— У готелі переночуєш, Соломіє. Біля вокзалу є нормальний. Уранці — до нотаріуса, підпишеш відмову, і можеш їхати назад.
Соломія міцніше притиснула телефон до вуха.
— А додому мені вже не можна?
— Не починай.
— Ярославо, я запитала: додому мені можна?
У слухавці дзенькнула чашка.
— Там уже мої речі. Я все поприбирала. Що ти там забула після тридцяти років у Канаді?
— Тата.
Сестра замовкла. Ненадовго.
— Тата вже немає, Соломіє.
— Я знаю.
Сказала — і мусила спертися долонею об стіл. Три тижні минуло, а ці слова досі не вкладалися в голові.
— Я хочу забрати його годинник. Фотографії. Мамину вишиванку. Посидіти трохи в його кімнаті. Це так багато?
— Ой, тільки не треба оцих сентиментів. Ти завжди була практична, а тепер раптом…
— Тепер у мене помер батько, Ярославо.
— У мене теж! Тільки я тут була, а ти — за океаном!
Соломія заплющила очі.
— Я не заперечую, що ти була поруч. Але це не означає, що мені не болить.
— Гаразд. Приїдеш — поговоримо. Тільки без сюрпризів, добре? На середу, на десяту, я нас уже записала.
— У квартиру я зайду.
— Соломіє…
— Зайду, — повторила вона й завершила розмову.
На столі стояла фотографія: батько на дачі, у старому светрі, тримає перед собою кошик яблук і мружиться від сонця. Соломія поправила рамку.
— Ну от, тату. Їду додому.
Колись вона виїжджала звідти зі старою валізою і твердою вірою, що варто лише багато працювати — і все в житті стане на свої місця.
Був дев’яносто четвертий. Батькам місяцями не платили в університеті. На кухні замість розмов про книжки дедалі частіше говорили про ціни, борги й товар, який можна привезти з Польщі.
Соломія вчилася на третьому курсі медичного, ночами підробляла санітаркою, а між парами збирала документи на студентську програму в Канаді.
— Знову кудись ідеш? — зупинила її якось мати в передпокої. — Ярославі завтра контрольну писати.
— Ми вчора займалися.
Із кімнати озвалася сестра:
— Вона так пояснює, що нічого не зрозуміло!
— Бо ти весь час по телефону говорила.
— Ну звісно, я ж дурна, а ти в нас найрозумніша!
— Я цього не казала.
— Досить, — обірвала мати. — Ти старша. Могла б потерпіти й пояснити ще раз.
Соломія показала теку.
— Мамо, у мене завтра співбесіда. Мене можуть узяти на програму. Розумієш?
— Розумію, що тобі все кудись треба. А вдома хто допомагатиме?
— Я й хочу допомогти. Стати на ноги, щоб не просити у вас грошей.
Мати тільки махнула рукою:
— Там на тебе дуже чекають, аякже.
Та Соломію взяли.
На вокзал Ярослава не прийшла — пішла з подругами на дискотеку.
— Вона не любить прощань, — пояснила мати.
Батько мовчки взяв Соломіїну валізу. Уже біля вагона, поки мати розпитувала провідницю про окріп, він затиснув доньчину долоню у своїй.
— Сховай.
У руці лежали двісті доларів, загорнуті в аркуш із зошита.
— Тату… Звідки?
— Відкладав.
— Ні, забери. Вам самим треба.
— Доню, — він раптом розгубився, наче це його відправляли самого на край світу. — А як тобі там важко буде? Хай хоч щось матимеш.
Соломія притулилася обличчям до його пальта.
— Я дзвонитиму.
— І пиши. Про все пиши, чуєш?
Мати обняла її вже перед посадкою. Швидко, незручно. А тоді сунула в кишеню папірець.
— Тут Ярославині розміри. Як отримаєш стипендію, купиш їй куртку й кросівки. Тільки добрі, не якийсь непотріб.
Поїзд рушив. Соломія дивилася на батьків крізь скло й стискала в одній кишені батькові гроші, а в другій — сестрин список.
Тоді їй здавалося, що так і має бути.
У Торонто стипендії ледь вистачало на кімнату в напівпідвалі. Вечорами вона мила посуд у кафе, у вихідні прибирала офіси. Додому про це не розповідала.
— Як ти там? — питав батько.
— Нормально, тату. Вчуся.
— Їси добре?
— Добре.
Поруч на плитці холонула гречка, яку вона варила на кілька днів.
Мати брала слухавку й одразу питала:
— Посилку вже відправила? Бо Ярославка чекає.
Одного разу Соломія таки сказала:
— Мамо, цього місяця не вийде.
