— Наталю, ти тільки не забувай, у чиїй хаті живеш.
Ольга Петрівна сказала це спокійно. Навіть ложку не відклала. А Наталя завмерла з хлібницею в руках.
— Я ж просто запитала, чи можна переставити стіл ближче до вікна…
— А там, де я його поставила, погано? Я за цей стіл півтора місяця чужі підлоги мила.
— Мамо, до чого тут…
Андрій підвів очі від тарілки, але мати вже повернулася до нього:
— А ти їж. Охолоне.
І він послухався.
Наталя поставила хлібницю. Обережно, без жодного звуку. У цьому домі вона вже навчилася все робити тихо.
Двоповерховий будинок на околиці Великих Лук було видно ще з траси. Червона черепиця, кований паркан, троянди біля криниці. Сусіди, проходячи повз, неодмінно сповільнювали крок.
— Оце Ольга збудувалася! Сама, без чоловіка!
І це була правда.
Коли чоловік пішов до іншої, Андрієві виповнилося дванадцять. Ользі залишилися стара хата, борги й син, який одного вечора запитав:
— Мам, а ти теж підеш?
Вона тоді притиснула його до себе.
— Дурненький. Куди ж я від тебе?
А за кілька місяців збирала сумку до Італії.
— Ти ж казала…
— Я повернуся, Андрійку. Зароблю — і повернуся. Будеш у тітки, я дзвонитиму щодня.
Він не плакав. Тільки не відпускав ручку її сумки.
Потім було п’ятнадцять років чужих кухонь, ліків за розкладом, важких тазів із водою й болю в попереку. З моря, до якого можна було доїхати за двадцять хвилин, Ольга бачила здебільшого синю смужку з автобусного вікна.
— Олю, ходімо хоч у неділю на пляж, — кликала знайома заробітчанка.
— Мені за перекриття платити.
— Та ти ж не все життя будуватимешся!
— Зате буде куди повернутися.
Будинок ріс. Андрій дорослішав. Ольга розглядала все це на екрані телефона.
— Покажи ближче сходи. Ні, не ті. Дубові покажи. А чого там щілина?
— Олю, завтра майстер виправить, — заспокоювала сестра.
— Я за те «завтра» тут спину гну!
Коли поклали останню плитку, вона довго мовчала перед екраном.
— Гарно, — нарешті сказала. — Правда ж, гарно?
Їй так хотілося почути, що все було недарма.
А коли Андрій одружився, сама запропонувала:
— Живіть у будинку. Навіщо комусь за оренду платити? Я ж для вас старалася.
— Мамо, а ви? — запитала Наталя.
— А що я? Приїду — місця всім вистачить. Двісті квадратів!
Наталя тоді плакала від вдячності.
— Ми берегтимемо. Чесно.
І берегла. Італійські тарілки, світлий диван, дубові сходи. Тільки себе якось непомітно берегти перестала.
За місяць до свекрушиного приїзду вона діставала блокнот.
— Знову? — Андрій кивнув на списану сторінку.
— Торік твоя мама сказала, що рушники неправильно висять. Я записала, як треба.
— Наталю, це вже занадто.
— Тоді скажи їй це сам.
Він помовчав.
— Та повісь, як вона любить. Тобі що, важко?
Наталя закрила блокнот.
— Ні. Рушники повісити неважко.
Ольга приїжджала в липні на три тижні. Виходила з таксі, оглядала подвір’я й ще до обіймів знаходила недолік.
— А троянди чого такі запущені?
— Доброго дня, мамо. З дороги втомилися? Давайте сумку.
— Сумку Андрій візьме. Я тебе за троянди питаю.
— Підрізала навесні. Потім дощі…
— От завжди в тебе щось.
У хаті вона проводила пальцем по комоду, поправляла штору, відкривала холодильник.
— А це навіщо купували?
— Нам подобається.
— Гроші на вітер. Краще б нормальну скатертину взяли.
За обідом Наталя чекала, поки свекруха скуштує борщ.
— Ну як?
— Їсти можна.
— Я півня домашнього купила…
— М’ясо тут ні до чого. Буряк переварений. Моя синьйора Катерина за таке знаєш що сказала б?
Наталя опустила ложку.
— Я не для вашої синьйори варила.
Ольга повільно підняла голову.
Андрій під столом торкнув дружину коліном.
— Наталочко…
— Що?
— Не починай.
Того вечора Наталя не плакала. Сиділа на краю ліжка й дивилася, як чоловік складає футболку.
— Ти сьогодні мене зупинив.
