— Людмило, донечко… Не відвертайся

— Людмило, донечко… Не відвертайся. Я ж із тобою говорю.

— Я чую, Надіє Дмитрівно. Їжте, поки не охололо.

— Та зачекай ти з тією ложкою!

Людмила опустила руку. Поставила тарілку на тумбочку, витерла серветкою краплю бульйону зі старечого підборіддя.

— Болить щось? Важко ковтати?

— Не те в мене болить… Ти хоч раз можеш подивитися на мене не як на роботу?

Людмила підвела очі.

Надія Дмитрівна першою відвела погляд.

Колись у цій квартирі все було навпаки.

— Людочко, а ти картоплю завжди такими шматками ріжеш? — питала свекруха, зазираючи через плече. — Чи це ти поспішаєш, аби швидше відбути?

— Зараз дрібніше поріжу.

— Та вже бачу, як тебе вдома навчили.

Людмила стискала ніж і мовчала. Потім знову намагалася заговорити:

— Надіє Дмитрівно, а покажіть, як ви робите. Андрій казав, у вас смачна печеня.

— Ще б пак. Я знаю, що мій син любить.

«Мій син» звучало щоразу, коли Людмила сідала поруч із чоловіком, просила його допомогти чи пропонувала кудись поїхати на вихідні.

— Мам, ми в суботу до Людиних батьків збираємося.

— Їдьте, звичайно. Я тут сама побуду. Мені не звикати.

— Вас теж запрошували, — обережно нагадувала Людмила.

— Не треба мені твоїх запрошень. Я до тебе не напрошуюся.

Увечері молода дружина питала Андрія:

— Я щось не так сказала?

— Та ні. Вона просто засмутилася.

— Через що?

— Людо, ну я ж у неї один. Вона без батька мене виростила. Їй важко звикнути.

— А мені тут легко?

Він обіймав її.

— Трохи потерпи. Вона тебе ще полюбить.

Людмила вірила.

Після навчання бігла на роботу, після роботи — додому. Дорогою купувала свекрусі улюблений сир, запам’ятовувала, який чай та п’є, намагалася не шуміти вранці.

— Навіщо ти цей сир принесла? — питала Надія Дмитрівна.

— Ви ж казали, що любите.

— Я казала, що колись він добрий був. Тепер самі добавки. Гроші б краще берегла.

І Людмила наступного разу купувала інший.

А потім був борщ.

Вона саме розклала на столі конспекти, коли з кухні долинуло:

— Андрійку, ти це їсти будеш? Воно ж кисле.

— Нормальний борщ, мам.

— Нормальний йому… У тебе від такої господині шлунок зіпсується.

Людмила вийшла з кімнати.

— Надіє Дмитрівно, я сьогодні його зварила. Якщо вам не смакує, я можу окремо…

— Я із сином розмовляю.

— Але ж про мене.

Свекруха відсунула тарілку.

— Ось бачиш, Андрію? Я вже й слова у власному домі сказати не можу.

Людмила подивилася на чоловіка.

Він довго крутив у пальцях ложку, а тоді тихо промовив:

— Давайте тільки не сваритися.

Пізніше вона зачинила за собою двері ванної. Відкрила воду.

Андрій постукав.

— Людо, відчини.

— Ти ж їв той борщ.

— Ну їв.

— То чому не сказав?

— Я сказав, що нормальний.

— А коли вона мене поганою господинею назвала?

За дверима стало тихо.

— Ти хоч розумієш, що я стояла й чекала? — голос у неї зірвався. — Хоч одного слова від тебе.

— Ну що мені, на матір кричати?

— Між «кричати» і «мовчати» ще щось є, Андрію.

Та наступного ранку всі знову сіли за один стіл. Надія Дмитрівна говорила із сином, ніби невістки поруч не було. Людмила пила чай і дивилася в чашку.

Минали роки.

Одного разу вона витягла з пральної машини свою світлу блузку — сіру, з розмитими темними плямами.

— Я ж відклала її окремо.

— Не бачила.

— Надіє Дмитрівно, вона лежала в пакеті. На верхній полиці.

— То ти хочеш сказати, я навмисне?

Людмила довго дивилася на зіпсовану річ.

— Нічого я вже не хочу сказати.

Того вечора Андрій застав її за столом із голкою в руках.

— Може, відпереться?

— Ні.

— Купимо іншу.

— Річ не в блузці.

Він присів поруч.

— Я поговорю з нею.

Людмила навіть не підняла голови.

— Ти це вже казав.

Спершу вона ще плакала. Потім сперечалася. А одного дня просто перестала пояснювати, що їй боляче.

— Ти на мене ображена? — запитав якось Андрій.

— Я втомилася.

— Від чого?

Вона глянула на нього так, що він більше не перепитував.

