— Маріє, знову скарга

— Маріє, знову скарга. Ви можете пояснити, що відбувається?

Головна лікарка поклала на стіл аркуш. Марія підвела очі від карток.

— Жінка прийшла без запису. Я запропонувала їй найближчий вільний час, а вона…

— Вона каже, що ви відповіли різко.

Марія опустила погляд.

— Можливо. Я перепросила.

— Це вже не вперше. Ви ж умієте працювати з людьми. Що з вами останнім часом?

Від цього запитання раптом защипало в носі.

— Я дуже втомилася.

— Ми всі втомлюємося, — головна лікарка посунула до неї стос паперів. — Пацієнти в цьому не винні. І звіт до п’ятниці, будь ласка.

— Так, я пам’ятаю.

Двері зачинилися. Марія кілька секунд сиділа нерухомо, а тоді з коридору знову гукнули:

— У реєстратурі є хтось чи ні?

— Є. Зараз підійду.

Вона провела долонями по обличчю й підвелася.

До вечора боліли ноги, голова й навіть щелепи — так міцно вона стискала зуби, щоб нікому більше не відповісти різко.

Дорогою додому задзвонив телефон.

— Машо, це я, — без привітання почала свекруха. — Аллі треба дітей до лікаря записати. Вона тобі прізвища скине.

— Ніно Павлівно, нехай зателефонує в реєстратуру. Дівчата запишуть.

— Ти ж там сидиш! Невже важко своїм допомогти?

— Я сьогодні вже не на роботі.

— Зрозуміло. Для чужих можеш, а для родини часу немає.

Зв’язок обірвався раніше, ніж Марія встигла відповісти.

Вона зупинилася біля магазину, подивилася на освітлені двері й пішла далі. Хотілося лише додому. Зняти чоботи. Сісти. Хоч десять хвилин ні з ким не говорити.

Дмитро повернувся пізно. Марія почула, як дзенькнули ключі об тумбочку.

— Хліба немає?

Вона стояла біля кухонного вікна й не відразу обернулася.

— Не купила.

— Я ж просив. Одне прохання на весь день.

— Міг би подзвонити дорогою. Я сказала б, щоб ти зайшов.

— А сама не могла запам’ятати?

Марія повільно повернулася.

— Дмитре, ти можеш спочатку хоча б привітатися?

— Привіт. Так краще? Що знову не так?

Вона подивилася на нього й раптом зрозуміла, що не має сил навіть пояснювати звичними словами.

— Я сьогодні ледве вистояла зміну.

— А я, думаєш, відпочивав?

— Я цього не казала. Де ти був?

— У мами. Треба було полицю прикрутити, потім Аллі дещо завезти.

— А додому подзвонити? Запитати, чи мені щось потрібно?

Дмитро зітхнув і відсунув стілець.

— Машо, тільки не починай. Мама, до речі, дзвонила. Ти їй нагрубила?

— Я сказала, що Алла може записати дітей через реєстратуру.

— Ну й допомогла б. Тобі ж неважко.

— Важко.

Він підняв на неї очі.

— Що?

— Мені важко, Дмитре. Працювати, потім удома вирішувати всі ваші питання. Важко вислуховувати, що я знову не така.

— Ніхто не каже, що ти не така.

— Твоя мама сьогодні сказала. Учора сказала. На твій день народження при всіх пояснювала, що я навіть стіл нормально накрити не вмію. Ти сидів поруч. Пам’ятаєш?

— Ну пожартувала людина…

— А я просила тебе після того свята: поговори з нею. Ти поговорив?

Він відвів погляд.

— Навіщо роздмухувати через дурниці? Вона старша людина.

— А мене можна ображати, бо я молодша?

— Ти все перекручуєш. Мама права: ти зовсім перестала цінувати те, що маєш.

Марія схопилася за спинку стільця. Пальці побіліли, але голос прозвучав тихо:

— Що саме я маю цінувати?

— Родину. Чоловіка. Те, що ти не сама.

— Я сама, Дмитре.

Він насупився.

— Я десять років сама в тих розмовах, де мене принижують, — продовжила вона. — Сама, коли мені погано. Сама вирішую, як усім догодити, щоб ти потім не сказав: «Мама засмутилася».

— І що ти пропонуєш? Посваритися з усіма через тебе?

— Ні. Раніше я просила, щоб ти був поруч зі мною. Тепер уже нічого не прошу.

Дмитро хотів щось сказати, але вона підняла руку.

— Нам треба розлучитися.

Він завмер, а тоді коротко засміявся.

— Серйозно? Через хліб?

— Ти досі думаєш, що ми про хліб?

— Машо, годі. Я втомився, ти втомилася. Завтра поговоримо.

— Ми так десять років говоримо. Завтра. Потім. Не зараз.

— То що, мені піти?

Марія ковтнула. Вимовити наступні слова виявилося значно важче, ніж вона уявляла.

— Так. Збери необхідне. Решту забереш пізніше.

Дмитро дивився на неї, ніби чекав, що вона зараз відведе очі, заплаче, попросить забути все сказане.

