— Брате! Марино! Ну гляньте, яка я! Лариса крутнулася перед дзеркалом і провела долонею по темному хутру

— Брате! Марино! Ну гляньте, яка я!

Лариса крутнулася перед дзеркалом і провела долонею по темному хутру.

— Норка. Справжня. Ну як?

— Королева! — Борис задоволено всміхнувся. — Повернися ще. От тепер зовсім інша річ, не та твоя затерта куртка.

Марина стояла біля дверей із сумкою на плечі й ніяк не могла розв’язати шнурок. Після дванадцяти годин на ногах пальці погано слухалися.

— Гарна, Ларисо. Тобі личить.

— Ти хоч подивись нормально! — засміялася зовиця. — Я її вдягнула в магазині й одразу зрозуміла: без неї не піду.

— Я подивилася. Справді гарна.

— Марино, ти чого така кисла? — озвався Борис.

Вона нарешті скинула кросівок.

— Я не кисла. Я втомлена. Це різні речі.

— Ну то йди сядь, — легко кинув він і знову повернувся до сестри. — А комір який! Тепло буде?

— Ще б пак! Про себе теж треба дбати.

Марина промовчала. Їй зараз хотілося лише помити руки, випити чаю й витягнути ноги.

На кухні вона поставила сумку на стілець, відкрутила кран. Потім потягнула дверцята під мийкою, щоб викинути паперовий рушник.

Хруснуло.

Верхня петля вирвалася з розмоклого ДСП. Марина ледве встигла відсмикнути ногу.

— Та скільки ж можна…

— Знову? — Борис зазирнув на кухню, надкушуючи яблуко. — Не чіпай. Знайду довший шуруп, прикручу.

— Уже не треба. Завтра майстер приїде.

Він перестав жувати.

— Який майстер?

Марина повільно повернулася.

— Борисе. Замірник. На кухню. Ми ж учора про це говорили.

— А… той.

— Так, той. Треба сьогодні передплату переказати. Сядемо після вечері, перевіримо реквізити.

Борис глянув повз неї, у коридор.

Лариса стояла на порозі, тримаючи в руках пакет.

— Марино, — почав він, — тут трохи змінилися обставини.

— Які?

— Майстра поки скасуй.

Вона навіть не одразу зрозуміла.

— Навіщо?

— Бо зараз не до кухні.

— А до чого зараз?

— Не починай із порога.

Марина витерла руки й поклала рушник біля мийки.

— Я поставила звичайне запитання.

— Грошей зараз немає, — різко відповів Борис. — Я зняв.

Кілька секунд було чути лише воду, що тоненькою цівкою стікала з нещільно закритого крана.

— Скільки?

Борис мовчав.

— Борисе. Скільки ти зняв?

— Майже все.

У передпокої зашурхотів пакет.

— Я, мабуть, побіжу, — швидко сказала Лариса. — Мене вже чекають. Дякую за чай, рідненькі!

Марина подивилася на неї.

Лариса опустила очі, поправила комір і вислизнула за двері.

Замок клацнув.

Марина дістала телефон. Відкрила банківський застосунок, натиснула на накопичувальний рахунок.

Три тисячі гривень.

Вона оновила сторінку. Нічого не змінилося.

— На шубу? — запитала тихо.

— Я їй позичив.

— Ти віддав гроші на нашу кухню Ларисі на шубу?

— Не віддав, а позичив. Не перекручуй.

— Коли?

— Сьогодні.

Марина поклала телефон на стіл.

— І ти дивився, як вона тут переді мною крутиться… І казав, яка вона королева?

— А що я мав казати? Їй пасує.

Марина коротко засміялася й притиснула долоню до рота. Сміх вийшов зовсім не веселий.

— Господи, Борисе…

— Ну почалося! У нас спільний бюджет чи ні?

— Спільний. Тому ти мав зі мною поговорити.

— Я не можу рідній сестрі допомогти?

— Можеш. Своїми грошима.

— Знову твої, мої… Ми родина!

— А я хто?

Він насупився.

— Не говори дурниць.

— Ні, ти скажи. Хто я в цій родині, якщо про мої пів року роботи можна навіть не згадати, коли сестрі шуба сподобалася?

Борис кинув недогризок у відро.

— Вона поверне.

— Коли?

— Як улаштується.

— Куди?

— Вона шукає!

Марина відсунула стілець і сіла. Ноги тремтіли.