Майже п’ятнадцять років минуло, перш ніж Надія Дмитрівна вперше покликала невістку без звичної вимогливості:

— Людо… Підійди. Щось нога не слухається.

Далі були лікарні, обстеження, ліки. Спочатку свекруха ще сердилася на власну слабкість.

— Не треба мене тримати, я сама!

За хвилину хапалася за Людмилину руку.

— Почекай… Не відпускай.

Згодом уже не могла самостійно підвестися з ліжка.

Андрій носив пакети з аптеки, телефонував лікарям, ночами шукав інформацію про лікування. Але його відрядження нікуди не зникли, а щоденний догляд переважно ліг на Людмилу.

— Я спробую домовитися на роботі, — сказав він, коли мати повернулася з лікарні. — Або знайдемо когось. Не можу ж я все на тебе…

— Завтра в неї зранку ліки після їжі, — перебила Людмила. — Я буду тут. А ти з’ясуй щодо доглядальниці й наступного прийому.

— Ти не мусиш усе робити сама.

Вона втомлено потерла перенісся.

— Знаю. Тому я й кажу: з’ясуй.

Відтоді її ранки починалися з термометра, чистої білизни й записаного на аркуші розкладу.

— Зараз повернемося на бік. За мою руку тримайтеся.

— Ой, повільніше…

— Добре. Не поспішатимемо.

— Води дай.

Людмила підносила чашку, підтримувала потилицю.

— Досить?

— Ще ковточок.

Вона не грубила. Не залишала мокрої постелі, не забувала ліків, не дорікала безсонними ночами.

І саме це Надія Дмитрівна довго не могла осягнути.

Одного ранку, коли невістка розчісувала їй волосся, стара раптом сказала:

— Я думала, ти відмовишся.

— Від чого?

— Від мене.

Гребінець на мить завмер.

— Голову трохи нахиліть, будь ласка.

— Після всього, що я тобі…

— Так буде тягнути. Нахиліть трохи.

Надія Дмитрівна послухалася.

На туалетному столику стояло маленьке дзеркало. У ньому було видно обличчя Людмили: стиснуті губи, тіні під очима, сиву волосину біля скроні.

Свекруха раптом згадала, як колись ця жінка стояла на порозі з пакунком сиру й несміливо всміхалася.

— Ти ж зовсім молода до нас прийшла, — прошепотіла вона.

Людмила зібрала волосся їй на потилиці.

— Не туго?

Надія Дмитрівна заплющила очі.

— Ні.

Просити пробачення вона почала пізніше.

Спочатку — обережно, ніби перевіряла, чи можна ще повернути колишню невістчину усмішку кількома словами.

— Людочко, я ж часом різка була. Не тримай зла.

— Підніміть руку, будь ласка. Треба рукав поправити.

— Ти чула мене?

— Чула.

— І що?

— Руку підніміть. Ось так.

Потім у її голосі з’явився страх.

— Я не «часом» була різка. Я знаю. Щодня до тебе чіплялася. Тобі ж тут жити не давала…

Людмила мовчки застібала ґудзики на чистій сорочці.

— Скажи хоч щось.

— Вам ця сорочка ніде не тисне?

— Та до чого тут сорочка?!

Людмила відступила на пів кроку.

Надія Дмитрівна одразу простягнула до неї тремтячу руку.

— Не йди. Не сердься. Я не на тебе…

— Я не йду. Мені треба принести чистий рушник.

Увечері Андрій зупинив дружину в коридорі.

— Мама знову плаче.

Людмила притулилася плечем до стіни.

— У неї щось болить?

— Каже, ти з нею не розмовляєш.

— Я питаю, як вона почувається. Чи їстиме. Чи зручно лежати.

— Ти розумієш, про що я.

— Розумію.

Він потер долонею обличчя.

— Вона ж просить пробачення.

Людмила подивилася на нього.

— А що я маю відповісти?

Андрій мовчав.

— Що нічого не було? Що я забула?

— Ні. Просто… їй зараз важко.

— Я бачу, Андрію. Я щодня це бачу.

Вона сказала тихо, без докору, але він опустив очі.

— Пробач. Не мав я цього говорити.

Людмила вже взялася за дверну ручку, коли він додав:

— Я ж тоді все чув. І про борщ. І решту. Мені здавалося, якщо промовчу, буде спокійніше.

Вона довго стояла до нього спиною.

— Тобі й було спокійніше.

Він не заперечив.

Того дощового вечора Надія Дмитрівна майже не їла.

— Ще ложку? — запитала Людмила.

— Не можу.

— Нудить?

— Ні. Прибери.

Людмила поставила тарілку на піднос, поправила подушку.

— Тоді ліки трохи пізніше. Воду залишу біля руки.

— Людо, зупинися.

Вона зупинилася.

— Я ж знаю, що винна. У всьому знаю. Тільки ти не мовчи так… Краще вилай мене. Скажи, яка я була. Я вислухаю.

