— Ти, Марино, через свою впертість так і залишишся сама. Нікому поступитися не можеш.
Мати сіла на край табурета й підсунула до себе чашку. Марина повісила рушник, яким витирала посуд, і повернулася до неї.
— Мамо, я в суботу переїжджаю.
Чашка завмерла біля материного рота.
— Куди?
— Житиму окремо.
— Це ти зараз на зло мені сказала?
— Ні. Я давно вирішила.
Валентина Іванівна повільно поставила чашку.
— А нас спитати не треба?
— Мені тридцять років. Я хочу мати свій дім.
— Свій дім у тебе тут.
Марина озирнулася на кухню, яку щойно прибрала після вечері.
— Тут я навіть побути сама не можу.
— А навіщо тобі самій сидіти? От вийшла б заміж…
— Мамо, я не хочу виходити заміж тільки для того, щоб з’їхати від батьків.
У дверях з’явився Василь Степанович.
— Чого це ви тут?
— Донька наша переїжджає. У суботу. Уже все вирішила, нам лише повідомити залишилося.
Батько глянув на Марину.
— Зайві гроші завелися?
— Я працюю, тату.
— То краще б братові допомогла, ніж чужим людям за квартиру платити.
— От і я про те! — підхопила мати. — Дмитро з Іриною в одній кімнаті туляться, скоро друга дитина буде. Скільки ти відклала?
— А навіщо тобі?
— Як навіщо? Наші заощадження додамо, їхню квартиру продамо… Може, на двокімнатну й вистачить.
Марина відсунула стілець, але сідати не стала.
— Своїх грошей я Дмитрові не віддам.
Мати кілька секунд дивилася на неї мовчки.
— Рідному братові?
— Так. Якщо їм потрібне більше житло, нехай думають, як його придбати. Кредит візьмуть.
— Кредит?! Щоб він двадцять років банку винен був? Ти взагалі чуєш себе?
— Чую.
— У нього діти!
— А в мене через це не може бути власного життя?
— Ти не перекручуй, — втрутився батько. — Тобі одній простіше.
Марина стиснула пальцями спинку стільця.
— Мені завжди має бути простіше. Бо я одна.
— Отож, — сказала мати, не помітивши її тону. — Живи тут. І нам допоможеш, і братові. Ми теж не молодшаємо. Хто за нами доглядатиме?
— Якщо вам знадобиться допомога, я допоможу. Але жити окремо все одно буду.
— Нікуди ти не підеш! Завтра сядемо й порахуємо гроші. Досить дурниць.
Марина хотіла відповісти, та лише повільно видихнула. Вона надто добре знала, чим закінчуються такі розмови: мати говорила дедалі голосніше, батько вимагав не засмучувати матір, а Марина зрештою погоджувалася, аби тільки стало тихо.
Цього разу вона мовчки вийшла з кухні.
Дмитро був старший на чотири роки. Коли він одружувався, батьки віддали йому квартиру, що дісталася матері від бабусі.
— А Марині? — спитала тоді тітка Галина.
Валентина Іванівна навіть здивувалася.
— А що Марині? Заміж вийде — у чоловіка житиме. Дмитро ж мусить кудись дружину привести.
Марина пам’ятала, як стояла тоді в коридорі з тарілками в руках. Пам’ятала й те, як чекала, що батько щось скаже.
Він не сказав нічого.
У суботу вранці вона винесла в передпокій дві дорожні сумки й коробки.
Мати вийшла зі спальні в халаті.
— Ти таки серйозно?
— Машина вже під під’їздом.
— Тобто всю ніч збиралася потайки?
— Мамо, я попередила тебе ще в середу.
Валентина Іванівна схрестила руки.
— Ну їдь. Побачимо, на скільки тебе вистачить.
Батько сидів у кімнаті перед телевізором. Марина заглянула до нього.
— Тату, я поїхала.
— Чув.
Вона постояла на порозі, чекаючи ще бодай слова.
— Бувай, — тихо сказала й узяла останню коробку.
Мати зателефонувала вже ввечері.
— Ти хоч скажеш, де тебе тепер шукати?
Марина саме розставляла книжки. На підлозі стояла чашка чаю, на підвіконні лежали ключі.
Її ключі.
— На іншому березі. У новому районі.
— Господи, навіщо в таку далечінь?
— До роботи звідси зручніше.
— А до нас?
Марина затримала книжку в руці.
— Приїжджатиму, коли зможу.
— Раз на тиждень?
— Не знаю, мамо. Може, раз на місяць.
— Раз на місяць?! А хто на базар ходитиме? Хто у вихідні прибиратиме?
— Ви з татом. Або Дмитра попросіть, він через двір живе.
— У Дмитра сім’я, йому ніколи.
