— Тобто матір нареченого ти вирішила посадити скраю? Біля проходу?
Людмила Андріївна відсунула від себе схему розсадки так різко, що кілька карток зісковзнули на підлогу.
Віра нахилилася їх підняти.
— Не скраю, а за центральним столом. Ось тут, бачите? Поруч із вашою сестрою.
— А двері чомусь за моєю спиною!
— Це вихід на терасу. Ви ж самі просили посадити вас ближче до свіжого повітря.
— Я просила не садити мене в задуху, а не виставляти на протяг!
Віра поклала картки на стіл і повільно видихнула. Завтра весілля. Залишилося лише погодити місця — десять хвилин, не більше. Саме так вона сказала Максимові, виходячи з дому.
Вони сперечалися вже пів години.
— Добре. Пересадимо вас на інший бік. Це не проблема.
— Тобі все не проблема, — Людмила Андріївна перебрала картки й раптом завмерла. — А ця навіщо тут?
Між її пальцями була картка з ім’ям Сергія Петровича.
— Про всяк випадок, — відповіла Віра. — Раптом він усе-таки приїде.
— Не приїде.
— Учора він написав, що не зможе. Але Максим так засмутився… Може, ще вдасться щось змінити.
— Нічого не вдасться. Я вже подбала.
Віра підняла очі.
— Про що подбали?
Людмила Андріївна поклала картку біля хлібниці.
— Щоб завтра обійшлося без неприємних сюрпризів.
— Ви йому телефонували?
— Так, телефонувала. Маю право поговорити з колишнім чоловіком.
— І що ви сказали?
— Правду. Що не треба було погоджуватися на запрошення, зроблене з ввічливості.
Віра кілька секунд дивилася на неї, не знаходячи слів.
— З якої ввічливості? Максим місяць збирався з духом, щоб йому подзвонити!
— От бачиш. Навіть подзвонити не міг.
— Бо боявся, що батько відмовиться! Не перекручуйте.
— Не підвищуй на мене голос у моєму домі.
Віра стиснула край столу.
— Що саме ви сказали Сергію Петровичу?
Людмила Андріївна відвернулася до вікна.
— Що Максим не хоче нікого ображати. Що йому буде важко бачити нас разом. Що краще не приїжджати й не псувати дитині свято.
— Він вам повірив?
— Він дорослий чоловік. Сам вирішив.
— Після того, як ви збрехали йому від імені сина.
— Я захищала сина!
— Від чого? Від батька за іншим столом?
— Ти не знаєш, що між нами було!
— Не знаю, — тихіше відповіла Віра. — І не беруся вас судити. Але я знаю, як Максим учора сидів із телефоном до ночі. Перечитував те повідомлення. А потім сказав: «Мабуть, я йому просто не потрібен».
Людмила Андріївна смикнула плечем, але нічого не відповіла.
— Ви розумієте? Він знову вирішив, що батько його покинув.
— Сергій умів зникати й без моєї допомоги.
— То нехай Максим сам із ним розбирається. Він же вас просив. Ви обіцяли не втручатися.
— Я його виростила! Я була поруч, коли він хворів, коли ночами не спав, коли…
— Я знаю. І він знає. Але це не дає вам права відмовляти гостям на його весілля.
Свекруха різко повернулася.
— Ти зараз підеш йому розповідати?
Віра почала складати картки.
— Так.
— Напередодні весілля? Ти хоч розумієш, що наробиш?
— Розумію, що він має знати.
— А якщо ми посваримося? Якщо він усю ніч не спатиме? Це буде на твоїй совісті.
Віра на мить зупинилася. Саме цього вона й боялася: побачити його обличчя, коли він почує правду. Додати болю до втоми, до передвесільного хвилювання.
— На моїй совісті буде, якщо я промовчу, — сказала вона.
— Я думала, ти розумніша.
Віра застебнула сумку.
— Я теж сподівалася, що ми сьогодні просто розсадимо гостей.
Уже біля дверей її наздогнав голос:
— Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала!
Віра вийшла, не озираючись.