— Чому?
— Грошей мало.
— Ти ж у Канаді.
— Тут теж треба платити за житло.
— Ну добре, не виправдовуйся. Ми вже якось самі.
Після тієї розмови вона довго сиділа в темній кімнаті, не знімаючи куртки.
Потім у її житті з’явився Марк. Він працював анестезіологом у клініці, де вона проходила практику, приносив їй каву й одного разу просто забрав із рук важку сумку.
— Ти завжди все несеш сама?
— Здебільшого.
— Спробуй іноді віддавати мені.
На їхнє весілля батьки не приїхали.
— Квитки страшенно дорогі, — пояснила мати. — Ми ж магазин відкриваємо, кожна копійка потрібна.
— Я розумію.
— Ти не образилася?
Соломія подивилася на сукню, що висіла на дверцятах шафи.
— Ні, мамо.
Марк того вечора не став розпитувати. Просто сів поруч.
— Хотіла, щоб вони були?
Вона кивнула.
— Дуже.
За кілька років батьки відкрили другий магазин, купили машину, зробили ремонт. Ярослава вступила на економічний, але навчання покинула.
— Не її це, — сказала мати телефоном.
— А що її?
— От нехай до тебе приїде, придивиться. Зробиш запрошення.
Соломія відклала підручник. Наступного тижня в неї був іспит.
— На скільки?
— Ну, на пів року. Може, довше.
— Мамо, ми зараз не можемо.
— Чого це?
— Я вчуся, працюю. У нас маленька квартира. Ярослава мови не знає…
— То навчиш!
— Я не зможу весь час бути біля неї.
У слухавці стало тихо.
— Зрозуміло. Чужому чоловікові місце знайшлося, а рідній сестрі — ні.
— Не треба так про Марка.
— А як треба? Ми вже документи збираємо!
Соломія повільно видихнула.
— Якщо вона приїде, то піде на мовні курси. А якщо захоче тут працювати — треба буде оформлювати відповідні документи й шукати роботу. Сидіти вдома роками я їй не дозволю.
— Ти чуєш себе? Власній сестрі умови ставиш?
— Так, мамо. Умови.
Ярослава не приїхала. Мати два місяці не телефонувала.
Коли народився Олежик, Соломія чекала від неї бодай простого: «Як ти, доню?»
Натомість почула:
— Уже на роботу збираєшся? Дитині двох місяців немає!
— У нас добра няня. І Марк…
— Няня — не мати. Не розумію я такого.
Соломія подивилася на сина, який заснув у неї на руках.
— Мені й без твоїх докорів важко його залишати.
— А я що, неправду кажу? До речі, у нас новина. Ярославка вагітна!
— Справді? Передай, що я вітаю. А вона як почувається?
Мати заговорила швидко, радісно: що купуватимуть, як переставлять меблі, хто гулятиме з візочком. Наостанок попросила надіслати дитячі речі.
Коли розмова скінчилася, Марк знайшов дружину на кухні.
— Що сталося?
— У Ярослави буде дитина.
— Це ж добре?
— Добре.
— Тоді чому ти плачеш?
Соломія витерла щоку плечем, щоб не розбудити малого.
— Вона двадцять хвилин розповідала, як вони чекають онука. А як звати нашу няню, досі не спитала. І чи я хоч трохи сплю — теж.
Ярослава народила Дениса. Батьки допомагали їй у всьому. А коли сварки під одним дахом стали нестерпними, купили окрему двокімнатну квартиру.
Батько сам зателефонував старшій доньці.
— Ти тільки не думай нічого поганого, Соломійко.
— Про що, тату?
— Ми Ярославі квартиру взяли.
Вона помовчала.
— Ну й добре.
— Їй же з дитиною треба десь жити. А ти влаштована. У тебе чоловік, робота, будинок…
— Я знаю, що в мене є.
— Ти ж у нас сильна.
І саме від цих слів їй стало найболючіше.
— Тату, а можна я хоч раз буду не сильною?
Він розгублено кашлянув.
— Що ти таке кажеш?
— Можна мені теж подзвонити й поскаржитися? Не почути у відповідь, що я впораюся, а просто… щоб ви мене пожаліли?
— Доню, ми ж вас однаково любимо.
— То чому мені весь час треба це собі пояснювати?
Батько довго мовчав.
— Я не хотів тебе образити.
— Знаю, тату.
Вона й справді знала. Але від цього не ставало легше.
Коли померла мати, Соломія дісталася Тернополя вже на поминки. Батько відчинив двері, побачив її — і заплакав так, як вона ніколи раніше не чула.
