— Мама вже зібрала валізи і завтра в’їжджає до нас, — додав Захар, наче цим остаточно закривав питання. Оксана повільно повернулася до нього. — До нас, чи до мене? На обличчі чоловіка одразу з’явилося роздратування. — Знову починається.

Оксана діставала з пакунка новеньку кавомолку, коли Захар, не відриваючись від телефону, сказав:

— Завтра встанемо раніше. Мамині речі привезуть уже о десятій.

— Куди привезуть?

— Сюди.

Оксана поставила коробку на стіл.

— Навіщо?

Чоловік нарешті підвів очі.

— Мама поживе в нас, поки в неї ремонт. Я думав, я тобі казав.

— Ні.

— Дивно.

— Нічого дивного, Захаре. Я б таке запам’ятала.

Вона тільки повернулася з роботи, дорогою забрала покупки й мріяла про тихий вечір. А тепер стояла посеред кухні, заставленої контейнерами та баночками, і намагалася зрозуміти, чи справді щойно це почула.

— У мами робитимуть ванну, — пояснив Захар. — Там буде шум, бруд. Куди їй діватися? Пару місяців поживе тут.

— Пару місяців?

— Ну так. Вона вже зібрала валізи.

Оксана повільно повернулася до нього.

— До нас зібралася? Чи до мене?

— Знову починається.

— Що саме?

— Оце твоє: «Моя квартира». Ми взагалі-то одружені.

— А ти взагалі-то запрошуєш сюди людину жити, навіть не запитавши мене.

— Це моя мати, а не якась людина!

— Тим більше міг сказати заздалегідь.

Квартиру Оксана купила ще до знайомства із Захаром. Довго збирала гроші, шукала будинок біля парку, облаштовувала дві кімнати. В одній спала, у другій зробила кабінет.

Коли вони вирішили жити разом, Захар із задоволенням переїхав до неї. Сам казав, що добре влаштувався: за оренду платити не треба, побутові витрати вони ділять, а решту грошей кожен витрачає на власний розсуд.

Оксана ніколи не дорікала йому цим. Але й не думала, що шлюб дає чоловікові право без неї вирішувати, хто ще тут житиме.

— Що саме ремонтують? — запитала вона.

— Ванну.

— Два місяці?

— Там буде незручно.

— Кілька днів — так. Але два місяці? Ти бачив кошторис? Говорив із майстрами?

Захар узяв зі столу пачку печива й почав розглядати упаковку.

— Робітники різні бувають. Може затягнутися.

— А може, ні. Ти хоч щось з’ясував?

— Оксанко, ну навіщо цей допит?

— Тому що завтра до мене переїжджає твоя мама. А я про це чую вперше.

— До нас, — поправив він. — Я так і знав, що ти почнеш саме так реагувати.

Оксана завмерла.

— Що значить «знав»?

— Нічого.

— Ти тому мовчав?

Захар поклав печиво.

— Не хотів розтягувати обговорення на цілий тиждень.

— Коли ви домовилися?

Він потер долонею чоло.

— Минулої суботи.

— Тиждень тому?

— Ну так.

— І весь цей час ти вечеряв зі мною, говорив про вихідні й нічого не сказав?

— Оксано…

— Чому ти вирішив повідомити мене сьогодні?

— Бо завтра привезуть речі.

— І мені буде незручно відмовити?

Захар відвернувся до вікна.

— Я розумів, що ти можеш заперечувати. А коли все вже зібрано, простіше вирішити по факту.

— Чудовий план.

— Тільки не роби з цього трагедію.

— Ти сам щойно зізнався, що тиждень чекав, поки мене можна буде поставити перед фактом. Що я перебільшую?

Він не відповів.

Із Валентиною Семенівною Оксана ніколи серйозно не сварилася. Свекруха іноді давала непрохані поради, іноді надто цікавилася їхніми справами, але загалом вони добре ладнали. Приїжджали одна до одної в гості, вітали зі святами, обмінювалися подарунками.

Та гості на кілька годин і спільне життя невідомо на скільки — зовсім різні речі.

— Завтра сюди ніхто не переїжджає, — сказала Оксана.

Захар різко обернувся.

— У якому сенсі?

— Подзвони мамі й скажи, щоб скасувала машину.

