Ноги ледве тримали Віру після двох годин у заторах, душного автобуса й штовханини в метро. Вона поклала на кухонний стіл жовтий конверт і сіла навпроти чоловіка.
Ігор гортав щось у телефоні й усміхався.
— Ігорю.
— Мгм?
Вона посунула конверт до нього.
— Це від лікарки. Нам радять ЕКО. Каже, у нас є добрий шанс.
Він глянув на папери й повернувся до телефона.
— Ти навіть не прочитав.
— Потім прочитаю.
— Я сьогодні спеціально відпросилася з роботи. Чекала на прийом, говорила з лікаркою… Ти хоча б послухай.
Ігор зітхнув, відклав телефон і підвівся.
— Віро, ми й так чудово живемо. Без усього цього.
— Без чого? Без дітей?
— Без аналізів, лікарів, цієї нескінченної метушні. Ну скільки можна?
— Для тебе це метушня?
— Заспокойся. Не всім же обов’язково розмножуватись.
Він вийшов на балкон і причинив двері. Віра ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім стиснула конверт так, що папір зім’явся.
За тиждень до них у гості прийшла Катерина, молодша Вірина сестра. Вона сміялася голосно, як завжди, і раз у раз торкалася Ігоря за плече.
— Ну розкажи їй! — підштовхнула вона його. — Про того твого колегу.
— Катю, та годі, — Ігор усміхався. — Віра вже чула.
— А я хочу ще раз!
Віра мила на кухні чашки й прислухалася. Чоловік давно не розмовляв із нею таким голосом — м’яким, веселим.
— Ви там без мене справляєтеся? — гукнула вона.
— Звісно! — озвалася Катерина. — Ти тільки чаю нам зроби.
Віра витерла руки й визирнула з кухні. Сестра сиділа зовсім близько до Ігоря. Помітивши Віру, вона трохи відсунулася.
Через три дні Катерина прийшла знову. Щойно вона переступила поріг, Ігор узяв сигарети й вийшов на балкон.
— Ти ж кинув, — здивувалася Віра.
— Сьогодні можна.
Катерина сіла на краєчок дивана й сплела пальці.
— Нам треба поговорити. Сядь, Віро.
— Що сталося?
— Сядь, будь ласка.
Віра залишилася стояти.
— Кажи.
Катерина набрала повітря.
— Ми з Ігорем… уже три місяці разом.
— Що?
— Це не випадковість. І я вагітна.
Віра подивилася на балконні двері. За склом стояв Ігор. Він бачив їх, але не заходив.
— Від Ігоря? — перепитала вона.
— Так. Мені шкода, але…
— Тобі шкода?
— Віро, я розумію, що ти злишся. Але подумай: у вас же не виходило. А в мене вийшло. Він стане батьком.
Віра повільно повернулася до сестри.
— Ти прийшла в мій дім. Спала з моїм чоловіком. І кажеш мені, що це добре?
— Ну не драматизуй. Ти доросла жінка. Таке трапляється.
— Трапляється? Катю, ти моя сестра!
Катерина відсунулася.
— А Ігор? Чому ти тільки на мене дивишся?
— Бо він ховається на балконі! — Віра кивнула в бік дверей. — А ти сидиш тут і пояснюєш мені, як я маю радіти.
— І що ти тепер робитимеш? До батьків побіжиш?
Віра схопила зі столу ключі й сумку.
— Я піду. А ви самі розбирайтеся.
— Куди? Це ж твоя квартира!
— Моя була. Тепер розбирайтеся.
Віра грюкнула дверима й лише на сходах помітила, що тремтить.
Батько відчинив їй надвечір. Побачивши доньчине обличчя, відразу спохмурнів.
— Тату, Катерина вагітна від Ігоря. Вони були разом три місяці. За моєю спиною.
Він мовчки відступив, пропускаючи її до квартири.
Мати сиділа на кухні. Віра розповіла все ще раз, раз у раз збиваючись. Мати вислухала її, склала руки на столі й запитала:
— Ну і що тепер?
— Що тепер? Мене зрадили, мамо. Чоловік і сестра.
— Давай без істерик. Катерина хоча б народжувати буде. У тебе ж не вийшло.
