— То що, пане Степане, скільки ви готові покласти на стіл заради щастя молодих? Валентина Іванівна відкрила товстий записник і клацнула ручкою

— То що, пане Степане, скільки ви готові покласти на стіл заради щастя молодих?

Валентина Іванівна відкрила товстий записник і клацнула ручкою.

Тато розгублено глянув на неї, потім на мене.

А Дмитро опустив очі до тарілки.

Я торкнулася його коліна під столом. Він знав, що означає цей дотик. Учора я просила:

— Якщо твоя мама почне розпитувати тата про гроші, зупини її. Будь ласка. Він хвилюється через знайомство, я бачу.

— Іринко, ну що ти вигадуєш? Мама не на співбесіду йде.

— Пообіцяй.

— Обіцяю. Я ж буду поруч.

Тепер він сидів поруч. Так близько, що наші лікті торкалися.

І мовчав.

Ще дві години тому тато втретє прасував свій святковий піджак, а я стояла на порозі кухні й намагалася забрати в нього праску.

— Тату, досить. Він уже рівніший за стіл.

— Ось тут залом.

— Де?

— Та ось же, на рукаві. Не бачиш?

Я бачила тільки трохи затерту тканину на ліктях. Ми купували цей піджак на мій випускний з університету.

— Ти ж не іспит складати йдеш.

Тато вимкнув праску й усміхнувся, не дивлячись на мене.

— Сваха все-таки. Головний бухгалтер, поважна жінка. Не хочу, щоб тобі було незручно.

— Через тебе?

— Ну, ти розумієш…

— Ні, не розумію.

Я обійняла його зі спини, притулилася щокою до плеча.

— Навіть не думай такого говорити. Чуєш?

— Чую, командире. Відпусти, бо сорочку зімнеш.

Біля дверей лежали три кремові троянди. Тато купив їх уранці, хоча виходити нам треба було аж увечері.

— Гарні? — запитав він уже втретє.

— Дуже.

— Може, треба було більший букет…

— Тату.

— Усе, мовчу.

Він обережно поправив прозорий папір, щоб не притискав пелюсток.

Мами не стало, коли я вчилася в одинадцятому класі. Відтоді тато навчився всього: заплітати мені волосся перед останнім дзвоником, прати світлі блузки окремо від своїх робочих сорочок, мовчки сидіти поруч, коли я плакала й не хотіла нічого пояснювати.

Сорок років він працював інженером-конструктором. Тепер, у свої шістдесят вісім, брав невеликі замовлення на креслення й сердився, коли я пропонувала допомогти грошима.

— Ти краще на квартиру відкладай. У мене все є.

— Навіть новий чайник, який не треба тримати за кришку?

— Не чіпай чайник. Він ще нас переживе.

Я знала: частину заробленого він ховає для мого весілля.

Ми з Дмитром збиралися одружитися наступного літа. За два роки разом він жодного разу не дав мені приводу думати, що в скрутну хвилину я залишуся сама. Приїжджав із ліками, коли я хворіла, зустрічав після пізніх нарад, пам’ятав, які тістечка я люблю.

— Мама просто сувора на вигляд, — казав він перед знайомством батьків. — Побачиш, ви порозумієтеся.

Ресторан теж обрала вона. «Калиновий гай» у центрі, великі вікна, важкі скатертини, адміністраторка — давня приятелька. Тут, за її задумом, мало бути й весілля.

Коли ми прийшли, Дмитро відразу підвівся, обійняв мене, потиснув татові руку.

— Степане Миколайовичу, радий вас бачити!

— Добрий вечір. А це вам, Валентино Іванівно.

Тато простягнув троянди.

— Ой, навіщо було витрачатися… Дякую.

Вона віддала букет офіціантці й посунула до нас меню.

Я помітила, як тато пробіг очима ціни й трохи повільніше перегорнув сторінку.

— Обирайте, не соромтеся, сьогодні ми пригощаємо, — сказала Валентина Іванівна. — Качку беріть. Судак тут сухий.

— Дякую, я все ж рибу.

— Ну, як знаєте.

Спочатку все йшло добре. Тато розповів, як колись на заводі зламалася котельня, а головний технолог прийшов на нараду в костюмі й величезних валянках.

— І ніхто навіть не всміхнувся? — запитав Дмитро.

— Та де там. Начальник подивився на нього й каже: «Наступного разу на всіх бери. Включимо в спецодяг».

Дмитро засміявся, я теж. Тато розслабився, відпив узвару.

А тоді принесли гаряче, Валентина Іванівна дістала записник — і вечір скінчився, хоча ми ще довго сиділи за столом.