— Ти пошкодуєш.

— Можливо, — відповіла вона. — Але залишатися так я більше не можу.

Поки він складав речі, Марія сиділа на кухні. Чула, як відчиняється шафа, як падає щось на підлогу, як він сердито смикає блискавку сумки.

У передпокої Дмитро затримався.

— Мама ж казала, що цим закінчиться.

Марія заплющила очі.

Навіть зараз — мама.

— Ключі залиш, будь ласка.

Двері зачинилися.

Вона ще довго сиділа, не рухаючись. Потім налила води, зробила ковток і раптом розплакалася — тихо, затуливши обличчя долонями.

Не тому, що хотіла його повернути. Просто дуже боляче було визнати: десять років вона чекала того, чого так і не дочекалася.

Уранці Марія прокинулася від будильника. Полежала, прислухаючись.

Ніхто не питав, де сорочка. Не грюкав шафкою. Не гукав із кухні, що кава закінчилася.

Вона підвелася й уперше за довгий час випила чай гарячим.

На роботі Оксана придивилася до неї ще з порога.

— Ти плакала?

— Трохи.

— Що сталося?

Марія поправила рівний стос карток.

— Дмитро пішов. Я попросила.

Оксана поставила чашку.

— Остаточно?

— Я хочу розлучитися.

— Ох, Машо…

— Тільки не кажи, що треба ще спробувати.

— Я хотіла запитати, чи ти їла.

Марія підняла голову. Губи затремтіли.

— Ні.

— Тоді сідай. У мене бутерброди. А в обід вийдемо, поговоримо.

— Я думала, мені буде страшніше, — зізналася Марія. — Страшно, звісно. Але вдома сьогодні було так тихо… Добре тихо, розумієш?

Оксана накрила її руку своєю.

— Розумію.

За кілька днів вони з Дмитром подали документи на розлучення. Він говорив сухо, лише біля виходу кинув:

— Могла б і не поспішати.

— Я десять років не поспішала, Дімо.

Він нічого не відповів.

У матері на нього чекала розкладна тахта в прохідній кімнаті, поруч зі старим піаніно. Щойно він лягав, комусь неодмінно потрібно було пройти, увімкнути світло або дістати щось із шафи.

— Дмитре, посунь сумку! — гукнула Ніна Павлівна першого ж вечора. — Люди ходять.

Він мовчки затягнув її під тахту.

— Дожився, — зітхнула мати. — І це після всього, що ми для неї зробили. Виставила тебе з квартири!

— Квартира її, мамо.

— А ти там хто був? Постоялець?

— Чоловік. Поганий, як з’ясувалося.

Ніна Павлівна різко обернулася.

— Тільки не починай її виправдовувати.

Із кухні вийшла Алла з телефоном.

— До речі, вона мене заблокувала. Уявляєш? Я всього лише запитала за лікаря.

— Сама запишешся, — буркнув Дмитро.

— Дякую, допоміг. У мене двоє дітей, якщо ти забув.

— Марія пам’ятала. І записувала, і документи тобі збирала, і за обстеження платила.

— Я її не змушувала!

Дмитро відклав телефон.

— А коли вона відмовляла, ви що казали? Що вона егоїстка? Що їй для родини нічого не хочеться зробити?

— Ти на нас голос не підвищуй, — втрутилася мати. — Дружину не втримав, тепер винних шукаєш.

Він підвівся.

— Так, не втримав. Коли ти її при всіх ображала, я мовчав. Вона просила заступитися, а я казав, що то жарти.

— Бо вона жартів не розуміє!

— А що смішного було в тому, що ти назвала її невдалою невісткою? Поясни мені.

Ніна Павлівна стиснула губи.

— Отакої. Рідна мати тепер погана через якусь реєстраторку.

Дмитро потягнувся по куртку.

Раніше він, мабуть, промовчав би й на це. Тепер від слова «реєстраторка» стало соромно — не за Марію. За себе.

— Її звати Марія, мамо.

— Ти куди?

— Прогуляюся.

Надворі сипав дрібний сніг. Дмитро дістав телефон, відкрив листування з дружиною.

Останнє її повідомлення було ще до сварки: «Ти вечерятимеш?»

Він так і не відповів.

Дмитро набрав: «Як ти?» Подивився на екран і стер.

Того вечора Марія читала у вітальні, підібгавши під себе ноги. Телефон завібрував, і вона мимоволі напружилася.

Але писала тітка Галя.

«Машо, доню, дізналася про вас. Як ти? Якщо треба поговорити — я тут».

Марія сама набрала її номер.

— Тітко Галю, я думала, ви мене сваритимете.

— За що?

— Що сім’ю не зберегла.

На тому кінці помовчали.

— А ти там була щаслива?

— Ні.

— То чого ж мені тебе сварити?

Марія притиснула телефон до вуха.

— Я старалась. Правда.

— Знаю, дитино.

Більше тітка нічого не розпитувала. І саме тому Марія розповіла все.