— Ти це серйозно?
— А що я не так сказала? П’ять років заміжня, а дітей немає.
— Ми лікувалися! Я тобі розповідала!
— З Ігорем у вас усе одно не складалося, — втрутився батько.
Мати кивнула:
— Квартиру, мабуть, доведеться їм залишити. Там же дитинка буде.
— Яку квартиру?
— Ну вашу.
— Мою, мамо. Я купувала її за свої гроші.
— Ігор теж вкладався. І потім, Катерина — твоя сестра. Не викинеш же ти її на вулицю з дитиною.
— Вона спала з моїм чоловіком у моєму домі! А ви пропонуєте мені віддати їм квартиру?
— Не кричи, — поморщився батько. — Сусіди почують.
— Хай чують!
— Подумай про дитину, — сказала мати. — Вона ні в чому не винна.
— А я винна? У чому?
— Не змогла втримати чоловіка. Катерина молода, вродлива. Ігор — чоловік. Чого ти хотіла?
Віра замовкла. Батько відвів очі, мати сиділа з підібганими губами.
— Ви знали, — тихо сказала Віра.
— Катерина просила почекати, — відповіла мати. — Хотіла сама тобі сказати.
— Як давно?
Батько потер лоба.
— Місяць. Може, трохи більше.
— Місяць? Я приїжджала до вас, розповідала про лікарів, про те, як ми надіємося… А ви слухали й мовчали?
— Ми не хотіли втручатися, — сказала мати.
— Не хотіли втручатися? Ви щойно вирішили, кому дістанеться моя квартира!
Віра схопила сумку й пішла до дверей.
— Куди ти? — гукнула мати. — Ніч надворі!
— Куди завгодно. Тільки не сюди.
— Не поводься як дитина!
Віра обернулася:
— Я прийшла до вас, бо мені боляче. А ви навіть не спитали, як я.
Двері зачинилися.
Батьки якийсь час мовчали.
— Перебіситься, — невпевнено сказав батько.
— Звісно, перебіситься, — відповіла мати. — Куди вона дінеться.
Подруга Світлана відчинила двері опівночі. Глянула на Віру, розпатлану й заплакану, і відразу відступила.
— Заходь.
— Пробач, що так пізно. Я не знала, куди їхати.
— Ти правильно зробила. Диван твій.
— Я тобі все розповім. Просто зараз не можу.
— І не треба. Ходімо, я постіль принесу.
Перші дні Віра майже весь час спала. Світлана залишала їй чай і бутерброди, не розпитувала. На четвертий день Віра сама прийшла на кухню.
— Світлано, можна поговорити?
— Можна. Звісно.
Віра говорила плутано, поверталася до одного й того самого. Світлана слухала, поки чай у чашках не охолов.
— Знаєш, що найгірше? — Віра обхопила чашку долонями. — Навіть не Ігор і не Катерина. Батьки.
— Вони тебе не підтримали?
— Сказали віддати їм квартиру. Бо в Каті дитина буде. І що я сама винна.
Світлана похитала головою:
— Віро, ти не винна.
— Вони обрали її. Навіть не вагалися. Я ж теж їхня донька.
Світлана присунула стілець ближче й узяла її за руку.
— Ти зараз тут. І можеш побути тут стільки, скільки треба.
Наступного ранку Віра вийшла прогулятися й побачила оголошення про вакансію в торговому центрі. Зайшла, поговорила з менеджеркою, заповнила анкету.
Через три дні вийшла на першу зміну.
Вечорами вона розбирала фотографії в телефоні. Одного разу довго дивилася на старий сімейний знімок, а тоді розірвала його навпіл.
Ігор телефонував двічі. Першого разу вона не відповіла. Другого — взяла слухавку.
— Віро, ти де? Нам треба поговорити.
— Про що?
— Про квартиру. Про речі. Про нас.
— Нас більше немає. Квартиру я продаю. Свої речі заберу.
— Як це продаєш? Це ж наша квартира!
— Моя. Документи на мене, якщо ти забув.
— Ти не можеш просто так її продати!
— Займуся цим. Передай Катерині: хай шукає житло. У вас два місяці.