— Вона й тоді шукала, коли ми їй курси дизайну оплачували. Пам’ятаєш? Замість нашої відпустки.

— То була перспективна справа.

— А манікюрний стіл? Лампа, інструменти? Де все це?

— На балконі в неї. До чого тут…

— До того, що я вже чула: «Вона поверне». Двічі.

Борис нетерпляче провів рукою по волоссю.

— Ну не склалося в людини. Буває. Їй і так важко.

Марина підняла на нього очі.

— А мені?

— Що тобі?

— Мені важко буває?

— Звісно. Усім важко.

— Тоді чому ти жодного разу не сказав: «Марино, не бери ще одну зміну, відпочинь»?

— Ти сама їх брала!

Вона кивнула. Раз. Другий.

— Сама.

— Я тебе не змушував.

— Ні. Ти тільки питав, чи встигнемо до зими поставити кухню. І вибирав, які фасади кращі. Пам’ятаєш, сірі тобі не сподобалися? Ти сказав: «Давай світлі, буде затишніше».

Борис відвів погляд.

— Ну, вибирав. І що тепер?

— А тепер виявляється, що я сама собі все вигадала.

— Та поставимо ми ту кухню! Пізніше!

— Коли?

— Коли гроші будуть!

— Коли я знову їх зароблю?

Він роздратовано видихнув.

— Через якісь шафки такий скандал…

Марина глянула на перекошені дверцята.

— Мені не потрібен був палац, Борисе. Я хотіла прийти додому й не ловити ногами ці дошки. Поставити чашку на рівну стільницю. Невже це так багато?

— І через це я мав сестрі відмовити?

— Так.

Він аж випростався.

— Тобі легко казати.

— А ти спробуй. Скажи: «Ларисо, ми збирали на кухню. Ці гроші я тобі дати не можу».

— Вона на співбесіди ходить! Їй треба пристойно виглядати.

— У норковій шубі?

— Зустрічають по одягу.

Марина опустила погляд на свою кофту з витягнутими манжетами.

— А мене в поліклініці, мабуть, не зустрічають. Мені можна в чому завгодно.

— Не чіпляйся до слів.

— Я не до слів чіпляюся. Я намагаюся зрозуміти, чому їй не можна відмовити, а мені — можна. Навіть не запитавши.

— Бо ти розумна людина! Мала б зрозуміти!

Марина помовчала.

— От воно що.

— Що знову?

— На неї тиснути не можна. Вона образиться. А я зрозумію.

Борис ударив долонею по столу.

— Та годі вже! Прикручу я ті дверцята! Ще послужать!

Марина здригнулася від удару. Потім повільно підвелася.

— Прикрути.

Він розгубився від її тону.

— Ну от. Я ж кажу, немає проблеми.

— У тебе — немає.

Вона вийшла з кухні.

За хвилину Борис почув, як відсунулися двері шафи.

— Ти що робиш?

Марина стягнула з верхньої полиці дорожню сумку.

— Збираю речі.

— Куди?

— Хочу на кілька днів поїхати. У Карпати.

— Ти серйозно?

— Дуже.

Вона поклала на ліжко светр, теплі шкарпетки, зміну білизни. Сіла поруч і взяла телефон.

— Ти зараз демонстративно поїдеш до матері, так?

— Ні. Шукаю житло в горах.

— Марино, перестань.

Вона натиснула кнопку бронювання й лише тоді глянула на нього.

— Я пів року кажу собі: ще трохи, ще одну зміну, ще одні вихідні. Усе. Більше не хочу.

— На які гроші ти зібралася?

— Мені прийшла квартальна премія. Я не встигла переказати.

Борис завмер.

— То в тебе є гроші?

— Є.

— А чого ж ти мені голову морочила? Можна було частину майстру…

— Ні.

Він розгублено замовк.

— Я ці гроші відкладала на техніку, — сказала Марина. — Тепер витрачу на відпочинок.

— А жити ми на що будемо до зарплати?

Вона подивилася на нього так уважно, що він відступив на крок.

— Ти про це подумав, коли знімав гроші?

— Я знав, що якось викрутимося.

— Ні, Борисе. Ти знав, що викручуся я.

Він махнув рукою.

— Почалися красиві слова…

Марина застебнула сумку.

— Я сьогодні переночую біля вокзалу. Потяг рано, не хочу вранці бігти.

— Тобто ти мене ще й самого кидаєш?

— На кілька днів.

— А вечеря? Мені завтра на роботу!

Вона на мить заплющила очі.