— Бо мама з дороги. Втомлена.
— А я ні?
— Ну не сваритися ж через борщ.
— Це не через борщ, Андрію. Ти справді не розумієш?
Він сів поруч.
— Розумію. Просто потерпи. Два тижні — й поїде.
— А потім дзвонитиме щовечора. «Покажи город». «Покажи штори». «Чому чашки не там?» Я навіть без неї боюся щось переставити!
— Вона стільки вклала…
— Я знаю! — Наталя вперше підвищила голос і відразу стишила його. — Я все знаю. Скільки коштує плитка. Скільки вона працювала на диван. Скільки ночей не спала через дах. А скільки коштую я, Андрію? Скільки років мені ще треба бути вдячною, щоб зі мною просто нормально розмовляли?
— Не кажи так.
— Тоді переїдьмо. Хоч в однокімнатну. Хоч зі старими меблями.
Він відвів погляд.
— Мама скаже, що ми їй у душу наплювали.
Наталя повільно забрала його руку зі свого плеча.
— А мені, виходить, можна.
Після від’їзду Ольги будинок не ставав вільнішим. Увечері дзвонив телефон, і Наталя вже наперед підводилася з дивана.
— Покажи помідори.
— Мамо, вже темно.
— То ліхтарик увімкни. Я ж хвилююся, чи не пропадає там усе.
Якось Наталя купила дві жовті подушки для вітальні. Перед відеодзвінком сховала їх у шафу.
Андрій побачив, але нічого не сказав.
У серпні з її мокрих рук вислизнула порцелянова салатниця.
Дзвін був короткий. А потім стало так тихо, що Наталя почула власне дихання.
— Ні… Тільки не ця…
Вона присіла над уламками, потягнулася до найбільшого й відсмикнула руку. Порізала палець.
Салатниця з Неаполя. Та сама, про яку Ольга розповідала кожному гостеві.
Наталя вже чула її голос: «Тобі все легко дісталося. Ти ж не знаєш, скільки воно коштує».
Вона сіла просто на підлогу.
— Це миска, — сказала вголос. — Господи, це ж просто миска…
А перестати плакати не могла.
До вечора зібрала невелику сумку. Написала Андрієві: «Я в батьків. Мені треба побути вдома».
Перед виходом перечитала останнє слово.
І не виправила.
Мати відчинила двері, глянула на сумку, на опухлі очі й відступила.
— Заходь. Чай будеш?
— Мамо, можна я поки нічого не розповідатиму?
— Можна.
Батько мовчки посунув до неї тарілку з пиріжками.
— Їж, поки теплі.
Саме від цих слів Наталя й розплакалася.
— Я миску розбила…
Петро Степанович розгублено подивився на дружину.
— То й що?
— От і я думаю: то й що? А сама злякалася так, що руки трусилися.
Ганна сіла ближче.
— Ольжину?
Наталя кивнула.
— Я там усього боюся, мамо. Не так приготувати, не туди поставити. Сяду з книжкою — уже винна, бо вона в Італії працює. Куплю щось — гроші марную. Нічого не куплю — господарювати не вмію. Як правильно?
— Ніяк, якщо людина щодня міняє правила, — тихо відповів батько.
— Вона мене ненавидить.
Ганна похитала головою.
— Не знаю, доню. Мені здається, вона дуже самотня. Вчепилася в ту хату, бо більше ні за що.
— І я маю за це відповідати?
— Ні. Не маєш. Я не виправдовую її. Просто думаю, чому вона така стала.
— А Андрій усе просить потерпіти.
— То хай приїде й почує, що ти вже не можеш, — сказав батько.
Андрій приїхав через три дні. З польовими квітами й невиспаними очима.
— Я салатницю прибрав, — сказав замість привітання.
— Молодець.
— Наталю…
— Що ти скажеш мамі?
Він ковтнув.
— Що розбилася. Посуд б’ється.
— А якби я була вдома, ти б теж так сказав?
Андрій опустив квіти.
— Не знаю.
Вона відвернулася.
— Отож.
— Я винен, — промовив він уже тихіше. — Не тому, що не купив тобі інший будинок. А тому, що бачив усе й робив вигляд, ніби нічого страшного.
Наталя довго мовчала.
— Я повернуся. Бо люблю тебе. Але більше не кажи мені «просто мовчи». Добре?
— Добре.
З матір’ю він поговорив. Ольга образилася, кілька днів телефонувала рідше. Потім усе потроху повернулося на свої місця.