— А в мене тепер теж свій дім і свої справи.
— Які справи? Ти ж сама!
Марина поставила книжку на полицю.
— Мамо, я не хочу знову про це.
— Тоді хоча б переїдь ближче. У другому під’їзді квартиру здають. Скільки ти вже заплатила? Забери гроші й повертайся в наш район.
— Мені тут добре.
— А нам як? Ти подумала, як ми житимемо? Як гроші рахуватимемо?
— Ви обоє працюєте, обоє отримуєте пенсію.
— Бо братові твоєму допомагаємо!
— Це ваш вибір. Я не забороняю.
— Холодна ти стала, Марино.
Від цих слів у неї неприємно стиснулося горло.
— Я не стала холодною. Я просто переїхала.
Мати поклала слухавку.
Марина ще трохи постояла з телефоном, а тоді сіла просто на підлогу біля коробки. У квартирі було тихо. Ніхто не кликав із кухні, не питав, чому досі не попрасовано сорочки, не нагадував, що завтра треба забрати племінника із садочка.
Вона зробила ковток холодного чаю й уперше за весь день усміхнулася.
Батьки не знали: квартира була не орендована.
Марина купила її пів року тому, взявши кредит на десять років. Після роботи їздила сюди, обирала найдешевшу добротну плитку, сперечалася з майстрами, відмивала вікна. Меблі купувала поступово.
І кожного місяця, переказуючи платіж банку, знала, заради чого працює.
За тиждень подзвонив Дмитро.
— Ти що собі думаєш?
— Привіт і тобі.
— Мати вчора потягнула мене на ринок. Три години, Марино! Три години вихідного! Ще й ті сумки…
— Важкі?
— А ти як думаєш?
— Знаю. Я їх вісім років носила.
— Не починай. Повертайся й допомагай батькам. Я твої обов’язки виконувати не збираюся.
Марина аж випросталася.
— А хто призначив це моїми обов’язками?
— Ти з ними жила.
— Тепер не живу.
— Тобі що, байдуже до них?
— Ні. Але вони й твої батьки, Дмитре.
Брат щось сердито пробурмотів і відключився.
За кілька місяців Ірина народила другого сина. Марина привітала їх, переказала гроші на подарунок малому й щиро пораділа, що все минуло добре.
Невдовзі мати знову завела знайому розмову.
— Ірина ночами не спить. Утомлена страшенно.
— Уявляю. Як малий?
— Малий як малий. От була б ти тут, увечері посиділа б із ним, дала б їй перепочити.
— А Дмитро?
— Дмитро на роботі втомлюється.
— Я теж працюю.
— Ой, не порівнюй. Ти в теплому кабінеті сидиш.
Марина заплющила очі.
— Мамо, ти хоч раз питала, що я роблю на роботі?
— А що там питати? Папери, комп’ютер. Не мішки ж носиш. Приїхала б краще в суботу: вікна помити треба, на кухні шпалери відійшли.
— У суботу я зайнята.
— Чим?
Раніше Марина почала б виправдовуватися. Перелічувала б справи, доводила, що справді не може.
Тепер сказала:
— У мене плани.
— Зрозуміло. Для рідних часу немає.
Після таких розмов Марина ще довго чула в голові материн голос. Навіть у тиші власної квартири не одразу вдавалося перестати виправдовуватися — хоча б подумки.
Коли молодшому племінникові виповнилося пів року, Ірині запропонували посаду методиста в садочку, де вона працювала до народження дитини. Вийти треба було з понеділка.
У четвер увечері зателефонував Дмитро.
— Слухай, ми тут порадилися.
— Хто — ми?
— Я, мама, тато. Ірині треба виходити на роботу. Місце хороше, втрачати не можна.
— Рада за неї.
— От і добре. Напишеш заяву на звільнення й посидиш із малим.
Марина навіть відвела телефон від вуха, ніби могла почути щось не те.
— Що я зроблю?
— Звільнишся. Не хвилюйся, потім знайдеш собі іншу роботу.
— Дмитре, ви це без мене вирішили?
— А що тут вирішувати? Сім’ї допомога потрібна.
— І тому я маю залишитися без зарплати?
— Ми тобі на проїзд даватимемо. І їстимеш у нас.
Марина коротко, невесело засміялася.
— Ти зараз серйозно?
— Чого ти смієшся? Ірина таку посаду може втратити! Це тобі не в автоколоні папірці водіям виписувати.
— Я працюю у транспортній компанії. Керую перевезеннями. Я тобі пояснювала.
— Ну почалося…
— Ні, це ти почав. Подзвонив і повідомив, що мою роботу можна викинути.
— Не перебільшуй.
— Тоді ти звільнися.
— Що?
— Посидь із сином. Ірина працюватиме.