Дорогою додому вона двічі діставала телефон. Хотіла подзвонити Максимові, але щоразу прибирала його назад. Такого не скажеш між його поїздкою до ресторану й приміркою костюма.
Удома вона поставила чайник. Забула налити чай. Сіла на край дивана й почала перекладати картки з одного стосика в інший.
Коли в замку повернувся ключ, у неї похололи пальці.
— Усе! — Максим зайшов із чохлом на плечі. — Якщо завтра хтось скаже, що весілля організувати легко, я віддам йому свій список справ.
Він усміхнувся, але, побачивши її, відразу перестав.
— Віро? Що сталося?
— Сядь, будь ласка.
— Із рестораном щось?
— Ні.
— Тоді що?
Вона дочекалася, поки він сяде поруч.
— Твій тато відмовився приїжджати після розмови з мамою.
Максим насупився.
— Якої розмови?
— Вона йому сказала, що ти запросив його лише з ввічливості. А насправді не хочеш бачити на весіллі.
Він повільно відхилився від неї.
— Вона сама тобі це сказала?
— Так.
— Прямо так і сказала?
— Максиме…
— Ні, я хочу зрозуміти. Вона подзвонила моєму батькові й сказала, що я його не чекаю?
Віра кивнула.
Він підвівся, пройшов до вікна. Повернувся. Дістав телефон.
— Може, спочатку води? — обережно запитала вона.
— Спочатку я почую його.
Батько відповів не відразу.
— Слухаю, сину. У вас усе гаразд?
Максим сів і ввімкнув гучний зв’язок.
— Тату, зі мною Віра. Ти не проти, якщо вона чутиме?
— Та ні. Що сталося?
— Скажи чесно. Ти не приїжджаєш через мамин дзвінок?
У слухавці стало тихо.
— Тату?
— Не хотів я цього зараз обговорювати.
— А я хочу. Ти мені написав про особисті справи. Які справи?
Сергій Петрович важко зітхнув.
— Вона сказала, що ти розриваєшся між нами. Що пожалів мене, запросив, а тепер не знаєш, як відмовити.
Максим потер долонею обличчя.
— І ти повірив?
— Я подумав…
— Чому ти мені не подзвонив?
— Не хотів ставити тебе в незручне становище.
— А залишити мене чекати — зручно?
Віра торкнулася його руки. Він перевів подих.
— Вибач. Просто я вчора не знав, що думати. Мені здавалося, ти знову не захотів…
Він не договорив.
— Хотів, — швидко сказав батько. — Максиме, я дуже хотів.
— То чому ти повірив їй, а не мені? Я ж сам тебе запросив.
— Бо перед тобою винен. Багато в чому. Коли вона сказала, що я буду зайвий, я… Неважко було повірити.
Максим опустив голову.
— Я не кажу, що в нас усе добре, тату. Не кажу, що ми зараз одним дзвінком усе виправимо.
— Я розумію.
— Але завтра я одружуюся. І хочу, щоб ти був. Не тому, що так заведено. Мені справді це важливо.
Віра дивилася, як він стискає телефон обома руками.
— Приїдеш?
— Приїду, сину.
— Квиток не здав?
— Ні.
— І готель?
— Теж не скасував. Усе відкладав.
У Максима здригнулися губи.
— О котрій поїзд?
— О восьмій сорок.
— Зустріну.
— У тебе ж збори, весілля…
— Встигну. Тільки ти більше не передумай.
— Не передумаю.
Після дзвінка Максим довго мовчав. Потім поклав телефон і притулив Віру до себе.
— Я боялася тобі казати, — зізналася вона.
— Чому?
— Бо завтра весілля. Бо ти й так змучений. Думала: може, зачекати…
Він відсторонився настільки, щоб подивитися їй в очі.
— А потім я б дивився фотографії й бачив, що його немає. І думав би, що він сам так вирішив.
— Знаю.
— Дякую, що сказала.
Телефон у його руці знову засвітився. Цього разу Максим сам знайшов номер матері.