Наступного липня вона приїхала ще втомленішою. Боліла спина, від спеки піднімався тиск. На другий день уже перескладала рушники.
— Мамо, залиште, я сама, — попросила Наталя.
— Якби ти сама, то я б не мусила.
Наталя вийшла на ґанок і довго сиділа там, стискаючи телефон.
Саме тоді подзвонила її мати.
— Як ви?
— Керуємося.
— Зрозуміло… Слухай, ми в неділю приїдемо. З батьком.
— Приїжджайте.
— І ще одну тарілку постав.
— А хто буде?
— Побачиш. Тільки не готуйте на все село.
Та Ольга, почувши про гостей, одразу відкрила сервант.
— Кришталь перемиємо. І скатертину ту, білу, дістань.
— Вона ж чиста.
— Наталю, я бачу, що чиста. Освіжити треба.
У неділю зранку на кухні не було де повернутися.
— Печеню перевірила?
— Так.
— А салат?
— У холодильнику.
— Тільки не подавай у тій зеленій мисці.
Наталя заплющила очі.
— Добре.
О першій біля воріт зупинилася батькова стара «Шкода».
Першою вийшла Ганна з кошиком пиріжків. Потім батько. А за ним із заднього сидіння вибрався високий сивочолий чоловік із букетом садових квітів.
— Дядьку Михайле?!
Наталя кинулася до нього.
— О, ще впізнаєш! А я вже думав, доведеться документи показувати.
— Чому ви не сказали, що приїдете?
— То до твоєї мами питання. Каже: «Поїхали до дітей». Я й поїхав.
Михайло був рідним братом Ганни. Працював головним інженером на агропідприємстві, жив у сусідній області. Сім років тому поховав дружину. Сини роз’їхалися, й тепер, як сам жартував, удома його чекали тільки яблуні: ті хоча б шелестіли, коли він повертався.
Він обійняв племінницю й підійшов до Ольги.
— Добрий день. Михайло.
— Ольга Петрівна.
— Дуже приємно. Це вам.
Вона взяла букет і розгублено торкнулася пелюсток.
— Навіщо ж ви…
— Бо з порожніми руками незручно. А пиріжки Ганна мені не довірила. Каже, половину дорогою з’їси.
Петро засміявся:
— І правильно сказала.
Ольга теж усміхнулася. Не ввічливо, не самими губами — по-справжньому.
Наталя аж озирнулася на матір.
Та невинно поправляла рушничок на кошику.
За столом Михайло не поспішав говорити про себе. Розпитував Андрія про роботу, згадав, як Наталя в дитинстві втекла від гусака й загубила обидва капці, а тоді повернувся до господині:
— А ви в якому місті живете?
— Біля Неаполя.
— Море поруч?
— Хвилин двадцять.
— Часто ходите?
Ольга знизала плечима.
— Нема коли.
— За стільки років?
— Робота ж.
Він не став дорікати. Тільки запитав:
— А що вам там подобається?
Ольга навіть розгубилася.
— Подобається?..
— Ну так. Не робота. Щось для себе.
Вона задумалася.
— Кава. Там є маленька кав’ярня на розі… Господар мене вже знає. Як важка ніч, я дорогою по хліб заходжу. Він мовчки ставить чашку.
— От бачите. Уже є про що розказати.
І вона розповіла. Про ранкові вулиці, про сусідку, яка вчила її італійських слів, про те, як одного разу переплутала назву риби й насмішила весь магазин.
Андрій здивовано слухав.
— Мам, ти нам такого не казала.
— Та ви все питаєте, чи гроші дійшли.
Вона сказала це без докору. І від цього синові стало ще незручніше.
Та коли зайшло про будинок, Ольжин голос знову змінився.
— Зате тепер є що людям показати. П’ятнадцять років здоров’я поклала. Дітям усе готове. Я їм кажу: цінуйте, бо якби не я…
Наталя потягнулася до глечика, хоча її склянка була повна.
Андрій випростався.
— Мамо, ми ж говорили…
— А що я не так сказала?
Михайло спокійно поклав виделку.
— Будинок у вас чудовий, Олю. Видно, скільки праці.
Вона повернулася до нього, готова почути звичне схвалення.
— Отож.
— Тільки ви ж його дітям запропонували?
— Звісно. Кому ж іще?
— То хай живуть. Не борг щодня відробляють, а живуть.
За столом стихло.
Ольга зблідла.
— Ви думаєте, я з них плату беру?
— Ні. Грошей не берете.
— Тоді не розумію.
Михайло помовчав.