— Марино, не говори дурниць. Я чоловік, мені сім’ю годувати.
— А мені треба годувати себе й платити за житло.
— Мама ж каже: повертайся додому.
— Я не повернуся. І звільнятися не буду.
— Мамі з немовлям важко, вона вже не молода.
— Я розумію. Тому вам з Іриною треба самим вирішувати, як бути. Але без моєї роботи й мого життя.
— Гарна з тебе сестра.
У слухавці запала тиша.
Марина опустила руку. Їй хотілося подзвонити назад і пояснити ще раз, спокійніше. Потім вона згадала: її навіть не попросили.
Увечері подзвонила мати.
— Брат засмучений.
— А я, мамо?
— Тобі через що засмучуватися?
Марина притиснула долоню до очей.
— Через те, що ви розпорядилися моїм життям, навіть не спитавши.
— Оце тому ти й сама. Ні поступитися, ні пожаліти когось. Усе тобі твоє життя!
— Не треба так.
— А як треба? Ні чоловіка, ні дітей. Потім до кого підеш? Думаєш, брат із племінниками тобі допомагатимуть після такого?
— Мамо, досить.
— Правда очі коле?
— Мені боляче. Ти цього справді не чуєш?
На мить стало тихо.
— От як свої діти будуть, тоді зрозумієш.
Марина завершила розмову й довго сиділа біля вікна. Коли пролунав дзвінок у двері, вона здригнулася.
За порогом стояв Олег із пакетом продуктів.
— Я дзвонив, ти не відповідала. Усе гаразд?
Вона кивнула, але він уже поставив пакет на підлогу.
— Марино?
— Мама сказала, що я тому й сама, бо нікого не люблю.
Олег тихо зачинив двері й обійняв її. Вона вчепилася пальцями в його куртку.
— Я ж не бажаю їм нічого поганого.
— Знаю.
— Чому тоді щоразу почуваюся винною?
Він не став відповідати одразу. Провів долонею по її спині.
— Ходімо на кухню. Розкажеш, що сталося.
Олег був у її житті вже майже рік. Батьки про нього не знали.
Вони познайомилися в невеликій їдальні між їхніми офісами. Марина саме намагалася пообідати, коли зателефонував заступник.
— Вікторе Миколайовичу, маршрут погоджений, — сказала вона, відклавши виделку. — Ні, зараз нічого не змінюємо… Я розумію, що коротше. Але машина там не пройде за габаритами. Будь ласка, виконайте завдання. Повернуся — розберемо все докладно.
Вона поклала телефон і почула із сусіднього столика:
— Обід урятували. Майже.
Незнайомий чоловік усміхнувся й кивнув на її тарілку.
— Уже холодний, мабуть.
— Зате вантажівка під мостом не застрягне.
— Теж непоганий результат.
Марина мимоволі засміялася.
— Ви теж обідаєте під телефонні переговори?
— Я інженер. Іноді мені за обідом пояснюють, що на кресленні можна «трошки посунути» несучу конструкцію.
— І ви спокійно їсте далі?
— Спершу забираю в людини бажання щось посувати.
Вони розговорилися. За тиждень він знову підійшов до неї з тацею.
— Можна?
— Тут вільно.
— Бачу. Але я все одно спитав би.
Того разу вони засиділися так, що Марина ледь не запізнилася на нараду.
— Дозволите подзвонити ввечері? — спитав він, коли вона поспіхом застібала сумку.
— Щоб перевірити, чи мене не звільнили?
— І це теж. Я Олег, до речі.
— Марина.
Саме з Олегом вона вперше відчула, що поруч із близькою людиною не обов’язково весь час бути корисною.
Він питав, чи вона втомилася, й слухав відповідь. Не ображався, якщо їй хотілося провести вечір на самоті. А коли вона купила квартиру неподалік від нього, допомагав складати меблі й терпляче тримав карниз, поки вона вирішувала, чи рівно.
— Трохи лівіше.
— Так?
— Ні, назад.
— Марино, зізнайся: тобі просто подобається мною керувати.
— У мене професійне.
Він засміявся, а вона раптом зрозуміла, як давно не сміялася отак — без страху, що зараз їй чимось дорікнуть.
Розповідати про нього вдома вона не поспішала.
— Не готова? — якось запитав Олег.
— Боюся, вони навіть не спитають, чи я щаслива.
Він накрив її руку своєю.
— А ти щаслива?
— З тобою — так.
Про власну квартиру Марини мати дізналася випадково, через спільних знайомих.
Подзвонила того ж вечора.
— Значить, ось як ти з нами!
Марина повільно сіла.
— Що сталося?
— Квартиру купила! Двокімнатну! А ми тут останнє братові віддаємо!
