— Ну, чим сьогодні мене порадуєш, люба дружино? Я такий голодний, що мамонта з’їв би!
Микола галасливо зайшов до квартири й одразу попрямував на кухню. Люба завжди поверталася з роботи раніше й зазвичай уже готувала вечерю.
Але цього разу на плиті не було жодної каструлі. Дружина сиділа за столом у робочому костюмі, навіть не переодягнувшись. Перед нею стояли келих і майже порожня пляшка червоного вина.
Микола принюхався.
— Ти що, курила? Любо, ти ж років сім як кинула!
Вона мовчки подивилася на нього. Так, що він одразу забув про мамонта.
— А… вечеря де?
— Вечеряти захотів?
— Ну так. Я голодний.
— Тут тебе більше годувати не будуть.
— Щось сталося?
— У мене ні. А от у тебе сталося. Збирай речі, Миколо. Завтра ти тут уже не живеш.
Він завмер посеред кухні.
— Зачекай. Які речі? Куди не живу?
— До брата свого йди. А заодно звикай, що скоро будеш розлученим.
— Любашо, ти серйозно? Та ти ж випила. Давай поговоримо, коли…
— Я цілком серйозна.
Микола потягнув до себе стілець. Люба раптом схопилася й дала йому ляпаса.
— Не сідай! Чув? Забирайся!
Він відступив, притиснувши долоню до щоки.
— Ти з глузду з’їхала? За що?
— За все хороше!
— Любо, та поясни ти нарешті!
Вона налила собі решту вина й відвернулася.
— Я так і думав, — голос Миколи затремтів від образи. — Сидиш, п’єш і навіть сказати не можеш, що я зробив. Зараз Марії подзвоню. Нехай приїде й подивиться на тебе.
— О, про дочку згадав! А я думала, ти вже забув, що в тебе є дочка. І онук!
— Чому це я забув? Ви ж мої рідні!
— Не бреши! Тепер у тебе інша рідня: Віталій і його Неля. От до них і йди. Нехай годують тебе, нехай на новій машині катають!
Микола опустив руку.
— То ти через машину? Любо, я тут ні до чого.
— Ні до чого? А Неля сьогодні подзвонила, фотографії прислала. І попросила тобі подякувати! Не роби з мене дурепу.
— Мила, ти все не так зрозуміла.
— Не усміхайся! Мені весь день було не до сміху.
Ще кілька днів тому Люба й уявити не могла, що вони говоритимуть із чоловіком ось так.
За двадцять із лишком років подружнього життя вони звикли все вирішувати разом. І давно домовилися: нікому не позичати й самим у рідних не просити. Надто часто бачили, як гроші сварять навіть найближчих людей.
Тому, коли до них прийшли Віталій із Нелею, Люба здивувалася.
— Брате, виручай, — почав Віталій. — Ми машину знайшли, хорошу, але трохи не вистачає. У банку ще один кредит не дали.
— У моєї рідні теж питали, — додала Неля. — Ні в кого немає. А ви ж на море збираєтеся, Любо? Значить, гроші відклали.
— Відклали. На відпустку, — відповіла Люба. — Я вже й тур збираюся купувати.
— Та купите пізніше! Віталію наступного місяця премію обіцяли. Віддамо, і ще встигнете якусь гарячу путівку взяти.
— Нелю, ти знаєш, ми не позичаємо.
— Навіть рідному братові?
— Нікому. Вибач.
Неля повернулася до Миколи:
— А ти що скажеш? У вас тут дружина за всіх вирішує?
— Люба все правильно сказала, — відповів він. — Ми ці гроші на відпочинок збирали.
— Та невже не почекаєте? — образився Віталій. — Я ж обіцяю віддати.
— Боюся, до відпустки ми їх не дочекаємося.
— Отакої я від вас не чекала! — Неля рвучко підвелася. — Може, і вам колись допомога знадобиться.
— Сподіваюся, зі своїми проблемами я впораюся сам, — сказав Микола.
— Ходімо, Віталію. Не будемо тут нав’язуватися.