— Треба обговорити практичні питання, — сказала вона. — Щоб потім не було образ.

— Ми начебто просто знайомимося, — усміхнулася я.

— Одне іншому не заважає. Почнемо з житла. В Ірини квартира є?

— Я винаймаю, — відповіла я. — Ти ж знаєш, Дмитре.

— Знаю, — швидко кивнув він.

Але його мати дивилася на тата.

— Вона відкладає на перший внесок, — пояснив він. — Працює керівницею відділу постачання. Сама всього досягла, я не допомагав…

— Робота — сьогодні є, завтра немає. Я про власність. У вас яка квартира?

Тато поклав виделку.

— Двокімнатна.

— На вас оформлена?

— На мене.

— Після вас доньці перейде?

Я відчула, як напружилися плечі.

— Валентино Іванівно…

— Що? Звичайне запитання. Усі ж свої.

Тато спробував усміхнутися.

— Доньці, звичайно. Але я ще пожити збираюся. Може, й онуків дочекаюся.

— Та дай вам Боже здоров’я.

Вона щось занотувала. Я побачила два слова: «двокімн. — у перспективі».

— Дмитре, — тихо покликала я.

Він підвів очі.

Я кивнула на записник.

— Зараз, — самими губами сказав він.

І знову взяв виделку.

— Машину дарувати плануєте? — запитала Валентина Іванівна.

— У мене є старенька, — відповів тато. — Для дачі ще добра. Якщо молодим знадобиться…

— Старенька машина — самі ремонти. Дмитрові ми торік допомогли кросовер придбати. Це питання тоді закриваємо.

— Мене моя машина влаштовує, — сказав Дмитро.

— Тебе ніхто й не змушує міняти. Я з людиною розмовляю.

Він знизав плечима.

Тато взяв склянку, але не відпив.

— Щодо весілля, — продовжила вона. — На що можемо розраховувати з вашого боку?

— Ми думали зібрати найближчих. Людей сорок. Зал і стіл я оплачу, відкладав потроху.

— Сорок? Та в мене самих колег і партнерів п’ятнадцятеро!

— Ми їх навіть не знаємо, — сказала я.

— На весіллях знайомляться.

— Ми хотіли невелике свято.

— Ірино, гостей не можна рахувати тільки за принципом «хочу — не хочу». Є люди, яких не запросити незручно. Я вже склала список, сімдесят п’ять виходить.

— Це лише з вашого боку? — перепитав тато.

— Так. А що вас дивує?

Він розгублено потер пальцями край серветки.

— Ми просто на інше розраховували.

— От тому й треба все завчасно обговорювати. Скільки конкретно ви готові дати?

— Стривайте, — я випросталася. — Ми з Дмитром працюємо. Ми самі оплатимо своє весілля й самі вирішимо, кого запросити.

— Ніхто вам не забороняє, — відказала вона, навіть не глянувши на мене. — Пане Степане, то які у вас можливості?

Татова рука лягла на моє зап’ястя.

— Не треба, доню, — прошепотів він.

— Тату…

Він легенько стиснув мою руку.

— Я трохи зібрав, — звернувся до неї. — Якщо треба, ще замовлення візьму. Час до літа є.

У мене перехопило горло.

Я раптом побачила його не тут, за білою скатертиною, а вдома — над кресленнями, під старою лампою. Як він підносить аркуш ближче до очей. Як розминає пальці й каже телефоном: «Та я не втомився, просто вже лягати збирався».

— Ніяких додаткових замовлень, — сказала я.

— Іринко, ми потім…

— Ні, зараз.

Валентина Іванівна нетерпляче постукала ручкою.

— Невже так важко назвати суму?

Тато назвав.

Вона записала, на мить замислилася.

— Зрозуміло. Власного житла в доньки немає, автомобіля теж. Весілля треба розширювати… А що в неї взагалі є за душею, крім зарплати?

Я почула, як тато видихнув.

Він акуратно поклав виделку біля ножа.

— Усе, що маю, — її. Квартира, машина, заощадження. Іншого майна я не нажив.

— А заощадження які? На що їх вистачить?

Тато глянув на Дмитра.

Той саме витирав губи серветкою.

— На життя мені вистачає, — відповів тато. — Ні в кого не прошу.

— Та я не про це. Я не хочу, щоб мій син потім усе тягнув сам.

Я забрала руку з-під татової долоні.

— Дмитре.

Він здригнувся.

— Що?

— Ти теж боїшся, що тобі доведеться мене утримувати?

— Іро, ну до чого тут…

— Відповідай.

