— Дівчата, ви тільки не падайте. Я вчора нашу Любу не впізнала!
Оксана поставила чашку біля чайника й озирнулася, перевіряючи, чи всі слухають.
— Яку Любу? — Галина підняла очі поверх окулярів.
— Нашу! Іванову!
— Вона вже десять років не Іванова, — поправила Галина. — Ти до пуття розкажи.
— Іду вчора через парк. Назустріч жінка: світле пальто, зачіска, черевички… Я ще подумала: невже в нас такі гарні жінки живуть, а я не знаю? А вона мені: «Оксанко!» Дівчата, я мало пакет не впустила!
— Та невже так змінилася?
— Ви б її очі бачили. Не пальто навіть. Очі! Пам’ятаєте, як вона раніше дивилася? Наче весь час вибачалася, що місце займає. А тут сміється, мене обіймає…
Галина відвернулася до чайника.
— Слава Богу. Хоч пожила людина.
— Зачекай, це ще не все. Вона з чоловіком приїхала.
— З італійцем?
— А з ким же! Потім у торговельному центрі їх зустріла. Високий, усміхнений, її за руку тримає. Вона пакет хоче взяти, а він не дає, щось їй каже. І дивиться на неї…
— Як?
Оксана на мить замовкла.
— Наче більше нікого довкола немає.
Саме тоді двері прочинилися.
— Можна до вас? Чи вже всі мої кісточки перемили?
Оксана охнула:
— Любко!
Жінки підхопилися з місць. Хтось обіймав гостю, хтось торкався її рукава, Галина тримала за обидві руки й усе вдивлялася в обличчя.
— Ну покажися… Господи, яка ж ти гарна.
— Та перестаньте, — Люба засміялася, але щоки порожевіли. — Я вам кави привезла. І цукерок. Оксано, допоможи, бо я зараз усе розсиплю.
На столі з’явилися пакунки, коробки й шовкові хустинки.
— Це мені? — Галина обережно розгорнула блакитну.
— Тобі. Я побачила й одразу подумала: під твої очі.
— Ти пам’ятаєш…
— А як же.
Галина притиснула хустинку до грудей. Вона надто добре пам’ятала іншу Любу — у вицвілій кофті, з мокрими ногами під столом і незмінним: «Та нічого, я переб’юся».
Колись ця дівчина приїхала в їхнє містечко відразу після весілля. Двадцятирічна, тиха, з довгою русявою косою і такою довірою до людей, що за неї ставало тривожно.
— Іван у мене серйозний, — розповідала вона тоді колегам. — Майстерню свою має. Каже, за ним не пропаду.
Іван був на п’ять років старший. Говорив упевнено, рішення ухвалював швидко. Після весілля привів молоду дружину в будинок, де жили його мати й старша сестра.
Уже першого вечора Тамара Петрівна провела долонею по кухонному столу й сказала:
— У нас порядок простий: кожен робить своє. Іван гроші заробляє, ми дім тримаємо. Ти тепер теж не гостя.
— Я розумію, — кивнула Люба.
— От і добре. Бо деякі молоді тільки вміють перед дзеркалом стояти.
Люба не стояла. Вставала раніше за всіх, училася, де що лежить, як любить свекруха, що їсть чоловік.
Та вгодити не вдавалося.
— Любо, ти борщ солила? — питала Світлана.
— Солила.
— А пробувала?
Люба брала ложку, куштувала.
— Мені наче нормально.
— Тобі нормально, а Іван таке їсти не любить.
Увечері вона наважилася запитати чоловіка:
— Тобі справді не сподобався борщ?
— Нормальний борщ.
— То чому ти промовчав, коли Світлана…
— Любо, тільки не починай. Через суп іще сваритися.
Вона замовкла.
Трохи згодом заговорила про університет. Сіла поруч на край ліжка, розгорнула папірець з умовами вступу.
— Я дізналася. Можна на заочне. На роботі буду, вдома все встигатиму. Тільки на сесію…
— Нащо?
— Як нащо? Вища освіта. Я могла б потім головним бухгалтером працювати.
Іван навіть не взяв папірець.
— Нам зараз сарай перекривати треба, а не твоє навчання оплачувати.
— Я ж сама зароблятиму.
— А твої гроші не сімейні?
— Сімейні. Але я думала…
— От і не думай дурниць. Коледж закінчила — вистачить.
Уранці Люба заховала папірець у шухляду. Через кілька років знайшла його під старими квитанціями й довго не могла згадати, чому так берегла.