— Соломійко…
Вона кинула сумку й обійняла його.
— Я тут, тату. Я тут.
На кухні Ярослава перехопила її за лікоть.
— Ти що, з однією валізою?
— Так.
— А мої речі?
Соломія не зрозуміла.
— Які речі?
— Я ж просила туфлі й сукню. Казала тобі розмір.
Із кімнати долинав тихий передзвін ложок. Хтось попросив передати хліб.
— Ярославо, ми маму поховали.
— Я пам’ятаю. Але ти ж усе одно летіла.
Соломія обережно вивільнила руку.
— Відійди, будь ласка.
Наступного ранку сестра завела мову про спадщину. Тоді Соломія відмовилася від своєї частки на користь батька й переконала Ярославу зробити так само.
— Нехай живе у власному домі спокійно, — сказала вона. — Невже зараз обов’язково щось ділити?
Відтоді минуло десять років.
І тепер, після довгої дороги через Європу та ночі в поїзді, вона знову стояла біля знайомих дверей.
Подзвонила раз. Другий.
За дверима човгнули капці.
— Ярославо, відчини. Я чую тебе.
Телефон у її руці завібрував.
— Я ж сказала: зустрінемося біля нотаріуса!
— А я сказала, що зайду додому.
— Мені зараз ніколи!
Соломія притулилася чолом до прохолодних дверей.
— Я дві доби в дорозі. Я хочу сісти. Випити води. І не проситися у власну хату.
Клацнув замок. Двері відчинилися на ланцюжок.
— Не треба на весь під’їзд, — прошипіла Ярослава.
— Тоді впусти.
Сестра нарешті зняла ланцюжок.
У передпокої стояли коробки. З вітальні вийшов незнайомий чоловік із рулеткою.
— То цю шафу теж виносити? — запитав він і затнувся, побачивши Соломію.
Вона повільно поставила сумку.
— Яку шафу?
— Ми поки міряємо, — поспішно відповів чоловік. — Нам сказали ремонт порахувати.
— Ярославо?
— Хлопці, ви пізніше зателефонуйте, — кинула сестра.
Щойно за ними зачинилися двері, Соломія запитала:
— Ти робиш ремонт?
— Освіжити треба. З такими шпалерами ніхто нормальної ціни не дасть.
— Якої ціни?
— Я квартиру виставила на продаж.
Соломія навіть не відразу знайшла, що відповісти.
— Уже?
— А чого чекати? Покупця ще знайти треба.
— Батька три тижні немає.
— І що мені тепер, рік тут плакати?
— Я не про це.
— А про що? Кажи прямо!
— Ти хоча б спитати мене могла?
Ярослава смикнула пояс халата.
— Навіщо? Ми ж домовилися.
— Ні. Ти мені сказала, що я маю зробити. Це не домовленість.
— Почалося…
Соломія пройшла до вітальні. Батькове крісло було відсунуте до вікна. На столі залишився світлий прямокутник там, де роками стояла лампа.
Вона торкнулася спинки крісла.
— А окуляри його де?
— Не знаю. Склала десь.
Соломія відчинила шухляду. Порожньо.
— Він завжди тут тримав окуляри. І записник.
— Я не запам’ятовувала кожної дрібниці.
— Для тебе — дрібниці.
Ярослава зітхнула.
— Соломіє, ну що ти від мене хочеш? Я сама тут усе розбираю. Сама ховала. Сама бігала з документами.
Соломія обернулася.
— Я вдячна тобі, що ти була поруч із татом. І витрати на похорон я допомогла покрити. Але чому ти говориш зі мною так, ніби я приїхала щось украсти?
— Бо тобі ця квартира не потрібна!
— А тобі потрібна?
— Мені потрібні гроші! Денисові треба допомогти з житлом у Львові. Магазинів давно немає, ти знаєш. Я не купаюся в доларах!
— У тебе є квартира, яку купив тато.
— І що? Продати її й на вулицю піти?
— А я тебе про це прошу?
— Тоді навіщо оце все? У тебе будинок! Чоловік — лікар! Ти сама заробляєш! Невже тобі мало?
Соломія дивилася на неї й чула батькове: «Ти ж у нас сильна».
Раніше після таких слів вона почала б пояснювати, скільки працювала, чого їй коштувало підтвердження диплома, як засинала над підручниками. Тепер не стала.
— Де коробки з фотографіями?
— На балконі. Дві. Забирай.
— А мамина сорочка?
Ярослава відвела очі.
— Оксані віддала.
— Сусідці?
— Так.
— Я ж просила її залишити.
— Ну забула я! Там стільки всього було!