Після їхнього відходу Люба ще довго переживала.
— Може, дарма я так різко? Усе-таки брат твій.
— Та ні, — заспокоїв її Микола. — Ти ж знаєш Віталія. Пообіцяв би віддати, а потім ми б роками чекали.
І ось сьогодні на роботі задзвонив телефон.
— Любо, привіт! У нас новина! — голос Нелі аж дзвенів від радості. — Ми машину купили!
— Як купили? Ви ж казали, грошей немає.
— Знайшлися. Я тобі зараз фото надішлю, подивишся, яка красуня!
За мить телефон Люби сповістив про повідомлення. На фотографії Неля з Віталієм усміхалися біля новенького авто.
— Гарна, правда? А Миколі передай велике дякую. Без нього ми б не впоралися.
— Зачекай, до чого тут Микола?
— Ой, мені вже бігти. Потім поговоримо!
Неля поклала слухавку. Люба ще хвилину дивилася на екран, а потім набрала чоловіка. Та, не дочекавшись відповіді, скинула виклик. Ні, таку розмову вона не хотіла вести телефоном.
Додому Люба повернулася з важкою головою. Дістала вино, яке колись купила на свято, і налила собі келих. Потім ще один. А тоді знайшла в шухляді стару пачку сигарет.
Вона думала про Миколу, який запевняв, що вони правильно вчинили. Про їхню домовленість. Про море, куди обіцяли взяти Марію з онуком.
«І що я тепер скажу дочці? Що тато віддав гроші дядькові на машину?»
До приходу чоловіка Люба вже була певна: він зрадив їхню сім’ю.
— Віддав їм гроші — то хоч зізнайся! — тепер говорила вона, дивлячись на Миколу. — І сам пояснюй Марії, чому вона з малим цього літа моря не побачить.
— Побачить. Ми всі поїдемо, як і збиралися.
— А за що?
— За наші гроші. Вони на місці.
Люба недовірливо примружилася.
— Тоді за що Неля тобі дякувала?
— Я звів Віталія зі своїм знайомим. Артем позичає гроші під відсотки. Брат звернувся до нього, от і все.
— Ти не давав їм наших заощаджень?
— Ні гривні.
— І ти не приховуєш від мене?
— Любо, ну скільки можна? Зараз покажу.
Микола дістав телефон, відкрив банківський застосунок і поклав перед нею.
— Дивись. Уся сума тут.
Люба довго вдивлялася в цифри. Потім підняла на нього очі.
— Справді вся…
— Справді. Можеш хоч завтра купувати тур.
Вона зітхнула й відсунула телефон.
— А я вже надумала собі… Неля так сказала, ніби ти їм гроші дав. І слухавку кинула.
— А ти мене навіть не спитала.
— Спитала. Але вже після того, як вигнала.
Микола мовчки потер щоку.
— І вдарила, — тихо додала Люба. — Пробач мене, Колю. Я не мала права. Мені так образливо було, я подумала, що ти мене обдурив… Але це не виправдання.
Він сів навпроти.
— Мені теж було образливо. І боляче, між іншим.
— Знаю. Пробач. Наступного разу спочатку поговоримо, добре?
— Домовилися. А розлучення скасовується?
Люба вперше за вечір усміхнулася.
— Скасовується. Якщо ти ще хочеш зі мною жити.
— Хочу. Але вечеряти теж хочу.
— Зараз буде тобі вечеря. У морозилці пельмені є.
Вона нарешті пішла переодягнутися в улюблений халат, а незабаром на столі вже стояли дві тарілки гарячих пельменів.
— Ох і смачні! — сказав Микола. — Ти їх сама ліпила?
— Сама. Тому й смачні.
— Ти теж їж. А то пляшку вина сама подужала, ще й без вечері.
— Їм уже, їм, — Люба взяла виделку. — Колю?
— Га?
— А тур я завтра таки куплю. Поки Неля знову комусь дякувати не почала.
Микола засміявся й посунув до дружини сметану.