— Але в неї вже речі зібрані!

— Тому й подзвони сьогодні, а не завтра о десятій.

— Оксано, у неї ремонт!

— Зараз і з’ясуємо, який.

Вона взяла телефон.

— Куди ти?

— Валентині Семенівні.

— Не треба! Я сам поговорю.

— Ти вже говорив. Тиждень тому.

Захар підійшов і потягнувся до її руки. Оксана відступила.

— Не втягуй маму в наші суперечки.

— Добре. Тоді розповідай усе сам. Докладно.

Він сів і неохоче пояснив: спочатку мати планувала тільки ванну. Хотіла замінити плитку, труби й поставити душову кабіну. Найбрудніші роботи майстри обіцяли зробити швидко.

— Звідки тоді два місяці?

— Я сказав мамі, що можна заодно кухню оновити.

— Вона збиралася?

— Давно хотіла.

— Це не те саме. Майстрів знайшли? Матеріали вибрали?

— Ще ні.

— А підлога?

— У коридорі поскрипує. Можна було б і її поміняти.

— Тобто ванну їй уже робитимуть, а решту ти тільки вигадав?

— Ну чому вигадав? Якщо вона все одно з’їжджає, навіщо двічі розводити ремонт?

— І поспішати нікуди не треба. Можна жити тут.

— Що в цьому такого?

Оксана гірко всміхнулася.

— Звісно. Чого поспішати, коли за тебе вже вирішили, де ти житимеш?

Вона пройшла до кабінету. На столі стояв монітор, поруч лежали документи й навушники. Тут вона працювала майже щодня: проводила відеодзвінки, готувала документи, відповідала клієнтам.

Захар зайшов слідом.

— До речі, стіл доведеться переставити.

— Куди?

— У спальню. Тимчасово.

— Навіщо?

— Мамі потрібна кімната. Тут же диван є.

Оксана подивилася на нього.

— Ти вже й кабінет їй віддав?

— Не віддав. Просто можна пару місяців попрацювати зі спальні.

— Поставити туди стіл, монітор, принтер, крісло?

— Не обов’язково все.

— А чим мені працювати?

— Господи, можна ж пристосуватися!

— А якщо ремонт затягнеться?

— Ну, трохи довше поживе.

— До якого часу?

— Може, до зими.

— А в грудні вона точно повернеться?

Захар відвів очі.

— Що ще? — запитала Оксана.

— Нічого.

— Захаре.

— Я сказав мамі, що, якщо їй у нас буде зручно, поспішати не обов’язково.

Оксана кілька секунд мовчала. Потім знову взяла телефон.

— Усе. Я їй дзвоню.

— Ти навіть не хочеш нормально обговорити!

— Нормально можна було обговорити тиждень тому. А зараз ти вже все вирішив.

Вона набрала номер.

— Алло, Валентино Семенівно, добрий вечір.

— Оксанко, привіт! А я якраз збиралася тобі дзвонити. Уявляєш, уже валізи склала!

— Валентино Семенівно, мені дуже шкода, але я тільки сьогодні дізналася про ваш переїзд.

У слухавці запала тиша.

— Як це?

— Захар не говорив зі мною. І я не давала згоди, щоб ви жили в нас.

— Зачекай… Він сказав, що ви обоє не проти.

— Ми цього не обговорювали. І ще він каже, що ремонт може затягнутися до зими: ви нібито хочете робити кухню та підлогу.

— До зими? Яку кухню? — голос свекрухи став різкішим. — Я ж тільки ванну збиралася ремонтувати!

— Він сказав, що запропонував вам зробити все одразу.

— Пропонував, але я нічого такого не вирішувала! Ох, Захаре…

Оксана глянула на чоловіка. Він стояв біля дверей і напружено прислухався.

— Я розумію, що це неприємно чути, — сказала вона. — Але завтра переїхати до нас не вийде.

— Мені треба з ним поговорити. Я передзвоню, Оксано.

Дзвінок обірвався.

— Ти задоволена? — тихо запитав Захар.

— Ні. Мені неприємно, що до цього взагалі дійшло.

Вечеряли майже мовчки. Захар кілька разів брав телефон, але матері так і не подзвонив.