— Може, я недоречно сказав. Пробачте. Просто ви щойно так добре розповідали. І всі сміялися. А потім заговорили про те, хто кому чим зобов’язаний, — і всі замовкли.
Ольга подивилася на сина. На Наталю, яка так і тримала глечик.
— Постав, доню, — сказала тихо. — Важкий же.
Наталя поставила.
— Я не хотіла нічого поганого, — додала Ольга.
— Знаю, — відповів Михайло. — Ви хотіли, щоб їм було добре.
Вона вже не знайшлася, що сказати.
Після обіду Ольга зібралася нести тарілки, але Михайло кивнув у бік саду.
— Покажете яблуні? Я дорогою такі гарні плоди помітив.
— Та там нічого особливого…
— От і перевіримо.
— Мені ще прибрати треба.
— Ми впораємося, мамо, — швидко сказала Наталя.
Ольга глянула на неї, потім на Михайла.
— Ну… ходімо.
Біля вікна Наталя зупинилася з мокрою тарілкою в руках. Свекруха щось показувала серед гілок. Михайло слухав, схиливши голову. Тоді відповів — і Ольга засміялася, прикривши рот долонею.
— Мамо, — пошепки покликала Наталя.
— Що?
— Ти це навмисне?
Ганна взяла в неї тарілку.
— Витирай краще. Вода на підлогу капає.
— Мамо!
— Я просто брата в гості привезла. Він сам. Вона сама. А далі вже не моя справа.
І все-таки всміхнулася.
Перед від’їздом Михайло затримався біля воріт.
— Олю, можна вам зателефонувати?
Вона чомусь озирнулася на будинок.
— Можна.
— Не про яблуні.
— Я зрозуміла, — сказала вона й почервоніла.
Того вечора тарілки в сушарці стояли впереміш. Ольга пройшла повз, зупинилася, наче хотіла щось сказати, та в цю мить задзвонив телефон.
— Так, Михайле… Ні, не зайнята.
І пішла на терасу.
Наступного ранку Наталя спустилася на кухню, приготувавшись до зауважень. Ольга сиділа біля вікна з кавою.
— Доброго ранку, мамо.
— Доброго. Тобі налити?
— Я сама.
— Та сиди вже.
Вона поставила перед невісткою чашку. Кілька секунд обидві мовчали.
— Наталю, я вчора, мабуть, знову зайвого наговорила.
Наталя обхопила чашку долонями.
— Мабуть.
Ольга стиснула губи, але сперечатися не стала.
— Я не звикла, щоб мені отак прямо…
— Я теж не одразу змогла говорити прямо.
Свекруха опустила очі.
— Каву не солодила. Ти ж без цукру?
— Так.
Це була маленька річ. Але Ольга вперше запам’ятала не те, що Наталя робить неправильно.
У середу приїхав Михайло. Привіз персики, троянди й запросив Ольгу в місто.
— У ресторан? — перепитала вона так, ніби він покликав її летіти на Місяць.
— Можна спершу в парк. Щоб не так страшно.
— Який ви… У мене город.
— До вечора заросте?
— Не заросте, але…
— Тоді їдьмо. Я столик замовив. Тепер або ви мене рятуєте, або доведеться самому дві вечері їсти.
За пів години Ольга стояла перед шафою.
— Наталю, зайди на хвилинку.
На ліжку лежали дві сукні.
— Яка?
— Оця, світла.
— Не надто… молодіжна?
— Мамо, вона вам личить.
Ольга приміряла, повернулася до дзеркала й узяла сережку. Застібка не слухалася.
— Та що ж це…
— Давайте допоможу.
Наталя відвела пасмо її волосся. Відчула, як напружені свекрушині плечі.
— Хвилюєтеся?
— Ні.
Пауза.
— Трохи. Не пам’ятаю вже, коли отак кудись ішла.
— Гарного вам вечора.
Ольга зустрілася з нею очима в дзеркалі.
— Дякую, доню.
Повернулася вона пізно. Зайшла на кухню навшпиньки, але Андрій уже сидів там із чаєм.
— Ну що, мамо, де це ми ходимо?
— Ти мені тут не починай, — засміялася вона й легенько вдарила його по плечу.
Наталя, яка визирнула з коридору, не втримала усмішки.
Зміни не сталися за один вечір. Іноді Ольга ще хмурилася біля переставленої вази чи починала пояснювати, як правильно мити плитку.
Але тепер могла спинитися на півслові.
— Ти б оце… Та ні. Роби, як тобі зручно.
Одного разу Андрій почув:
— Я ж на цю кухню…
І тихо сказав:
— Мамо.
