Я поверталася додому затемна. У під’їзді, як завжди, не горіло світло.
— Ну от кому заважають ці лампочки? — пробурмотіла я, намацуючи кнопку ліфта.
Після цілого дня біганини ноги гуділи. На дев’ятий поверх пішки я б не дійшла, хоч ліфтом їхати теж не хотілося.
Двері роз’їхалися, і я здивувалася: у кабіні було світло, підлога чиста, та й звичного запаху сечі не відчувалося.
— Невже помилилася під’їздом? — усміхнулася я.
Натиснула дев’ятку. Ліфт смикнувся й повільно поповз угору.
— Тільки не застрягни. Будь ласка.
Нарешті двері відчинилися. Я полегшено видихнула, дістала ключі й уже потягнулася до замка, коли почула схлипування.
— Хто тут?
Ніхто не відповів. Звук долинав згори, з технічного поверху.
Я обережно піднялася сходами й побачила в кутку дитину. Вона сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і притискала до себе сіру кішку. Побачивши мене, ще дужче втиснулася в стіну.
Я присіла навпочіпки.
— Привіт. Ти хто?
— Людське дитинча!
Я не втрималася від усмішки.
— Он воно що. А ім’я в людського дитинчати є?
— У всіх є ім’я.
— Це правда. Мене звати Олена. А тебе?
Дитина помовчала, недовірливо розглядаючи мене.
— Сашка.
— Сашко, а чому ти тут сиділа? Плакала?
— Я не плакав! Я пісню співав.
— І кому ж ти співала?
— Не співала, а співав! Я хлопчик!
— Ой, вибач. Тут темно, я погано тебе розгледіла. То кому ти співав?
— Дашці.
— А хто така Дашка?
— Ну як ти не розумієш? — Сашко погладив кішку. — Оце Дашка. Їй страшно і холодно. Я їй пісню співав.
— Бідна Дашка. Мабуть, вона ще й голодна?
— Ага! — Він пожвавішав, а тоді тихіше додав: — І я теж.
— Хочете до мене в гості? Поїмо, погріємося.
— А Дашка?
— І Дашку запрошую.
Я простягнула йому руку. Сашко довго дивився на мою долоню, потім на мене.
— Ну, ходімо, — нарешті сказав він і вклав свою маленьку руку в мою. Кішку притиснув до себе міцніше.
Біля дверей я урочисто оголосила:
— Ласкаво просимо, Сашко! І ти заходь, Дашко.
Хлопчик усміхнувся, і на щоках у нього з’явилися ямочки.
Я ввімкнула світло й повела гостей на кухню.
— Зараз щось знайдемо для Дашки, а потім і самі поїмо. Пельмені любиш?
— Ага. А багато можна?
— Скільки з’їси.
Я поставила перед кішкою блюдце з молоком, але вона тільки насторожено озирнулася.
— Чого вона не п’є? — занепокоївся Сашко.
— Може, боїться. Або молока не хоче. Давай спробуємо ковбасу.
Я відрізала шматочок. Сашко сів на підлогу й обережно простягнув його кішці.
— Дашко, їж. Тут можна.
Вона понюхала ковбасу, а потім потроху взялася за частування.
— Бачиш? — зрадів хлопчик. — Ти хороша. Кішки до поганих людей не підуть.
— Спасибі. А поки я варитиму пельмені, може, помиєшся?
— А треба?
— Треба. Я тобі чисту футболку дам.
Коли пельмені були готові, я постукала у ванну.
— Сашко, ти там як? Я футболку принесла.
— Уже помився!
За хвилину він з’явився на кухні з мокрим волоссям, яке стирчало в усі боки. Моя футболка була йому майже до п’ят.
— З легкою парою!
— Дякую. А пельмені де?
— На столі. Тільки обережно, гарячі.
Сашко забрався на стілець і взявся за їжу. Дмухав на кожен пельмень, але все одно обпікався.
— Не поспішай, ніхто не забере, — сказала я.
Він кивнув і знову запхав до рота пельмень.
Коли тарілка спорожніла, я налила йому соку й сіла навпроти.
— Сашко, а як ти опинився в нашому під’їзді? Тебе ж удома, мабуть, шукають.
Він опустив очі.
— Я маму шукав.
— А як її звати?
— Я поки що точно не знаю.
Я хотіла запитати ще щось, але він раптом підвів на мене очі.
— Олено, а може, моя мама — це ти?
Я розгубилася. Він дивився так надійно, що в мене защеміло в грудях.
— Не знаю, Сашко, — тихо сказала я. — Уже пізно. Ходімо спати, а завтра будемо розбиратися.
Він допив сік і зліз зі стільця. Я взяла його на руки, а він одразу обхопив мене за шию й притулився. Я ледве стримала сльози.
У кімнаті я розклала крісло-ліжко й постелила чисту постіль.
— Ну все, приїхали. Стрибай!
Сашко заліз під плед. Я поцілувала його в щоку.
— На добраніч.
— Олено… А ти посидиш зі мною?
— Звісно. Хочеш казку?
— Хочу.
Я почала розповідати про Червону Шапочку, але до зустрічі з вовком Сашко вже заснув.