Перед сном він знову зайшов до кімнати.

— Може, хоча б на тиждень?

Оксана закрила книжку.

— Ні.

— Але майстри вже починають.

— Є готель, подобова квартира. Можна попросити когось із подруг. Або ти можеш тимчасово пожити в мами й допомагати з ремонтом.

— А я тут до чого?

— Ти найбільше турбуєшся про її комфорт.

— Мені звідси на роботу зручно їздити.

— А мені тут зручно жити й працювати.

— У нас же є вільна кімната!

— Мій кабінет не вільний.

— Можна попрацювати зі спальні.

— Добре. А ти два місяці працюй зі своєї машини.

— До чого тут машина?

— А до чого мій кабінет до ремонту твоєї матері?

Захар насупився, але більше нічого не сказав.

Наступного ранку Оксана знайшла його на кухні з телефоном у руках.

— Ти подзвонив мамі?

— Зараз.

Оксана пішла в душ. Коли повернулася, він сидів там само.

— Захаре.

— Та дзвоню я!

Він нарешті набрав номер і відійшов у коридор. Оксана чула уривки розмови:

— Мамо, машину не викликай… Ні, пожити тут не вийде… Мамо, почекай!

Потім він підвищив голос:

— Оксана тобі нічого не обіцяла!

Настала пауза.

— Як це я говорив?..

Коли він повернувся, Оксана вже налила собі кави.

— Що сталося?

— Мама думає, що ти раптом передумала.

— Чому?

Він мовчав.

— Ти сказав їй, що я згодна?

— Не зовсім.

— Захаре!

— Я сказав, що ми все обговорили і ти нормально до цього поставилася.

Оксана поставила чашку.

— Навіщо?

— Щоб вона не хвилювалася.

— Ти тиждень приховував переїзд від мене й брехав мамі, що я його схвалила?

— Це не брехня!

— А як це називається?

— Я знав, що ти все ускладниш!

— Тому просто вирішив за мене?

У цей момент задзвонив її телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи.

— Не бери, — швидко сказав Захар.

Оксана відповіла.

— Доброго ранку, Валентино Семенівно.

— Пробач, що так рано. Я після вчорашнього все думала… Захар мені щойно сказав, що приїхати не можна. Але ж він запевняв, що ви вже поговорили.

— Ми не говорили. Я дізналася вчора ввечері.

— Зовсім нічого не знала?

— Зовсім.

Свекруха важко зітхнула.

— А він сказав, що ти сама запропонувала мені пожити у вас. Що навіть зраділа.

Оксана прикрила очі.

— Я такого не говорила.

— І що кімната вільна…

— Там мій кабінет. Я в ньому працюю.

— Господи. А навіщо він мені все це сказав?

— Краще запитайте в нього.

— Запитаю. Обов’язково запитаю.

За кілька секунд задзвонив телефон Захара. Він подивився на екран.

— Мама.

— Візьми, — сказала Оксана.

Він пішов у кімнату. Повернувся хвилин за двадцять похмурий.

— Ну що, задоволена? Мама на мене накричала.

— За те, що ти їй сказав неправду?

— Можна було якось делікатніше їй усе пояснити!

— Я сказала правду.

Захар відчинив холодильник, зазирнув і знову зачинив.

— Вона тепер узагалі відмовляється приїжджати. Каже, може, й ремонт скасує.

— Бо не хоче жити там, де її ставлять причиною сварки?

— Дуже смішно.

— Мені не смішно, Захаре.

За пів години Валентина Семенівна знову зателефонувала Оксані.

— Я хотіла вибачитися. Я справді думала, що ти згодна.

— Я вже зрозуміла.

— Він мені так і сказав: «Оксанка сама каже, приїжджайте спокійно». Якби я знала, що він тебе перед фактом ставить, нізащо б не збиралася.

— Він і про кухню мені не все розповів?

— Я сказала, що мрію її колись оновити. А він одразу: «Роби зараз, якщо вже з’їжджаєш». Та я йому відповіла, що не готова. А про зиму взагалі вперше від тебе почула!

— А ванну будете робити?

— Буду. Майстри в понеділок почнуть. Я вже домовилася з Галиною. Поживу в неї, поки пилюка та шум.