Працювала вона сумлінно. Брала чужі термінові звіти, підміняла колег, не скаржилася на втому. А в день зарплати поспішала додому: Іван не любив чекати.
— Скільки цього разу?
Люба клала гроші на стіл. Він перераховував.
— Премії не було?
— Не було.
— А Оксані дали?
— Вона за сумісництво отримала.
— Треба й тобі брати. Зайві гроші не завадять.
Одного разу Люба затримала в руці кілька купюр.
— Я хотіла на черевики лишити.
Іван підняв голову:
— А ці що?
— Промокають.
— Підклею. Неси.
Він підклеїв. До першого дощу.
Галина застала Любу в кабінеті раніше за всіх: та сиділа біля батареї й сушила шкарпетки, раз у раз поглядаючи на двері.
— Господи, дитино…
Люба сіпнулася, сховала ноги під стілець.
— Я зараз. Тут ніхто не бачив.
— Та не в тому річ! Чого ти собі взуття не купиш?
— Ми на машину збираємо.
— Ви збираєте, а ноги мокрі в тебе.
— Галино Василівно, не треба…
— Любочко, ти ж працюєш. Щодня сюди ходиш. Невже ти на чоботи не заробила?
Люба дивилася на свої руки.
— Іван каже, ще можна походити.
Галина хотіла відповісти різко, та побачила, як у тієї затремтіло підборіддя. Мовчки дістала з шафи свої запасні шкарпетки.
— На. Вдягни поки що.
Удома запитувати про щось для себе ставало дедалі важче.
Коли колеги подарували їй крем і парфуми, вона несла пакунок обережно, ніби щось крихке. Ввечері нанесла краплю на зап’ясток.
Іван зморщив носа:
— Чим це пахне?
— Дівчата подарували.
— Краще б щось потрібне купили.
— Мені подобається.
Він здивовано глянув на неї.
— А перед ким ти надушуватися зібралася?
Люба повільно опустила руку.
— Перед собою, Іване.
— Ну так, більше ж робити нема чого.
Наступного ранку вона поставила флакон у найдальший кут шафи.
Дітей у них не було. Про це Тамара Петрівна нагадувала нібито ненароком.
— Он у сусідки вже друге онуча. А в нас у хаті тихо, як у неживій.
Одного вечора Люба поклала перед чоловіком номер лікаря.
— Нам треба разом сходити.
— Куди це?
— На обстеження.
— Тобі треба — ти й ходи.
— Лікар сказав, обом.
— Я здоровий.
— Ти ж не перевірявся.
Іван відсунув папірець.
— Я сказав: зі мною все нормально. Не вигадуй.
Люба прибрала номер зі столу. В сусідній кімнаті працював телевізор, свекруха кликала перебрати квасолю. Розмова закінчилася.
Так минуло п’ятнадцять років.
Іван купив машину. Потім знадобилася нова гума. Потім ремонт гаража. На Любині черевики слушного часу так і не настало.
Вона вже рідко піднімала голову, коли хтось заходив до бухгалтерії. Та одного осіннього дня знайомий голос змусив її усміхнутися.
— Ну що, мої красуні, без мене тут пилом не припали?
— Тітко Поліно!
Колишня прибиральниця стояла на порозі з коробкою печива. Три роки тому її проводжали до Італії зі сльозами, а тепер вона сама обіймала всіх і сміялася.
— Та ви ж молодша за нас! — вигукнула Оксана. — Що ви там із собою зробили?
— Почала спати ночами. І перестала кожну витрачену на себе копійку оплакувати.
За чаєм Поліна розповідала про роботу, дітей, море, яке вперше побачила зблизька.
— То що, там зовсім не важко? — спитала Галина.
— Важко. Я вам казок не розказуватиму. Мови не знала, додому хотілося так, що подушку кусала. І люди різні трапляються. Але в мене тепер є вихідний. Розумієте? Мій день. Хочу — сплю, хочу — гуляю.
Люба підняла очі.
— І ніхто не дорікає?
Поліна перестала усміхатися.
— А за що, дитино?
— Ну… Що сидите. Нічого не робите.
— Я своє зробила. Тепер відпочиваю.
Люба кивнула й почала збирати зі столу чашки, хоча чай іще не допили.
Поліна легенько торкнула її за руку.
— Та сядь ти. Побудь із нами.
Ці прості слова чомусь забралися під самісіньке серце.
Увечері все було як завжди.
— Картоплю треба перебрати, — сказала свекруха замість привітання.
— Вечеря де? — гукнув Іван.