Людмила стояла біля ліжка, тримаючи серветку.

— Навіщо?

— Бо я не витримую! Ти годуєш мене, миєш, руки мені цілу ніч тримаєш, коли судоми… А глянеш — ніби я чужа.

Невістка повільно поклала серветку на тумбочку.

— А ким я вам була?

Надія Дмитрівна розтулила губи, але нічого не сказала.

— Я ж до вас теж говорила, — продовжила Людмила. — Пам’ятаєте? Питала, чим допомогти. Просила сказати, що я не так роблю. А потім просто просила не ображати мене.

— Пам’ятаю…

— Я не знаю, що ви хочете почути зараз.

— Що ти пробачила.

Людмила опустила очі.

— Я не можу цього сказати.

Стара заплакала. Не голосно — тільки рот скривився, і сльози потекли до скронь.

— Невже зовсім нічого не можна повернути?

Людмила взяла чисту серветку, обережно витерла їй обличчя.

— Я не знаю.

— Я ж тебе донечкою тепер…

— Не треба, Надіє Дмитрівно.

Тихіше за ці слова в кімнаті було тільки цокання годинника.

Людмила знову взяла тарілку.

— Спробуйте ще трохи поїсти. Вам ліки треба приймати.

Свекруха похитала головою.

— Не хочу.

— Добре. Залишу на кухні. Якщо захочете, Андрій підігріє. Він уже вдома.

Біля дверей Надія Дмитрівна ще раз покликала:

— Людо…

Та озирнулася.

— Ти мене ненавидиш?

Людмила втомлено похитала головою.

— Ні.

І чомусь від цього короткого «ні» старій стало ще страшніше.

Минали тижні. За вікном облетіло листя, потім кілька разів випав і розтанув сніг.

Людмила приходила вранці з чистим рушником через руку.

— Як спали?

— Прокидалася.

— Боліло?

— Трохи.

— Зараз подивимося, коли можна наступну таблетку.

Надія Дмитрівна вже не вимагала відповіді на свої вибачення. Іноді починала щось розповідати про сусідку чи згадувала давні часи. Людмила слухала, могла коротко відповісти, але ближче не підпускала.

Якось свекруха затримала її руку на ковдрі.

— Я боялася, що він тебе любитиме більше за мене.

Людмила не відсмикнула долоні.

— Андрій?

— А хто ж… Дурна була. Усе рахувала, скільки він із тобою сидить, скільки зі мною. Ти йому сорочку купиш, а мене вже злість бере. Наче ти в мене щось забрала.

— Я не збиралася його у вас забирати.

— Тепер знаю.

Людмила поправила край ковдри.

— Треба було тоді спитати.

Стара повільно відпустила її руку.

Одного разу Андрій, допомагаючи дружині міняти постіль, тихо сказав:

— Дякую тобі.

— Підтримай її за плечі. Так, обережно.

Вони вклали матір, винесли мокрі простирадла.

У коридорі він знову заговорив:

— Я не тільки за сьогодні.

Людмила постояла, притискаючи білизну до грудей.

— Я знаю.

— Мені соромно.

— Краще побудь із нею сьогодні. Я хочу трохи пройтися.

— Звичайно.

Надія Дмитрівна чула їхню розмову крізь прочинені двері. Хотіла покликати невістку, сказати, щоб одяглася тепліше, бо надворі вітер.

Але промовчала.

Вона більше не знала, як говорити прості, турботливі речі, щоб ті не звучали запізніло.

Того вечора Людмила повернулася з холодними щоками, принесла ліки й склянку води.

— Ось, випийте.

— Дякую.

Людмила допомогла їй сісти, зачекала, поки та проковтне таблетку.

— Тепер відпочивайте.

— Людо, я не буду більше тебе мучити. Тільки хочу, щоб ти знала… Ти нічого поганого мені не зробила. Ніколи.

Людмила завмерла біля ліжка.

— Я знаю, Надіє Дмитрівно.

— А я тобі — стільки…

Вона не договорила.

Невістка поправила ковдру на її ногах, перевірила, чи дістає та до кнопки виклику, й тихо вийшла.

Надія Дмитрівна лишилася дивитися на двері.

У кімнаті було тепло. Поруч стояла свіжа вода. На стільці лежала чиста сорочка, на тумбочці — розкладені ліки. Її не покинули. Завтра про неї знову подбають.

Вона заплющила очі й згадала молоду Людмилу на своїй кухні.

«Покажіть, як ви робите. Я хочу навчитися».

Стільки разів можна було відповісти інакше.

Тепер Надія Дмитрівна лежала в чистій постелі й беззвучно плакала, щоб ніхто не прийшов питати, де болить.

А чи зобов’язана невістка пробачити, якщо свекруха нарешті розкаялася — тільки сталося це тоді, коли в невістки вже не лишилося сил на любов?

Залишити коментар