— Ні, звісно.

— Тоді чому мовчиш?

Валентина Іванівна відклала ручку.

— Не треба допитувати мого сина.

Я подивилася на неї.

— А мого батька можна?

— Ми обговорюємо майбутнє родини.

— Ви щойно записали його квартиру як майно «в перспективі». Він сидить перед вами. Живий. Прийшов познайомитися з мамою мого нареченого, приніс вам квіти. А ви питаєте, що залишиться після нього.

— Ти перекручуєш, — озвався Дмитро. — Мама не це мала на увазі.

— А що саме? Поясни мені.

Він потер лоба.

— Вона хвилюється. Хоче, щоб у нас був нормальний старт.

— У нас із тобою вже є робота. Є мої заощадження, твої. Ми могли б зараз говорити про нашу квартиру. Натомість мій тато виправдовується, чому в нього немає зайвої.

— Ніхто не змушує його виправдовуватися, — холодно сказала Валентина Іванівна. — Але ми з чоловіком усе життя працювали, допомагали синові. Мені важливо розуміти, який у тебе тил.

— Ось він.

Я взяла тата за руку.

— Після смерті мами він сам мене виростив. Дав освіту. Навчив працювати, щоб я ні від кого не залежала. Ви справді думаєте, що я шукаю, кому сісти на шию?

— Я такого не казала.

— Дмитре, скажи мамі, скільки разів за два роки ти платив за мою оренду.

Він почервонів.

— Іро, навіщо…

— Скільки?

— Не платив.

— А наші поїздки? Покупки? Вечері?

— Ми ділили витрати. Мамо, правда, досить. Ми самі розберемося.

Нарешті.

Тільки мені чомусь не стало легше.

Валентина Іванівна закрила записник.

— Можна було все спокійно обговорити. Але якщо людина від найменшого запитання так заводиться… Синку, у шлюбі треба вміти поступатися.

— Я вмію, — сказала я. — Але не татом.

Він повернувся до мене.

— Доню…

Голос у нього був тихий, і від цього я ледь не заплакала.

— Ходімо, тату.

Я підвелася. Він затримав на мені погляд, потім кивнув і теж устав.

— Ви серйозно? — Дмитро відсунув стілець. — Іро, сядь. Давайте каву замовимо, заспокоїмося.

— Я спокійна.

Руки в мене тремтіли, тож я сховала їх під столом, поки брала сумку.

— Дякуємо за вечерю, — сказав тато. — На все добре, Валентино Іванівно.

— І вам.

Вона навіть не підвелася.

Дмитро наздогнав нас біля гардероба.

— Можна тебе на хвилину?

Тато взяв своє пальто.

— Я тут зачекаю.

Дмитро відвів мене на кілька кроків.

— Ну навіщо ти так? Усе ж нормально починалося.

— Так. Починалося нормально.

— Мама перегнула, я розумію.

— Ти це там розумів чи тільки зараз?

— Іро…

— Я дивилася на тебе. Кілька разів. Ти бачив.

Він провів долонею по обличчю.

— А що я мав зробити? Влаштувати скандал при всіх?

— Сказати: «Мамо, досить». Цього було б вистачило.

— Я ж сказав.

— Коли я вже сама заступилася за тата.

— Ти знаєш, яка вона. У неї тиск, вона потім цілу ніч не спатиме.

Я озирнулася.

Тато стояв біля гардероба в застебнутому пальті й дивився у вікно. Робив вигляд, що нічого не чує.

— А мій тато спатиме, думаєш?

Дмитро мовчав.

— Він готовий був знову ночами сидіти над кресленнями. Заради гостей, яких я ніколи в житті не бачила. Аби тільки не посваритися з твоєю мамою й не зіпсувати мені весілля.

— Я його не просив.

— Але й не зупинив.

Дмитро стиснув губи.

— То тепер що? Усе перекреслити через одну вечерю?

— Я не знаю, як виходити за тебе заміж після цього.

Він зблід.

— Ти мене більше не любиш?

Від цього запитання стало так боляче, що я на мить заплющила очі.

— Люблю. Інакше зараз було б значно легше.

— Тоді ходімо назад. Я поговорю з нею.

— Ні. Сьогодні я поїду з татом.

— А ми?

Я подивилася на каблучку. Вона трохи застрягла на пальці, і довелося повільно її повернути.

— Мені треба подумати.

— Іро, не треба…

Я поклала каблучку в його долоню й обережно зімкнула його пальці.

— Я не хочу вмовляти тебе бути на моєму боці щоразу, коли мені боляче.