Соломія мовчала.
— Не дивися так. Вона не викинула її. Носитиме до церкви.
— Це мамина весільна сорочка.
— Я знаю.
— Її наша прабабуся вишивала.
— Знаю я! Піди й забери, якщо вона тобі така дорога!
Соломія підійшла до вікна. На підвіконні досі стояв старий вазон, який батько вперто не дозволяв викинути, хоч він давно тріснув.
— Він її після маминої смерті сам прав, — сказала вона. — Телефонував мені, питав, чи можна у машинці. Боявся зіпсувати.
Ярослава нічого не відповіла.
— А ти навіть не подумала, що варто спитати мене.
— Я вже сказала: забери. Що тепер зробиш?
Соломія кивнула.
— Заберу.
Вона вийшла на балкон, присіла біля коробок. Зверху лежав альбом із потертими кутами. Під ним — пачка конвертів, перев’язана шнурком.
Її листи.
Соломія впізнала свій почерк і обережно провела пальцем по канадській марці.
У дверях з’явилася Ярослава.
— Ти довго ще? Без десяти десята.
— Він усі зберіг.
— Що?
— Листи. Усі.
Сестра глянула на коробку й переступила з ноги на ногу.
— Соломіє, ми запізнюємося.
Та розгорнула один конверт. На першому аркуші батьковою рукою було написано дату отримання. А нижче: «Подзвонити в неділю. Запитати про іспит».
Вона притиснула аркуш до губ.
— Дай мені хвилину.
Ярослава постояла й пішла до кімнати.
Коли Соломія повернулася, несучи коробку, сестра вже була вдягнена.
— Ну нарешті. Таксі викликати?
— Викликай.
— Документи в тебе?
— У мене.
Ярослава помітно розслабилася.
— От і добре. Даремно тільки нерви одна одній псуємо. Оформимо все, потім десь кави вип’ємо.
Соломія поставила коробку біля сумки.
— Ми поїдемо до нотаріуса. Але відмову я не підписуватиму.
Ярослава застигла з телефоном у руці.
— Що?
— Я оформлю свою частку спадщини.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через сорочку? Через те, що я якусь шафу пересунути захотіла?!
— Не через сорочку.
— А через що тоді?!
Соломія трохи помовчала.
— Я їхала сюди попрощатися з татом. Хотіла зайти, розібрати з тобою фотографії. Може, згадати щось. А ти ще до мого приїзду вирішила, де я ночуватиму, що підпишу й коли поїду.
— Бо я думала, що ти нормальна сестра!
Соломія здригнулася, але голосу не підвищила.
— Я й тепер твоя сестра. Просто не робитиму того, чого не хочу.
— Тобі ж не потрібні ці гроші!
— Це не тобі вирішувати.
— Батько хотів, щоб квартира залишилася мені й Денису!
— Він тобі так сказав?
Ярослава відкрила рот і відразу заговорила голосніше:
— Він завжди нам допомагав!
— Допомагав. І квартиру тобі купив. Але заповіту не залишив.
— Ти думаєш, він мене менше любив?
— Ні. Я думаю, він був нашим батьком. Не тільки твоїм.
У кімнаті стало тихо.
Ярослава поклала телефон на стіл.
— І що ти збираєшся робити? Вимагати від мене грошей? Судитися?
— Ні. Я оформлю свою половину. Потім передам Олегові.
— Олегові? Він тут навіть не живе!
— Але це місто його діда. І мій син теж має право щось отримати від своєї родини.
— А Денис, значить, не має?
— Має. Твою половину.
— Ти все вже вирішила?
Соломія подивилася на коробку біля дверей.
— Свою частину — так.
Ярослава сіла на край стільця.
— Я людям що скажу? Квартира вже в оголошеннях.
— Що продаж можливий тільки після оформлення спадщини й за згодою обох власниць. Якщо вирішимо продавати — поділимо гроші навпіл.
— Усе так просто в тебе.
Соломія взяла сумку.
— Ні, Ярославо. Мені зараз зовсім не просто.
Сестра підвела на неї очі. Уперше за весь ранок не заперечила.
Біля порога Соломія зупинилася.
— Я спершу зайду до тітки Оксани. По мамину сорочку.
— Ми ж запізнюємося.
Вона вже взялася за ручку дверей.
— Нотаріусу зателефонуємо. А сорочку я більше тут не залишу.
Ярослава стояла посеред передпокою й мовчки дивилася, як старша сестра виходить — не виправдовуючись і не питаючи дозволу.
А як би ви вчинили на місці Соломії: поступилися б заради спокою чи теж відстояли своє право на батьківську спадщину?