— Мені сьогодні теж треба було на роботу. На дванадцять годин. Я прийшла — ти навіть не запитав, чи я їла.

Борис відкрив рота, але нічого не відповів.

Марина вдягнула куртку, перевірила документи.

Він став біля дверей.

— Я проти цієї поїздки.

— Я почула. Відійди, будь ласка.

— Ти тільки про себе думаєш.

— Сьогодні — так.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного. Потім Борис відступив.

— Егоїстка.

Вона взяла сумку.

З кухні долинув гуркіт: Борис зачепив ногою перекошені дверцята, і ті остаточно впали.

Марина не повернулася.

Наступного дня, вже в Карпатах, вона сиділа на терасі маленького котеджу, обхопивши долонями гарячу чашку. Телефон задзвонив, коли вона тільки зробила перший ковток.

— Ти де? — без привітання запитав Борис.

— У горах.

— Ти справді поїхала?

— Я ж сказала.

— Я думав, ти просто… Ну, охолонеш.

— Я й охолоджуюсь. Тут сніг.

Він не оцінив жарту.

— Марино, мені не до сміху. Я вранці встав — нічого не готове. Сорочки де?

— На середній полиці.

— А сніданок?

— У холодильнику яйця. Хліб у хлібниці.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Відповідаю на твої запитання.

У слухавці щось загриміло.

— Я з Ларисою говорив. Вона, між іншим, переживає.

— За що саме?

— Що ми посварилися. Каже, пиріжків принесе.

Марина поставила чашку на стіл.

— Нехай краще скаже, коли поверне гроші.

— Ну почалося… Людина хоче по-доброму!

— Пиріжки грошей на рахунок не повернуть.

— Я не збираюся вимагати з неї борг наступного дня!

— А з мене вимагати сніданок наступного ранку — нормально?

Борис засопів.

— Ти все перевертаєш.

— Ні. Просто тепер відповідаю.

Він помовчав, а тоді заговорив уже іншим тоном:

— Гаразд. Де квитанції? За світло повідомлення прийшло, треба платити.

— У синій папці. Верхня шухляда комода.

— Знайду. Слухай… Ти тільки одразу не заводься.

Марина прибрала руку від чашки.

— Що?

— Ларисі завтра на співбесіду. Серйозна компанія. Треба сьогодні привести себе до ладу.

Вона мовчала.

— Манікюр, брови… Ну, ти ж жінка, розумієш. Вона просить п’ять тисяч до понеділка.

— У кого?

— У мене. Але в мене зараз немає.

— Борисе…

— Дослухай. У тумбочці твоя додаткова картка лежить. Я візьму, зніму, а потім розрахуємося. Добре?

Марина глянула на гори. Десь унизу загавкав собака, на сусідній терасі хтось засміявся.

— Ти справді зараз це запитав?

— А що такого? Вона ж не гуляти просить.

— Учора ти віддав їй наші заощадження.

— Позичив!

— А сьогодні хочеш узяти ще й мою премію.

— Тобі що, шкода п’ять тисяч для родини?

Марина вдихнула, але відповідати одразу не стала.

— Своїми грошима ти можеш розпоряджатися сам, — нарешті сказала вона. — Мої не чіпай.

— Та ми ж…

— Я зараз закінчу розмову.

— Марино, почекай…

Вона натиснула відбій.

Кілька секунд дивилася на телефон, потім відкрила банківський застосунок. Знайшла додаткову картку, що залишилася вдома.

«Заблокувати?»

— Так, — сказала вголос.

Підтвердила й перевела телефон у режим польоту.

Того дня вона вперше допила чай гарячим.

Борис тим часом уже стояв у спальні біля тумбочки.

— Не чіпай, не чіпай… — пробурмотів він, дістаючи картку. — Повернеться, поговоримо нормально.

Біля банкомата була невелика черга. Телефон раз у раз світився повідомленнями Лариси.

«Борю, ти переказав?»

«Мені ще таксі викликати».

«Майстер чекати не буде».

Коли підійшла його черга, він уставив картку, набрав звичний пін-код.

«Операцію відхилено. Картку заблоковано».

Борис спробував ще раз.

Те саме.

— Чоловіче, ви закінчили? — запитали позаду.

— Зараз…

Він забрав картку й відійшов убік. Набрав Марину. Поза зоною.

Тут-таки подзвонила сестра.

— Борюсику, ну що там? Я вже вдягнена!

— Не виходить.

— Що не виходить?