— Зараз розігрію.
— І сорочку мені на завтра приготуй.
Люба поставила перед ним тарілку й не пішла до плити.
— Іване, а ти хоч раз питав, як у мене день минув?
Він завмер із ложкою.
— Що?
— Як я. Чи втомилася. Чи болить у мене щось.
— А ти скажи, якщо болить. Я вгадувати маю?
— Не маєш.
— То в чому справа?
Вона похитала головою:
— Уже ні в чому.
Тієї ночі Люба не спала. Слухала чоловікове хропіння й згадувала не великі образи, а дрібниці: мокрі шкарпетки на батареї, захований флакон, папірець про вступ.
Під ранок тихо сіла на ліжку.
— Я так більше не хочу, — сказала в темряву.
Іван перевернувся на другий бік.
До Поліни вона прийшла наступного дня.
— Тітко Поліно, ви можете мені допомогти?
Та відразу відсунула чашку.
— Сідай. Що сталося?
— Я хочу поїхати.
— Іван знає?
— Ні.
— А ти сама розумієш, на що зважуєшся? Це не відпустка. Там працювати доведеться, мову вчити. Я поруч буду, але твого життя за тебе не влаштую.
— Я знаю.
— І страшно буде.
Люба потерла змерзлі пальці.
— Мені й тут страшно. Тільки тут я вже знаю, що буде завтра.
Поліна довго дивилася на неї, а тоді дістала записник.
— Добре. Давай почнемо з документів.
Наступні тижні Люба жила ніби у двох різних світах. В одному варила борщ, здавала звіти й вислуховувала зауваження. В іншому — збирала довідки, з’ясовувала умови роботи й рахувала гроші на дорогу.
Коли принесла заяву на звільнення, Галина зачинила двері кабінету.
— Ти певна?
— Ні, — чесно відповіла Люба. — Я щоночі думаю, що дурницю роблю.
— Можеш лишитися в мене на якийсь час. Не обов’язково відразу так далеко.
Люба обійняла її.
— Дякую. Але я поїду. Поки ще можу.
Того ж вечора вона поклала перед Іваном копію заяви про розлучення.
Він прочитав раз. Потім удруге.
— Це що за жарти?
— Не жарти.
— Куди ти зібралася?
— До Італії. Працювати.
На голос прийшли мати й сестра.
— Ти що надумала? — Тамара Петрівна схопила папір. — П’ятнадцять років жила на всьому готовому, а тепер…
— Мамо, зачекай, — перебив Іван. — Нехай пояснить.
Люба вперше не стала пояснювати, скільки років працювала й куди віддавала зарплату.
— Я йду, Іване.
— А мене ти спитала?
— Я тобі кажу.
Він підвівся.
— Та кому ти там потрібна? Без мови, без грошей. Тобі тридцять п’ять, Любо. Не сімнадцять.
— Я пам’ятаю, скільки мені років.
— Підлоги митимеш!
— Якщо треба, митиму.
— І через пів року приповзеш назад.
Вона пішла до кімнати й дістала стару дорожню сумку. Руки слухалися погано, замок заїдав.
Світлана стала у дверях:
— Ти хоч розумієш, що робиш? Думаєш, тебе там принц чекає?
— Ні, Світлано. Робота.
Коли Люба вийшла у двір, Іван гукнув услід:
— Назад не прийму! Чуєш?
Вона зупинилася біля хвіртки, міцніше стиснула ручку сумки.
— Чую.
І пішла.
В автобусі її почало трусити. Вона сиділа, притиснувши сумку до колін, і не могла розстебнути кишеню, щоб дістати воду.
Сусідка мовчки простягнула їй свою пляшку.
— Далеко їдете?
— Далеко.
— Вперше?
Люба кивнула. А тоді відвернулася до вікна, бо сльози вже неможливо було стримати.
В Італії вона кілька разів майже повірила Іванові.
Не розуміла, що говорять у магазині. Боялася загубитися. Увечері в Поліниній кімнаті сиділа над словником, а перед очима стояв знайомий двір.
— Може, я не впораюся, — прошепотіла одного разу.
Поліна поклала поруч два бутерброди.
— Сьогодні ти просто втомилася. Поїж. А вирішувати, чи впораєшся, завтра будемо.
За кілька тижнів знайшлася робота в передмісті Флоренції. Літній синьйорі Ребеці потрібна була допомога в домі й людина поруч.
На першу зустріч Люба прийшла з вивченими фразами й забула їх усі, щойно переступила поріг.
