли втомлювався. Якщо обіцяв приїхати — приїжджав. Якщо затримувався — попереджав. Допоміг Василеві перекрити сарай, відвіз Марію на обстеження, навчив Софійку міняти колесо.

— Щоб ні від кого не залежала, — пояснив він, відмиваючи руки.

— А сам тоді навіщо будеш потрібен? — піддражнила його Ганна.

— Для всього іншого, сподіваюся.

Навесні, коли цвіли вишні, він узяв її за руки.

— Виходь за мене.

Ганна затамувала подих.

— Ти добре подумав?

— Добре.

— Я іноді й досі боюся.

— Знаю.

— І можу замкнутися, наговорити…

— Поговоримо. Посваримося, може. Помиримося. Я ж не обіцяю, що ми ніколи не сердитимемося одне на одного.

Вона крізь сльози усміхнулася.

— Дуже переконлива пропозиція.

— Як умію, Ганнусю. Я хочу з тобою жити. Не тільки коли все добре.

На весілля запросили найрідніших. Накрили стіл під горіхом.

Коли Петро дістав обручку, Ганнині пальці раптом похололи.

Він помітив.

— Глянь на мене.

Вона підняла очі.

— Я тут, — тихо сказав Петро.

— Бачу.

І простягнула йому руку.

За дванадцять років вони звели будинок, розширили господарство, взяли в оренду землю. Бували неврожаї, зламана техніка посеред жнив, безсонні ночі над рахунками.

— Може, зарано ми за другий трактор узялися? — питала Ганна, пересуваючи калькулятор.

— Може, — чесно відповідав Петро. — Давай ще раз порахуємо.

Рахували. Сперечалися. Знаходили вихід.

А потім у дверях з’являвся хтось із дітей:

— Ви скоро? Ми без вас не вечерятимемо!

Дітей у них було четверо: старший Максимко, двійнята Оленка й Софійка та найменший Тарасик.

Того листопадового вечора дівчатка сперечалися над зошитом, Максимко складав якусь модель, а Тарасик катав під столом дерев’яний трактор.

— Мамо, скажи їй, тут кома потрібна!

— Тут не кома, тут я ще не дописала!

— Давайте по черзі, — засміялася Ганна. — Бо я зараз і своє ім’я з помилкою напишу.

— А тато скоро? — спитав Тарасик.

— Скоро. Останню кукурудзу збирають.

— Він мій трактор полагодить?

— Полагодить.

На подвір’ї загавкав Бровко. За хвилину у двері постукали.

— Я відчиню! — підскочив Максимко.

— Стривай, я сама.

Ганна накинула хустку й вийшла на веранду.

На ґанку стояв чоловік у мокрій потертій куртці. Вода стікала з його волосся за комір. Він підвів голову.

— Добрий вечір, Ганно.

Вона впізнала його по голосу раніше, ніж по обличчю.

— Степане?

— Впізнала все-таки.

Ганна щільніше загорнулася в хустку.

— Щось сталося? З батьками?

— Мами вже два роки немає.

— Співчуваю. Я не знала.

Він кивнув, витер обличчя долонею.

— Можна з тобою поговорити?

— Говори.

Степан озирнувся на подвір’я, на освітлені вікна.

— Гарно живеш.

Ганна промовчала.

— Я не через це прийшов, — квапливо додав він. — Не подумай. Я вибачення просити.

— Через стільки років?

— Знаю. Треба було раніше.

Він переступив з ноги на ногу.

— Нічого в мене не склалося, Ганно. Спочатку ніби добре було. А потім їй усе мало. Я на двох роботах, удома самі докори… Коли спину зірвав, у лікарню потрапив — вона пішла. І гроші забрала, що я відкладав.

— Мені шкода, що ти хворів.

— Я тоді й зрозумів, кого втратив. Ти б так не вчинила.

Ганна повільно видихнула.

— Степане, ти прийшов попросити пробачення чи розказати, яка вона погана?

Він опустив очі.

— Пробачення. Я знаю, сам винен. Ніхто мене тоді за руку з ресторану не тягнув.

За дверима почувся дитячий сміх. Степан прислухався.

— Я про тебе думав. Часто. Хотів приїхати, та соромно було. А сьогодні… Не можу більше сам. Немає до кого слова сказати.

Він раптом опустився на коліна.