— Ви впевнені, що їй не буде незручно?

— Вона сама давно запрошувала. Та й недовго я. Щойно можна буде повернутися — поїду додому.

— Я рада, що ви знайшли вихід.

— І я рада, що ми поговорили. Оксанко, я б не хотіла через таке з тобою посваритися.

— Я теж.

Коли розмова закінчилася, Захар стояв біля вікна.

— Ну що там?

— Ми все з’ясували.

— Швидко ви знайшли спільну мову.

— Бо нарешті обидві почули правду.

Він обернувся.

— Я ж хотів як краще.

— Для кого?

Захар промовчав.

У понеділок у Валентини Семенівни почався ремонт. Вона переїхала до подруги, а Захар щовечора їздив допомагати: забирав матеріали, розмовляв із майстрами, возив потрібні дрібниці.

Оксана не заперечувала. А коли свекруха надіслала їй фотографії двох тумб під умивальник, навіть допомогла вибрати.

Через п’ять днів Валентина Семенівна повернулася додому.

— Ще не все готово, — сказала вона Оксані телефоном, — але найбільший гармидер уже закінчився.

— А кухня?

— Подивлюся навесні. А то Захар так розійшовся, що скоро й шпалери за мене вибере.

— Головне, щоб машину для перевезення не замовив.

— Я тепер спочатку перевірятиму, хто йому що дозволив!

Вони обидві засміялися.

Стосунки між ними після тієї історії стали простішими. Захар же, здавалося, досі не розумів, чому Оксана так розсердилася.

Одного вечора він зайшов до кабінету, коли вона закривала ноутбук.

— Все одно ситуація виникла нізвідки.

— Чому?

— Мама пожила у подруги п’ять днів. Могла так само пожити тут.

— Могла б.

— Ось бачиш!

— Якби ти заздалегідь мене запитав.

Захар сперся об одвірок.

— І ти б погодилася?

— Можливо, на кілька днів.

— То через що був увесь цей галас?

Оксана втомлено подивилася на нього.

— Ти не попросив пустити маму на кілька днів. Ти повідомив, що вона вранці в’їжджає. Запропонував прибрати мій стіл, придумав ремонт до зими й тиждень мовчав, щоб мені було важче відмовити.

— Я не віддавав твій кабінет.

— А стіл навіщо переставляти збирався?

Він опустив очі.

— Розмова була не про твою маму, Захаре.

— А про що?

— Про тебе.

Оксана склала документи в папку й вийшла. Захар залишився стояти у дверях.

У середині жовтня Валентина Семенівна запросила їх подивитися на нову ванну. Показувала світлу плитку, дзеркало, тумбу й розповідала, як майстри мало не переплутали розміри.

Потім усі сіли на кухні. Старий гарнітур стояв на своєму місці.

— Ще послужить, — сказала Валентина Семенівна, погладивши долонею стільницю. — До весни точно.

— А підлога? — запитав Захар.

Мати глянула на нього.

— Підлога і без тебе прекрасно проживе.

Оксана ледь усміхнулася.

— Ти чого? — помітив Захар.

— Та нічого.

Валентина Семенівна поставила перед сином тарілку з бутербродами.

— Їж. І мої ремонти, будь ласка, мені не плануй.

— Я тільки запропонував…

— Пропонувати можеш. А вирішувати, коли і що ремонтувати, я вже сама буду.

Захар перевів погляд на Оксану, ніби шукав підтримки. Вона спокійно відпила чаю.

За кілька днів, у п’ятницю ввечері, Оксана знову розкладала покупки на кухні. Захар повернувся з роботи, поклав на стіл пакет і дістав із нього каву.

— Мама все ж вирішила взятися за кухню, — сказав він. — Але навесні.

Оксана підвела очі.

— І сказала: якщо їй знадобиться десь переночувати, вона сама тобі подзвонить і запитає.

— Оце звучить добре.

— А ще попередила, щоб я більше нічого від її імені не обіцяв.

— Розумна жінка, — сказала Оксана й поставила каву до шафи.

Захар винувато всміхнувся.

— Ви з нею тепер проти мене дружите?

— Ні, Захаре. Просто ми обидві хочемо дізнаватися про власні переїзди не за день до того.

Залишити коментар