— Я… працювати… добре, — насилу вимовила вона італійською.
Ребека щось відповіла. Люба розгублено глянула на Поліну.
— Каже, спершу сядь. Ти так зблідла, ніби іспит складати прийшла.
Колишня вчителька літератури говорила повільно, показувала кімнати, терпляче повторювала незрозуміле.
Коли дійшли до невеликої світлої спальні, Люба запитала:
— Це… мені?
— Тобі.
— Одній?
Ребека здивувалася, потім усміхнулася й кивнула.
Того вечора Люба вперше за багато років зачинила двері кімнати й не стала прислухатися, чи не кличуть її з кухні.
Працювала вона старанно. Навіть занадто.
Одного ранку Ребека застала її за миттям уже чистих вікон.
— Любо, ми сьогодні гуляти йдемо.
— Я закінчу.
— Учора закінчила.
— Тут лишилося…
Ребека забрала ганчірку, поставила відро в куток і подала їй кофту.
За кілька місяців вони вже могли розмовляти без Поліни. Щовечора Ребека сідала з Любою за стіл, розкривала книжку й просила читати вголос.
— Я погано вимовляю.
— Тому й читаємо.
— Ви втомилися.
— Я сорок років дітей учила. Ти думаєш, мене одним неправильним словом налякаєш?
Люба сміялася й починала спочатку.
Вона навчилася замовляти каву, купувати квитки, розуміти жарти. А одного дня, отримавши зарплату, перерахувала гроші й завмерла.
Ребека помітила:
— Щось не так?
— Усе так.
— То чому ти така?
Люба зніяковіла.
— Я просто не звикла, що вони в мене залишаються.
Ребека нічого не сказала. Лише злегка стиснула її плече.
До перукарні Люба йти не хотіла.
— Мені тільки підрівняти.
— А тобі самій чого хочеться? — запитала Ребека.
— Не знаю.
— Тоді не поспішай. Подивися.
Майстер показав кілька зачісок. Люба довго вагалася, а потім торкнула пальцем фотографію.
Після стрижки вона дивилася в дзеркало мовчки.
— Не подобається? — занепокоїлася Ребека.
— Подобається.
— Тоді чому плачеш?
Люба торкнулася коротшого пасма біля щоки.
— Я думала, це вже не для мене.
Пізніше вони вибирали сукню. Люба звично потягнулася до темної, вільної, але Ребека подала світлу.
— Приміряй. Купувати ніхто не змушує.
За фіранкою довго було тихо.
— Любо?
— Зараз.
Вона вийшла, тримаючись за край спідниці.
— Не занадто?
— Тобі зручно?
— Так.
— Тобі подобається?
Люба подивилася на себе ще раз. Випросталася.
— Дуже.
Марко почав приїздити частіше непомітно. Спочатку навідував тітку раз на місяць, потім щотижня. То привозив фрукти, то знаходив якусь справу в саду.
Ребека одного разу не витримала:
— У тебе, здається, вихідний?
— Так.
— А інших занять, крім мого крана, немає?
— Він капає.
— Учора сантехнік полагодив.
Марко кашлянув. Люба відвернулася, ховаючи усмішку.
За вечерею вони говорили про все потроху. Про його пацієнтів — без імен і зайвих подробиць. Про її роботу в бухгалтерії. Про село, де вона виросла.
— Ти сумуєш? — запитав він якось.
— За деким. Не за всім.
Він не став розпитувати. І саме за це вона була вдячна.
Коли Марко запросив її на прогулянку, Люба спершу подумала, що не так зрозуміла.
— І Ребека піде?
З кухні долинуло:
— Ребека залишиться вдома. В неї книжка цікава.
Марко розсміявся.
— Я тебе запрошую, Любо. Якщо ти хочеш.
Вона розгубилася від цього простого «якщо».
— Хочу.
Та довіритися виявилося важче, ніж піти з ним гуляти.
Одного вечора Люба все ж розповіла про шлюб. Говорила уривками, зупинялася, сердилася на себе за сльози.
— Вибач. Не знаю, навіщо я це…
— Не вибачайся.
— Я п’ятнадцять років так жила. Ти, мабуть, думаєш…
— Що?
— Що зі мною щось не так.
Марко посунувся ближче.
— Я думаю, як тобі було важко піти.
Вона підняла на нього очі.
— Ти справді так думаєш?
— Так.
Він узяв її за руку, але не потягнув до себе — просто тримав.
— Мені добре з тобою, Любо. Я хочу, щоб і тобі зі мною було добре. Не треба поспішати.