За його спиною ворухнулася портьєра. Валентина Іванівна виглянула в хол.

— Дмитре, ти скоро?

Він озирнувся.

Я підійшла до тата.

— Ходімо?

— Ходімо, доню.

Надворі мрячило. Тато розкрив парасольку й одразу посунув її в мій бік.

— Тобі ж на плече капає, — сказала я.

— Нічого, пальто товсте.

Я взялася за ручку парасольки разом із ним і поправила її, щоб вистачило на обох.

До зупинки йшли мовчки. Я чекала, що він скаже: «Погарячкувала». Або нагадає, який Дмитро хороший, як піклувався про мене. Мені самій хотілося згадати щось добре й бодай ненадовго забути цей записник.

— Пробач, тату.

Він зупинився.

— За що?

— Що повела тебе туди. Що сиділа й слухала. Треба було відразу…

— Іринко, ти за чужі слова не вибачайся.

— Я бачила, як тобі було.

Він помовчав, потім торкнувся моєї щоки.

— А я бачив, як тобі.

Я не втрималася й обійняла його. Незручно, збоку, під парасолькою, притиснувшись лобом до мокрого коміра.

— Ти не сердишся?

— На тебе? Господи, доню.

— Через те, що я все зіпсувала.

— Ти нічого не зіпсувала.

Він почекав, поки я відсторонюся, і дістав із кишені хустинку.

— Ось. Тільки не кажи, що старомодна. Чиста.

Я засміялася крізь сльози.

— Не кажу.

— Знаєш, коли ти мене за руку взяла… — Він прокашлявся. — Мені тоді вже було байдуже, що вона там записала.

— Справді?

— Я тобою пишався.

Ми рушили далі.

— Шкода хлопця, — сказав тато за хвилину. — Непоганий він.

— Знаю.

— Але жити тобі з ним. Не мені.

— От якби я раніше це побачила…

— Добре, що не пізніше.

Він трохи підняв парасольку над низькою гілкою.

— У кресленнях буває: все гарно, а з’єднання слабке. Поки навантаження немає — стоїть. Тому й перевіряють заздалегідь.

— Тату, ти навіть зараз про свої конструкції.

— А про що мені ще? У бухгалтерії я, як сьогодні з’ясувалося, не дуже.

Я засміялася. І він теж.

Біля зупинки я раптом відчула голод.

— Ти хоч поїв?

— А ти?

— Ні.

— Я теж не встиг. Тільки рибу розколупав.

— Тобі ж казали качку брати.

— Ну тепер уже пізно шкодувати.

Він хитро глянув на мене.

— У мене вдома вареники є. Учора наліпив.

— З картоплею?

— Із чим же ще? І шкварки є. Тільки тобі ж, мабуть, додому треба, завтра на роботу…

— Я від тебе поїду. Можна залишитися?

Тато відвернувся до дороги, визираючи наш автобус.

— Дурне питаєш. Твої капці там, де завжди.

Удома він поставив каструлю на плиту, а я переодяглася в стару футболку, яку давно залишила в шафі.

— Сметану діставай, — гукнув тато з кухні.

— Тобі багато не можна.

— Дожив. У власній хаті сметану ховають.

— Не ховають. Контролюють.

— Тільки записник не діставай.

Ми перезирнулися й знову засміялися.

Потім їли вареники, пили чай із малиновим варенням. Тато розповідав, що на вихідних треба вкрити троянди на дачі.

— Я з тобою, — сказала я.

— У тебе ж плани.

Я глянула на телефон. На екрані світилося Дмитрове ім’я.

— Перенесу.

Він телефонував і наступного дня, і потім. Писав, що мати більше не говоритиме про гроші. Що вони все обговорили. Що треба зустрітися й почати спочатку.

— Я не через гроші пішла, Дмитре, — сказала я під час нашої останньої розмови.

— Я зрозумів.

— А я не впевнена.

Він довго мовчав. І я теж.

Весілля наступного літа не було.

Мені ще довго бракувало його повідомлень, наших прогулянок, звички дзвонити ввечері й розповідати, як минув день. Іноді я згадувала, як він стояв у холі з каблучкою в долоні, і знову ставало боляче.

Тоді я телефонувала татові.

— Ти зайнятий?

— Креслю потроху. А що?

— Можна приїхати на чай?

— Приїжджай. Тільки хліба не бери, є.

І поки я їхала, він уже ставив чайник. Той самий, старий, із незручною кришкою.

А коли відчиняв мені двері, ніколи не питав, чому я знову заплакана.

Просто забирав сумку й казав:

— Руки мий, доню. Усе гаряче.

Залишити коментар