На кухні я відчинила вікно й закурила. Що тепер робити? Відвезти хлопчика в поліцію? А далі? Якщо він справді з дитбудинку, то його повернуть туди. А він же шукає маму.
Задзвонив телефон. Мама.
— Доню, не спиш?
— Ні.
— Щось трапилося? Голос у тебе якийсь…
— Мамо, історія повторюється.
— Яка історія?
— Пам’ятаєш, як у вас із татом з’явилася дочка?
— Звичайно, пам’ятаю. І жодного разу про це не пошкодувала. Оленко, ти мене лякаєш. Ти при надії?
— Ні, мамо. Я знайшла хлопчика. Йому років п’ять, здається, він із дитбудинку.
У слухавці запала тиша.
— Я зараз приїду, — сказала мама.
— Та не треба, він уже спить. Приїдете завтра.
— Не сперечайся. Ми з татом виїжджаємо.
Я загасила цигарку й сіла чекати.
Коли я була трохи молодша за Сашка, теж пішла з дитячого будинку шукати маму. Блукала вулицями, зазирала жінкам в обличчя й запитувала:
— Ви не моя мама?
Вони усміхалися, хитали головами й проходили повз. А коли стемніло, я забралася під сходи в першому-ліпшому під’їзді. Там мене й знайшла мама.
У них із татом не було дітей. Вони вдочерили мене, і я виросла в сім’ї, про яку тоді так мріяла.
А тепер у мене вдома спав хлопчик, який теж шукав маму.
У двері постукали. На порозі стояли батьки.
— Де він? — з порога запитала мама.
— У кімнаті. Поїв і заснув.
Вони навшпиньки зазирнули до Сашка, а потім ми пішли на кухню. За чаєм я розповіла про все, що сталося.
— Я не знаю, що робити, — зізналася я. — Як він спитав, чи я його мама… Мамо, я ж не готова бути мамою.
Тато поставив чашку на стіл.
— А пам’ятаєш, Оленко, як ти в дитинстві просила братика?
— Тату, до чого тут…
— Я теж завжди мріяв про сина. У тебе буде братик.
— Володю! — мама сплеснула руками.
— А що? Ти хочеш, щоб хлопця повернули в дитбудинок?
— Та ні! Я просто не чекала, що ти так одразу…
Тато взяв її за руку.
— У нас же сили ще є. Піднімемо дитину.
Мама подивилася на нього, потім на мене.
— Якщо хлопчик і справді сам, — сказала вона, — я згодна.
— От і вирішили. Завтра з Оленкою поїдемо в поліцію, дізнаємося все про Сашка. А потім збиратимемо документи.
Вранці ми з татом поїхали в поліцію. Там уже знали, що хлопчик зник із дитячого будинку, і дали нам адресу. Мама залишилася із Сашком.
Директорка дитячого будинку, почувши, навіщо ми прийшли, схопилася зі стільця.
— Сашко знайшовся? З ним усе гаразд?
— Гаразд, він у нас удома, — відповів тато. — Але давайте переконаємося, що говоримо про одного хлопчика.
Директорка дістала особову справу й показала нам фотографію.
— Так, це він, — сказала я. — А можете розповісти про нього?
Жінка зітхнула.
— Його залишили в пологовому будинку. У пів року всиновили. А потім у тій сім’ї сталося нещастя: батько пішов, а мати наклала на себе руки.
— А Сашко? — запитала я.
— Він був із нею у квартирі. Сусіди чули, як дитина плаче, зрештою викликали дільничного. Хлопчика забрали й привезли до нас.
Я дивилася на фотографію і не знала, що сказати.
— Ми з дружиною хочемо його всиновити, — сказав тато. — Донька виросла, а ми ще маємо сили. Допоможете?
Директорка уважно подивилася на нас.
— Допоможу. Зараз запишемо, які документи потрібні.
Тато дістав блокнот і старанно записав усе, що вона диктувала.
— А до всиновлення Сашко може пожити в нас? — запитав він.
— Зазвичай так не можна, — замислилася директорка. — Але я дізнаюся, як це можна оформити. Постараємося допомогти вам якомога швидше.
— Дякую вам, — сказав тато.
Додому ми їхали мовчки. Я все думала про Сашка: як він сидів у темному кутку, обіймав кішку й співав їй, щоб не було страшно.
Я тільки торкнулася кнопки дзвінка, як двері відчинилися. Сашко вискочив нам назустріч.
— Оленко! У мене мама знайшлася!
Очі його сяяли, а голос тремтів від радості.
Я обернулася до тата.
— Це ще не все, братику. У тебе й тато знайшовся.
Тато присів і простягнув до нього руки.
— Іди сюди, синку.
Сашко кинувся йому на шию.
— Тату, таточку! Де ж ви так довго були з мамою? Я вас шукав, я на вас так чекав!
У мене навернулися сльози. Мама теж плакала, стоячи поруч.
— Ну що ви плачете? — здивувався Сашко. — Радіти треба, а ви плачете!
— Не буду, синку, не буду, — мама витерла щоки й обійняла їх обох.
Тато погладив Сашка по голові й кивнув у мій бік.
— А знаєш, хто це?
— Хто? — пошепки запитав Сашко.
— Твоя сестра.