Віра хотіла вийти на кухню, але він затримав її за руку.
— Залишся.
— Максимчику, ну що там із костюмом? — озвалася Людмила Андріївна.
— Мамо, я говорив із татом.
Коротка пауза.
— Уже встигла донести?
— Віра сказала мені правду.
— Вона переказала так, як їй вигідно! Я хотіла…
— Ти сказала йому, що я не хочу його бачити?
— Я сказала, що тобі буде спокійніше.
— Ти запитувала мене, як мені буде спокійніше?
— Я твоя мати. Мені не треба щоразу питати, щоб зрозуміти власну дитину.
— Треба, мамо. Мені вже не десять років.
— Не розмовляй зі мною таким тоном.
Максим заплющив очі й помовчав.
— Тато завтра приїде.
— Тоді мене не буде.
Віра відчула, як напружилася його долоня.
— Мамо, я хочу бачити вас обох.
— А я не хочу сидіти з ним в одному залі! Чому ти про мене не думаєш?
— Думаю. Тому ви за різними столами. Тому ніхто не просить вас спілкуватися чи фотографуватися разом.
— Після всього, що я для тебе зробила…
— Я пам’ятаю, що ти для мене зробила. Але не проси мене за це відмовитися від батька.
У слухавці почулося уривчасте дихання.
— Значить, ти вже все вирішив.
— Кого запросити на своє весілля — так.
— Ну й святкуйте без мене.
Максим ковтнув.
— Твоє місце чекатиме, мамо. Я дуже хочу, щоб ти прийшла.
Він завершив розмову лише тоді, коли вона сама поклала слухавку.
— Думаєш, приїде? — тихо спитала Віра.
— Не знаю.
— Мені шкода.
— Мені теж.
Він обійняв її, сховавшись обличчям у волоссі.
— Давай хоч п’ять хвилин просто посидимо. Без списків. Без дзвінків.
Вранці Максим стояв на вокзальному пероні й вдивлявся у вікна поїзда.
Батько вийшов із невеликою сумкою. Побачив сина, усміхнувся й одразу зніяковів.
— Ти чого без куртки? Холодно ж.
Максим коротко засміявся.
— Доброго ранку й тобі, тату.
— Доброго.
Вони потиснули руки. На мить завмерли, а тоді Максим сам ступив ближче й обійняв його.
— Добре, що ти приїхав.
— Я радий, що ти подзвонив.
Батько поплескав його по спині трохи незграбно, наче забув, як це робиться.
— Ну що, показуй, де твоя машина. Нареченому сьогодні не можна запізнюватися.
Людмила Андріївна з’явилася біля РАЦСу за десять хвилин до церемонії.
Віра першою помітила її серед гостей і торкнула Максима за лікоть.
Він одразу пішов назустріч.
— Привіт, мамо.
— Привіт.
— Гарно виглядаєш.
Вона поправила йому краватку, хоча та лежала рівно.
— А ти схуд. Казала ж — їсти треба нормально.
Максим обережно обійняв її.
— Дякую, що прийшла.
Людмила Андріївна не відповіла, але й не відсторонилася.
Із Вірою привіталася стримано. Сергія Петровича обминула поглядом. Він не став підходити.
А потім відчинилися двері до зали, хтось із друзів прошепотів: «Ну, тримайтеся!» — і Віра раптом перестала помічати всіх, крім Максима.
Коли він надягав їй обручку, пальці в нього тремтіли.
— Не хвилюйся, — прошепотіла вона.
— Пізно.
Вона тихо засміялася, і він теж усміхнувся.
Повернувшись до гостей уже чоловіком і дружиною, вони побачили, як Людмила Андріївна промокає очі хустинкою. Сергій Петрович стояв трохи осторонь і плескав так, ніби боявся першим зупинитися.
У ресторані все виявилося простішим, ніж здавалося напередодні.
Між столами ходили гості, сміялися друзі, хтось постійно кликав молодят фотографуватися. Батьки не розмовляли одне з одним, але ніхто й не вимагав від них примирення.