— Ганнусю, прости мене. Дозволь хоч поруч побути. Я працюватиму, що скажеш робитиму. Мені багато не треба.

— Встань.

— Ти тільки не жени відразу…

— Степане, підведися. Тут діти.

У дворі спалахнули фари. У ворота заїхав червоний трактор, за ним — машина. Петро вийшов із кабіни, на ходу стягуючи робочі рукавиці.

— Ганнусю, ми впоралися! Завтра можна…

Він замовк, побачивши чоловіка на сходах.

Підійшов ближче, глянув на дружину.

— Все гаразд?

— Так. Це Степан.

Петро перевів погляд на гостя й нічого не сказав. Лише став поруч із Ганною.

Двері за її спиною прочинилися.

— Тату!

Двійнята вискочили першими.

— Ми вірш вивчили!

— Тільки вона свою частину забуває!

— Нічого я не забуваю!

— Ану в хату, артистки, холодно, — Петро обійняв їх обох. — Зараз прийду, послухаю.

Тарасик визирнув з-за маминої спідниці.

— Тату, колесо відпало.

— Бачу, сину. Врятуємо твій трактор.

Максимко притримував двері.

— Ходімо, я вам поки сцену зроблю біля каміна.

Діти повернулися до кімнати. Степан поволі підвівся. На колінах його штанів лишилися темні мокрі плями.

— Четверо? — тихо спитав він.

— Четверо, — відповіла Ганна.

Він глянув на Петра, тоді знову на неї.

— А могли б бути наші…

— Не треба, Степане.

У її голосі вперше з’явилася твердість, від якої він осікся.

— Це мої діти. І мого чоловіка. Не говори так.

— Я просто… Дурень я був.

— Був, — сказала вона без злості. — Мені тоді дуже боліло. Я довго не могла зрозуміти, що зі мною не так, чому мене можна отак залишити перед усіма.

Петро мовчки взяв її за руку.

— А потім зрозуміла: зі мною все було так. Ти мене не кохав. Міг сказати раніше, міг не доводити до весілля. Але зробив, як зробив.

Степан здригнувся.

— То не простиш?

Ганна подивилася на нього уважно. Вона чекала, що відчує образу, злість, бодай щось від того давнього болю. Але перед нею стояв просто змоклий, нещасний чоловік. Чужий.

— Я давно на тебе не серджуся. І зла тобі не бажаю. Але повернутися тобі нема куди. Не сюди.

— Я ж не прошу все повернути…

Вона похитала головою.

— Ти просиш пустити тебе в моє життя. А я не хочу.

З кімнати гукнули:

— Мамо, борщ уже можна наливати?

— Зараз іду!

Від цього звичайного домашнього запитання Степан ще дужче зсутулився.

— Ти щаслива? — спитав ледь чутно.

Ганна стиснула чоловікову долоню.

— Так.

Вона не стала перелічувати, що має. Не треба було нічого доводити.

— Якби ти тоді не пішов, я б не зустріла Петра. Не було б у мене цих дітей, нашого життя. Колись мені здавалося, що ти все зруйнував. Тепер я так не думаю.

Степан провів долонею по мокрому волоссю.

— Скажи хоч щось добре на прощання.

— Бережи себе. Лікуйся. Спробуй налагодити своє життя. Але до мене більше не приходь.

Він ще мить дивився на неї, ніби чекав, що вона змінить рішення. Потім кивнув і почав спускатися сходами.

Ганна повернулася до дверей.

— Петре, ходімо. Діти чекають.

У передпокої чоловік допоміг їй зняти хустку.

— Ти як?

Вона прислухалася до себе.

— Добре. Справді добре.

Петро поцілував її у скроню.

— Тоді ходімо вечеряти. Бо я такий голодний, що й виступ ваших артисток можу не пережити.

— Ні, тату! — долинуло з кімнати. — Спочатку вірш!

Ганна засміялася й зачинила двері.

За ними залишилися дощ, мокрі сходи й людина з її минулого. А тут Тарасик уже тягнув батька за руку до поламаного трактора, Максимко розставляв тарілки, дівчатка шепотом повторювали перші рядки.

— Ганнусю, а ти чого стоїш? — озирнувся Петро.

— Іду.

Вона підійшла до столу й сіла на своє місце — поруч із чоловіком.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ганна, не піддавшись на сльози колишнього нареченого, чи мала виявити більше милосердя до людини, яка залишилася сама?

Залишити коментар