— Картка заблокована.

— То з іншої перекинь.

Борис потер лоба.

— Ларисо, немає з іншої. Я ж тобі сказав, що грошей до зарплати немає.

— А що мені тепер робити?

Він озирнувся на банкомат.

— Може, в тебе щось залишилося? З тих, на шубу?

— Ти жартуєш? Я ще свої докладала!

— Ну хоч трохи…

— Борю, у мене завтра співбесіда! Я не можу прийти абияк. Позич у когось. Ти ж завжди вмів усе владнати.

Він довго мовчав.

— Борю, ти мене чуєш?

— Чую. Спробую.

Борис рушив до зупинки й почав гортати контакти колег. Чомусь саме зараз йому пригадалося Маринине обличчя над телефоном. І те, як вона двічі запитала: «Скільки?»

Увечері в колибі Марина познайомилася з Оксаною зі Львова. Та сіла навпроти з тарілкою баношу й кивнула на Маринину порцію:

— Їжте, бо охолоне.

— Звичка, — усміхнулася Марина.

— Яка?

— Спочатку всіх нагодувати, усе доробити. Потім уже самій.

— А тут кого годувати? Мене вже нагодували.

Марина засміялася.

— І правда.

Вони розговорилися. Про роботу, дорогу, сніг. Коли Оксана запитала, чи надовго вона приїхала, Марина раптом відчула, як до горла підступає клубок.

— Не знаю. На кілька днів. Я взагалі вчора не збиралася нікуди.

Оксана відклала виделку.

— Щось сталося?

— Я на кухню збирала, — сказала Марина й сама здивувалася, як безпорадно це прозвучало. — Господи, зараз розповім — і здаватиметься, що через меблі втекла.

— Розповідайте. Я послухаю.

Марина говорила уривками. Про підробітки. Про шубу. Про чоловікове «сама брала зміни».

— Найгірше навіть не те, що грошей немає, — сказала вона. — Він бачив, як я приходжу. Як засинаю сидячи. І все одно взяв їх. Навіть не подзвонив.

Оксана тихо кивнула.

— А тепер ви тут. Можете трохи перепочити.

— Можу, — погодилася Марина. І раптом витерла щоку. — Знаєте, а мені соромно.

— За що?

— Що я сиджу, їм гаряче. Нікуди не поспішаю. А вдома…

Вона замовкла.

— Що вдома? — обережно запитала Оксана.

Марина подивилася на свою тарілку.

— Дорослий чоловік. Холодильник. Плита.

— От і добре.

Марина всміхнулася крізь сльози й нарешті взяла виделку.

Наступні дні вона гуляла, мерзла, грілася, спала без будильника. Якось уранці прокинулася й ще довго лежала, чекаючи знайомого поштовху: вставай, запізнишся, треба.

А потім повернулася на інший бік.

Телефон вмикала ненадовго — повідомити матері, що все гаразд, перевірити робочі повідомлення. Розмовляти з Борисом поки не хотілося. Вона написала, коли повернеться, і знову прибрала телефон.

У неділю ввечері Марина відімкнула двері квартири.

З кухні долинув голос Лариси:

— Я йому так і сказала: у вас вимоги не відповідають оплаті…

Марина поставила сумку біля шафи.

На столі стояли тарілки з-під пельменів, батон і пляшка газованої води. Борис сидів у пом’ятій сорочці. Лариса тримала чашку обома руками.

Дверцята лежали в кутку. Відро стояло посеред проходу.

— Добрий вечір, — сказала Марина.

Борис різко випростався.

— Приїхала нарешті!

— Так.

— Могла б хоч подзвонити нормально.

— Я написала, коли буду.

— Написала вона… Я тут хвилювався.

Марина зняла шарф і повісила на спинку стільця.

— Я відпочивала. Зі мною все гаразд.

Лариса натягнуто всміхнулася.

— Ну, вигляд маєш добрий.

— Дякую. Як співбесіда?

— Я відмовилася.

— Чому?

— Не моє. Там узагалі не розуміють, як із людьми розмовляти. Я зараз інші варіанти дивлюся.

Марина кивнула й налила в чайник води.

— Марино, нам поговорити треба, — почав Борис.

— Слухаю.

— Навіщо ти картку заблокувала?

— Щоб ти не знімав мої гроші без дозволу.

— Я ж тобі подзвонив!

— А я сказала не чіпати.

Лариса поставила чашку.

— Ви можете при мені це не обговорювати?

Марина повернулася до неї.