— Два місяці?! Вона ж вагітна!
— Знаю. А тепер я мушу покласти слухавку.
Віра натиснула кнопку й довго сиділа з телефоном у руці. Потім набрала Світлану:
— Я йому сказала.
— Про квартиру?
— Так. Страшно було, але сказала.
— Молодець. Я зараз додому, купити тобі щось?
— Хліба, будь ласка. І… дякую.
Нова Вірина студія була маленька, з вікном на сміттєві баки й шпалерами, що пухирилися в кутах. Та коли вона вперше замкнула за собою двері, то видихнула. Тут усе було її.
На сходах Віра зустріла літню жінку з важкою сумкою.
— Давайте допоможу.
— Ох, дякую, донечко. Мені на третій. Ліфт знову зламався.
Нагорі жінка віддихалася й усміхнулася:
— Я Галина Іванівна. А ти новенька?
— Віра.
— Заходь увечері. Пиріг спечу, а самій нудно їсти.
Віра прийшла. За чаєм Галина Іванівна розповіла про сина Андрія, який сам виховував доньку, і про онучку, яка любила викрутки більше за ляльок.
— Учора попросила в тата інструменти, — сміялася вона. — Каже, стільчик ремонтуватиме. Розібрати розібрала, а складати вже тато допомагав.
Потім уважно подивилася на Віру:
— А ти чого переїхала? Якщо не хочеш, не розповідай.
— Мене зрадили. Чоловік, сестра… І батьки теж.
— Ох ти ж. А ти як?
— Справляюся. Потроху.
— Потроху — теж добре. Пирога ще покласти?
Наступного дня Віра зустріла на сходах чоловіка з дівчинкою. Та притискала до себе ляльку.
— А я Соня. А це Аліса, — повідомила дівчинка. — Тато вчора купив.
— Я Віра. Дуже приємно з вами познайомитися.
— Андрій, — усміхнувся чоловік. — Син Галини Іванівни. Мама розповідала, як ви їй допомогли.
— Ми разом сумку донесли.
— Тату, а можна Віру на вечерю покликати? Бабуся знову пиріг пече.
Андрій глянув на Віру:
— Якщо не маєте інших планів, приходьте.
— Із задоволенням.
За вечерею Соня розповідала про садок, виховательку й жука, якого знайшла на майданчику.
— Він спочатку не хотів до мене на руку, — пояснила вона. — А потім захотів.
— Може, злякався, — припустила Віра.
— Може. Я ж велика.
Після вечері Андрій провів Віру до дверей.
— Дякую, що прийшли. Соні добре з вами.
Він трохи помовчав.
— Їй зараз потрібні люди. Після того, як ми залишилися удвох, було важко.
— А її мама?
— Пішла. Зібрала речі й поїхала. Сказала, що не готова бути матір’ю.
— Мені шкода.
— Мені теж було нелегко. Але ми справляємося. Соня сильна дівчинка.
Потім були прогулянки, кава на винос і довгі розмови. Андрій не квапив Віру з питаннями. Соня приходила зі своїми викрутками й просила допомогти то ляльковий стілець полагодити, то іграшку відкрити.
Віра купила чашку з квітами й одного разу зварила компот. Соня випила дві склянки.
Якось дівчинка забралася до неї на коліна й запитала:
— Віро, а ти залишишся з нами?
— Де з вами?
— Ну, з нами. Назовсім. Тато каже, що ти добра. І бабуся. І я так думаю.
Віра глянула на Андрія. Він стояв біля вікна й удавав, що уважно розглядає вулицю. Вуха в нього почервоніли.
— Подивимось, — сказала вона Соні. — Може, і залишуся.
За місяць одного ранку квартира пахла кавою. Соня скакала по килиму й наспівувала щось своє. Андрій читав новини, час від часу всміхаючись.
— Віро, дивись, як я можу! — гукнула Соня і закрутилася на місці.
— Бачу! Тільки обережно, а то голова запаморочиться.
— Уже запаморочилася, — засміялася Соня й упала на диван.
Віра відкрила зошит і написала: вона все ще тут. І це вже не біль. Це життя. Нове. Її власне.