Після розлучення вона довго звикала, що може сама вирішувати. А поруч із Марко вчилася говорити вголос, чого хоче, що не подобається, коли страшно.
Іноді він питав:
— Чому ти відразу погодилася? Ти ж не хотіла їхати.
Вона знітилася:
— Звідки ти знаєш?
— Ти всю дорогу мовчала.
— Я думала, ти образишся.
— На те, що ти втомилася?
Люба зітхала. Потім училася відповідати чесно.
За рік після знайомства Марко зробив їй пропозицію. Так хвилювався, що спочатку відкрив коробочку до себе.
Люба засміялася крізь сльози.
— Ти мені покажеш?
— Так. Звичайно. Я мав підготувати промову…
— Не треба промови.
— Вийдеш за мене?
— Так.
Весілля зіграли в саду Ребеки. Було небагато людей, зате Поліна встигла обійняти наречену разів десять.
— Ну що, страшно було?
— Було.
— А зараз?
Люба глянула на Марко, який намагався розібратися з подарованим українським рушником.
— Зараз добре.
Ребека плакала й запевняла всіх, що це від вітру.
І ось минуло десять років від того дня, коли Люба вийшла за хвіртку зі старою сумкою.
У знайомій бухгалтерії давно охолола кава. Жінки роздивлялися фотографії в її телефоні.
— Це Ребека зараз? — перепитала Галина. — Та вона зовсім не змінилася!
— Спробувала б я їй сказати інакше. Вона вам вітання передавала. І веліла перевірити, чи я не забула привезти каву.
— А це весілля? Покажи ближче!
Оксана взяла телефон, примружилася.
— Любко, ти тут така… Ну просто…
— Щаслива, — підказала Галина.
— Так. Оце слово.
Люба всміхнулася.
— Я довго на ці фотографії дивилася й не вірила, що це зі мною.
Галина накрила її руку своєю.
— Шкода тільки тих років.
Люба помовчала.
— Шкода, — погодилася вона. — Але добре, що я тоді поїхала. Дуже добре.
Новина про її повернення, звісно, дійшла й до Івана.
Наступного дня Оксана не втрималася й переказала розмову, яку почула від спільного знайомого.
— Тільки ти не бери близько до серця.
Люба відклала чашку.
— Що сталося?
— Твій колишній каже, що все це показуха. Що ти грошей позичила, вбралася й приїхала його увагу привертати.
У кабінеті стало тихо.
— І ще… — Оксана ніяково повела плечима. — Що назад тебе не прийме. Мовляв, дарма стараєшся.
Люба кілька секунд дивилася на неї. Потім перепитала:
— Назад?
Оксана кивнула.
І Люба засміялася. Спершу тихо, майже недовірливо, а потім так щиро, що Галина теж усміхнулася.
— Він це серйозно?
— Абсолютно.
Люба витерла сльозинку в кутику ока.
— Господи… А я ж навіть не знала, що мені досі туди треба.
За вікном хтось коротко посигналив. Люба підійшла ближче.
Біля воріт стояв Марко. В одній руці тримав невеликий букет польових квітів, другою помахав їй.
Задзвонив телефон.
— Я зарано? — запитав він.
— Ні. Ми тут просто ніяк не наговоримося.
— Не поспішай. Я почекаю.
— Ти вже пообідав?
— Ні. Думав, підемо разом. Покажеш мені те місце, про яке розповідала?
— Покажу.
— Усе добре?
Люба дивилася на нього крізь шибку. На квіти, трохи зім’яті в його руці. На знайому усмішку.
— Так, Марко. Усе добре. Я зараз вийду.
Вона обійняла подруг, пообіцяла ще зайти й на порозі озирнулася.
— Дякую вам.
— За що, Любочко?
— За шкарпетки, Галино Василівно. За чай. За те, що питали, як я.
Галина стиснула губи й махнула рукою:
— Іди вже. Бо знову плакатиму.
Надворі Марко подав їй квіти й узяв сумку.
— Важка?
— Ні, я сама можу.
— Знаю, що можеш.
Він поцілував її в щоку й простягнув руку. Люба вклала в неї свою.
Вони рушили до центру, повз знайомі будинки. На перехресті Марко запитально глянув на неї:
— Куди тепер?
Люба на мить зупинилася. Праворуч була дорога на околицю, до старого Іванового будинку. Ліворуч — парк, кав’ярні й вулиця, якою вона хотіла провести чоловіка.
— Сюди, — сказала вона й усміхнулася.
І вони пішли далі.