Перші тижні вона ще здригалася від дзвінків. Кілька разів ловила себе біля плити на думці, чи вистачить вечері Дмитрові. А потім згадувала: сьогодні можна просто бутерброд. Або суп. Або нічого не готувати й піти з Оксаною на каву.

Алла написала з іншого номера:

«Машо, ви з Дімою розбирайтеся самі, але діти ж не винні. Допоможи із записом».

Марія довго дивилася на повідомлення. Потім відповіла:

«Діти ні в чому не винні. Ось номер реєстратури. Там підкажуть вільний час».

«Важко тобі, чи що?»

Марія не стала пояснювати. Заблокувала й цей номер.

— Руки трусяться? — запитала Оксана, помітивши, як вона кладе телефон.

— Трохи.

— Хочеш передумати?

Марія похитала головою.

— Ні. Просто я ніколи раніше так не робила.

На роботі теж не все змінилося за один день. Пацієнти сердилися, губилися направлення, хтось вимагав прийняти негайно. Але тепер після зміни Марія відпочивала, а не заступала на другу — домашню.

Одного ранку до віконця підійшла літня жінка.

— Доню, я не розумію, куди мені з цим папірцем. Уже двічі ходила…

— Давайте подивимося, — Марія взяла направлення. — Ви не хвилюйтеся. Зараз розберемося.

За спиною хтось невдоволено зітхнув.

— Я вас бачу, — спокійно сказала вона до черги. — Допоможу пані й одразу підійду до вас.

Пізніше головна лікарка покликала її до кабінету.

Марія машинально випросталася.

— Ще скарга?

— Ні. Пропозиція.

Їй запропонували посаду старшого адміністратора.

— Ви добре знаєте роботу, вмієте організувати людей, — сказала керівниця. — Останнім часом я це особливо помічаю. Впораєтеся?

Марія помовчала.

— Так. Але хочу одразу обговорити обов’язки. І хто підмінятиме мене в реєстратурі.

Головна лікарка кивнула.

— Сідайте. Обговоримо.

Навесні розлучення оформили остаточно.

Дмитро залишився в матері. Тепер уже він чув щодня, що не туди поклав речі, не вчасно прийшов і не здогадався допомогти Аллі. Він почав шукати окреме житло, але щоразу, переглядаючи оголошення, згадував Маріїну кухню, її тихе «вечерятимеш?» і власне роздратоване «потім».

Якось у суботу Марія пішла до парку. Без списку покупок, без поспіху, без думки, що вдома на неї вже сердяться.

Дмитра вона побачила біля фонтана. Він сидів на лавці, нахилившись уперед і зчепивши руки.

Вона могла звернути на іншу алею, але він уже підвів голову.

— Машо?

— Привіт.

Дмитро встав.

— Можна з тобою трохи поговорити?

— Можна.

Він озирнувся на лавку.

— Сядемо?

— Я постою.

— Добре.

Якийсь час обоє мовчали.

— Гарно виглядаєш, — нарешті сказав він.

— Дякую.

— Як робота?

— Мене підвищили.

— Справді? Вітаю. Ти давно заслужила.

Колись вона дуже хотіла почути це саме від нього. Тепер лише кивнула.

Дмитро потер долоні.

— Я багато думав. Про нас. Про те, що ти казала.

Марія чекала.

— Ти мала рацію. Я тебе не чув. Мені було зручно думати, що ти перебільшуєш, що мама пожартувала… — Він затнувся. — Так простіше було. Не треба нічого вирішувати.

— Було, — тихо погодилася вона.

— Я поговорив із ними. Сказав усе.

— Добре, Дімо.

Він зробив крок ближче, але зупинився.

— Пробач мене. Я справді шкодую.

— Я чую.

— Я хочу повернутися.

Марія перевела погляд на фонтан. По краю чаші стрибав горобець, неподалік сміялася дитина.

— Ні.

Дмитро опустив голову.

— Зовсім немає шансу?

— Я не хочу повертатися до нашого шлюбу.

— Я ж можу змінитися.

— Можеш. Я не кажу, що не можеш.

— Тоді чому?..

Вона глянула йому в очі.

— Бо я більше не хочу бути твоєю дружиною.

Він стиснув губи. Марія бачила, як важко йому це чути, і їй було шкода його. Але звичного бажання поступитися, аби тільки він не засмучувався, більше не було.

— Тобі без мене краще? — запитав він.

Вона не стала відводити погляд.

— Так.

Дмитро повільно кивнув.

— Зрозумів.

— Бережи себе, Дімо.

— І ти.

Марія пішла далі алеєю. Серце билося швидко, і перші кілька кроків ноги були наче ватяні. Вона зупинилася біля кіоску, купила каву й обхопила теплий стаканчик долонями.

Подзвонила Оксана.

— Ти де? Я вже в парку.

— Біля фонтана. Зараз підійду.

— Не поспішай, я тобі булочку взяла.

Марія усміхнулася.

— Тоді поспішу.

І пішла назустріч подрузі, не озираючись.

Чи варто було їй дати Дмитрові ще один шанс, якщо він щиро розкаявся? Чи можна пробачити людину — і все ж не впустити її назад у своє життя?

Залишити коментар