— Мамо…
— Мовчи, я ще не закінчила. Жила в нас на всьому готовому, гроші складала, а тепер одна у двох кімнатах сидиш!
— Не на всьому готовому.
— Я не про те! Дмитрові розвернутися ніде. Їх четверо!
Марина вже знала, що почує далі, але все одно похолола.
— Поміняєтеся, — сказала мати. — Тобі їхньої однокімнатної досить.
— Ні.
— Не перебивай. Адресу кажи. Я завтра приїду, подивлюся, як їм меблі поставити.
— Мамо, зупинися.
— Чого це?
— Тому що це моя квартира. І ніхто сюди не переїде.
Мати обурено втягнула повітря.
— Братові шкода?
— Мені шкода себе.
Ці слова вирвалися раніше, ніж Марина встигла їх стримати.
— Що?
— Я платила за світло, воду, опалення. Купувала продукти. Прибирала, готувала, ходила з тобою на базар. А ти зараз кажеш, що я жила на всьому готовому.
— Ми тебе ростили!
— Я вдячна вам. Але я не можу все життя віддавати вам усе, що маю.
— Ніхто всього й не просить!
— Ви просите мою роботу. Мої гроші. Тепер квартиру. Що ще залишилося?
— Не смій так із матір’ю!
Марина замовкла. Пальці тремтіли, і вона поклала телефон на стіл, увімкнувши гучний зв’язок.
— Цю квартиру я взяла в кредит. Мені ще десять років його виплачувати. Я сама зробила тут ремонт. І житиму тут сама. Або з тим, кого сама оберу.
— Отже, рідний брат тобі чужий?
— Я цього не казала.
— А я кажу: якщо так ставишся до рідної крові, вважай, що родини в тебе більше немає.
— Мамо…
Короткі гудки.
Марина ще кілька секунд дивилася на екран. Потім набрала батька.
Він не відповів.
Наступні три місяці не відповідали всі: мати, батько, Дмитро.
Одного разу прийшло повідомлення: «Коли одумаєшся і зрозумієш, що зобов’язана підтримати брата, тоді й приїжджай».
Марина перечитала його кілька разів. Відповіді так і не написала.
А потім Олег зробив їй пропозицію.
Без ресторану й глядачів. Вони вечеряли в неї на кухні, і він раптом перестав удавати, що шукає щось у кишені.
— Я зараз дуже хвилююся, — зізнався він.
Марина подивилася на маленьку коробочку в його руці.
— Я теж уже починаю.
— Вийдеш за мене?
Вона кивнула, а тоді засміялася крізь сльози.
— Так. Звісно, так.
Запрошення батькам Марина писала довго. Стирала образливі слова, зайві пояснення, прохання забути минуле.
Залишила просте: вона виходить заміж за Олега. Дата, час, адреса. І наприкінці: «Я дуже хочу вас бачити».
Відповіді не було.
У день весілля біля входу зібралися Олегові батьки, друзі, Маринині подруги. Із її рідних приїхали лише тітка Галина з дорослою донькою.
Марина раз у раз дивилася в бік дороги.
— Ще є час, — тихо сказав Олег.
— Знаю.
Вона перевірила телефон. Жодного повідомлення.
Тітка Галина підійшла й обійняла її обережно, щоб не зім’яти фату.
— Я з батьком твоїм говорила.
Марина швидко підвела очі.
Тітка лише похитала головою.
— Пробач, доню.
— Ти ж тут ні до чого.
— Знаю. А все одно…
Марина міцніше притулилася до неї.
— Я думала, хоч сьогодні вони прийдуть.
— Я теж думала.
Тітка поправила їй фату й витерла пальцем сльозу біля ока.
— Тільки не карай себе за їхнє рішення. Чуєш? Ти нічого поганого не зробила.
Поруч зупинилася Олегова мама.
— Діти, нас уже запрошують.
Вона простягнула Марині серветку й тепло стиснула її плече — без зайвих слів, без розпитувань.
Олег узяв Марину за руку.
— Готова?
Вона ще раз глянула на дорогу. Батьків не було. Від цього боліло, і вдавати, що байдуже, не хотілося.
— Трохи страшно, — зізналася вона.
— Мені теж.
— Тобі чого?
— Раптом від хвилювання забуду сказати «так».
Марина засміялася й нарешті подивилася на нього.
— Я підкажу.
— Тоді ходімо.
Вона сховала телефон у сумочку й міцніше стиснула його долоню.
Попереду чекало їхнє життя — із роботою, кредитом, звичайними клопотами й планами, які вони вирішуватимуть разом. Марина не знала, чи приймуть колись її вибір батьки.
Але зараз поруч стояла людина, з якою їй не треба було заслужити право бути собою.
— Ходімо, — сказала вона й усміхнулася.