Коли Максим підійшов до матері, вона кивнула на двері тераси:
— Попроси, будь ласка, щоб не тримали навстіж. Тягне.
— Зараз попрошу.
І це було все. Двері причинили, свято тривало.
Ближче до вечора Сергій Петрович підвівся з келихом.
— Я багато говорити не вмію.
— У нас можна коротко! — гукнув хтось із друзів.
Гості засміялися, і він трохи розслабився.
— Бережіть одне одного. І говоріть. Не думайте, що близька людина сама все розуміє. Іноді треба просто подзвонити.
Максим підняв келих йому назустріч.
Віра під столом знайшла чоловікову руку.
Пізніше, коли музика стихла й частина гостей вийшла на терасу, Людмила Андріївна зупинила її в холі.
— Віро, зачекай.
Та обернулася.
Свекруха стояла біля дзеркала, міцно тримаючи застібку сумочки.
— Ти могла б мене пожаліти.
Віра мовчала, даючи їй договорити.
— Ти не знаєш, як це — бачити його тут. Усміхненого. Наче нічого не було.
— Не знаю, — погодилася Віра. — Але я бачила, як Максим чекав на нього.
— А мене він, виходить, не чекав?
— Чекав. Ви б бачили, як він дивився на двері до вашого приїзду.
Людмила Андріївна опустила очі.
— Я хотіла, щоб хоч сьогодні було без цього болю.
— Я розумію. Але ж Максим теж учора мучився. Тільки він навіть не знав через що.
— Тобі легко говорити.
— Ні. Мені вчора зовсім не було легко.
Свекруха провела пальцем по застібці сумочки.
— Могла хоча б до понеділка зачекати.
— Тоді він би вже не зміг запросити батька на своє весілля.
Відповіді не було.
Віра зробила крок ближче.
— Я не хочу з вами воювати. Справді. Але приховувати від чоловіка такі речі не буду.
Людмила Андріївна довго дивилася на неї, а тоді втомлено сказала:
— Поклич Максима. Нехай допоможе таксі викликати.
Він провів матір до машини, поправив на її плечах пальто.
— Подзвони, як доїдеш.
— Добре.
— Мамо…
Вона підняла на нього очі.
— Я радий, що ти сьогодні була з нами.
Людмила Андріївна торкнулася його щоки й сіла в таксі.
Наступного ранку вони втрьох снідали в невеликому кафе неподалік вокзалу.
Сергій Петрович роздивлявся фотографії на Віриному телефоні.
— Оце треба видалити.
— Чому? — засміялася вона.
— Я тут танцюю так, ніби мене струмом ударило.
— Нормально ти танцюєш, — сказав Максим. — Мене он узагалі ніхто не попередив, що знімати будуть зблизька.
Вони передавали телефон одне одному, сперечалися, кому яке фото надіслати, замовляли ще кави.
Перед виходом батько трохи затримав Максима.
— Ти дзвони. Не тільки на свята.
— І ти дзвони, тату. Сам теж.
— Буду.
Цього разу вони обійнялися вже без незручної паузи.
Дорогою додому Максим зупинився на червоне світло й узяв Віру за руку.
— Давай домовимося.
— Про що?
— Якщо щось таке станеться ще — кажемо одне одному. Навіть якщо невчасно. Навіть якщо хтось дуже просить промовчати.
Віра подивилася на нього.
— Навіть напередодні важливого дня?
— Особливо тоді. Я краще знатиму правду й сам вирішу, що з нею робити.
Вона стиснула його пальці.
— Домовилися.
Загорілося зелене. Максим відпустив її руку, щоб рушити, а Віра ще кілька секунд дивилася на тонку золоту обручку.
Учора вона боялася, що одна чесна розмова зіпсує їм весілля. Тепер у телефоні лежала фотографія: вони з Максимом посеред зали, а позаду — його батьки. Не поруч. Не примирені. Але обоє були там.
Чи варто було мовчати заради спокою свекрухи, якщо ціною цього спокою стало б порожнє місце батька на весіллі сина?