— Можемо. Але гроші з моєї картки збиралися знімати для тебе.

— Я просила позичити!

— Тоді Борис і позичатиме. Зі своїх.

— Та що ти заладила: свої, мої! — не витримав чоловік. — Я перед людьми червонів біля банкомата!

Марина стиснула ручку чайника.

— А я перед майстром вибачалася. За скасоване замовлення. Сказала, що обставини змінилися. Не стала пояснювати, що чоловік без мене купив сестрі шубу.

На кухні стихло.

Борис відкашлявся.

— Гаразд. Проїхали. Комуналку треба оплатити. І я на роботі позичив, доведеться віддавати.

— Комуналку завтра оплачу. Половину.

Він підняв голову.

— Яку половину?

— Мою. Другу оплатиш ти.

— А борг?

— Ти його брав. Ти й повертатимеш.

Лариса нервово смикнула рукав светра.

— Ну це вже дріб’язковість якась.

Марина подивилася на неї.

— Для тебе це дріб’язок. А я за ці гроші працювала у вихідні.

— Тебе ж ніхто…

— Не змушував, — закінчила Марина. — Я вже чула.

Борис підвівся.

— То що ти пропонуєш? Кожному свій холодильник купити?

— Не перекручуй. За житло й продукти платимо навпіл. Особисті витрати — кожен сам. Великі спільні покупки обговорюємо заздалегідь.

— У нас завжди був спільний бюджет!

— Був. І я тобі довіряла.

Він замовк.

Марина говорила вже тихіше:

— Я не перевіряла рахунок щовечора. Не ховала від тебе картки. Мені й на думку не спадало, що треба. А ти знав, для чого ті гроші. Знав до копійки.

— Я ж не собі…

— Я знаю. Ларисі. Тільки легше мені від цього не стало.

Лариса різко відсунула стілець.

— Досить. Я не збираюся тут сидіти винною. Борю, проведи мене.

Борис не ворухнувся.

— Борю?

— Я зараз, — невпевнено сказав він.

Лариса схопила шубу зі спинки сусіднього стільця.

— Не треба. Сама дійду. У цьому домі вже допомогти рідній людині не можна без попрікання.

Марина нічого не відповіла.

— А гроші я поверну, — кинула зовиця вже з коридору. — Щоб ви знали!

— Добре, — озвалася Марина. — Напиши, будь ласка, коли.

У відповідь грюкнули двері.

Чайник закипів. Марина вимкнула його, дістала чашку.

Борис ще стояв біля столу.

— Ти дуже змінилася.

Вона насипала чай.

— Я відпочила.

— Я не про це.

— Знаю.

Він сів, потер обличчя долонями.

— І що тепер? Житимемо, як сусіди?

Марина сперлася на край стільниці.

— Я не хочу жити як сусіди.

Борис глянув на неї.

— Ну то…

— Але й так, як раніше, не хочу.

Він знову опустив очі.

— Я ж думав, ти зрозумієш.

— Я зрозуміла, Борисе. Тепер хочу, щоб ти зрозумів мене.

— І що мені робити?

Вона помовчала, добираючи слова.

— Не вирішувати за мене, від чого я можу відмовитися. Не обіцяти комусь мої гроші. Не називати дурницею те, заради чого я працюю.

Борис дивився на крихти біля своєї тарілки.

— А кухня?

Марина зітхнула.

— Кухню я досі хочу. Тільки більше не збиратиму на неї сама без вихідних.

Він повільно кивнув.

Якийсь час вони мовчали. Потім Борис підвівся, зібрав зі столу тарілки й відніс до мийки.

Погляд упав на дверцята в кутку.

— Ти обережно тут ходи, — сказав він. — Петля стирчить.

— Я бачу.

Він постояв, підняв дверцята й перевернув, роздивляючись розкришене кріплення.

— Звичайний шуруп уже не втримає, — пробурмотів.

— Я тобі казала.

Цього разу він не заперечив. Пішов у коридор по інструменти.

Марина сіла за стіл і обхопила чашку долонями. Попереду ще було багато неприємних розмов, неоплачені рахунки й гроші, яких ніхто не поспішав повертати.

Але, почувши з коридору: «Де в нас викрутка?», вона вже не схопилася шукати.

— У ящику з інструментами, Борисе.

Він знайшов сам.

А як би ви вчинили на місці Марини: поїхали б відпочити й розділили бюджет чи шукали б іншого компромісу?

Залишити коментар