Ольга видихнула.
— Пам’ятаю.
Перед від’їздом до Італії вона сама підійшла до Наталі.
— Михайло мене відвезе. Ви не вставайте вдосвіта.
— Ми проведемо.
— Як хочете.
Вона вже вийшла з кімнати, та повернулася.
— І подушки свої жовті дістань.
Наталя розгубилася.
— Які?
— Що в шафі ховаєш. Я бачила.
— Вам же не сподобалися б.
Ольга провела пальцем по дверній ручці.
— То мені й не обов’язково, правда?
На автовокзалі Михайло довго тримав її за руку.
— Приїдете — дзвоніть одразу.
— Це ж ніч буде.
— Я знаю, котра буде година.
— Не треба через мене не спати.
— Олю, я хочу знати, що ви доїхали. Це трохи інше.
Вона відвернулася до автобуса, щоб не побачив її очей.
Восени телефон дзвонив так само часто. Тільки Наталя більше не схоплювалася з місця.
— Як ви там, діти?
— Добре. Андрій вечеряє.
— Смачного йому. А ти їла?
— Їла.
— І не сиди до ночі з тим городом. Усього не переробиш.
Якось наприкінці жовтня Наталя запитала:
— Мамо, я хочу біля входу інші квіти посадити. Які краще?
Уже поклала поруч ручку.
— А які тобі подобаються?
— Мені?
— Ну не сусідці ж. Ти їх щодня бачитимеш.
Наталя мовчала так довго, що Ольга занепокоїлася:
— Алло? Зник зв’язок?
— Ні, мамо. Я тут.
Після розмови Андрій побачив ручку й чистий аркуш.
— Нічого не записувала?
Наталя похитала головою.
Він сів навпроти.
— Треба було мені раніше тебе почути.
— Треба було.
— Знаю.
Вона простягнула через стіл руку. Цього разу він не став нічого пояснювати — просто взяв її долоню у свою.
На початку квітня Ольга зателефонувала синові вдень.
— Зустрінеш мене в суботу?
— Ти ж у липні збиралася.
— Передумала.
— Щось сталося?
— Сталося. Я додому хочу.
Андрій завмер.
— На скільки?
— Назавжди. Я вже попередила, заміну знайшли. Досить.
У суботу її зустрічали всі. Михайло стояв трохи осторонь із квітами й дивився, як вона обіймає сина.
Потім Ольга притиснула до себе Наталю.
— Скучила.
— І ми скучили, мамо.
Підійшла до Михайла, щось сказала йому тихо. Він забрав валізу, поцілував її в скроню.
Андрій раптом заусміхався так, як колись у дитинстві.
На Великдень Михайло приїхав у костюмі.
— Ого, — прошепотіла Наталя чоловікові. — Схоже, сьогодні не тільки паску їстимемо.
Після обіду він покликав Ольгу в сад. Родина залишилася на терасі, але далеко вони не пішли.
Михайло взяв її за руки.
— Я хотів красиво сказати. Навіть дорогою повторював.
— І?
— Усе забув.
Вона засміялася.
— То не мучтеся.
— Не мучитися не вийде. Питання серйозне.
Він дістав маленьку коробочку.
Ольга перестала усміхатися.
— Михайле…
— Я не хочу більше дзвонити ввечері й питати, як минув ваш день. Хочу бути поруч і знати. Каву разом пити. Сваритися, може, через відкриту кватирку.
— Я люблю, щоб було відчинено.
— Домовимося.
Вона вже плакала.
— Олю, виходьте за мене. Давайте вже жити не порізно.
— Так, — прошепотіла вона.
— Не почув.
— Так, кажу. І не змушуйте повторювати, я й без того вся мокра.
З тераси пролунав схлип. Ганна сердито витерла очі.
— То вітер.
Петро мовчки обійняв її за плечі.
Весілля справили за місяць. Невелике, для своїх. Наталя допомагала свекрусі вибирати сукню, а Ольга вперше не запитувала ціну раніше, ніж дивилася в дзеркало.
У понеділок молодята покликали Андрія з Наталею до вітальні.
— Сідайте, діти, — сказала Ольга.
Наталя за звичкою напружилася.
Ольга помітила.
— Не бійся. Ніхто нічого не перевірятиме.
Михайло сидів поруч і тримав її за руку.
— Ми тут житимемо, — продовжила вона. — У Михайла сини господарство приймають, роботу він поступово передає. Тут нам добре.
— Звичайно, мамо, — сказав Андрій. — Місця ж вистачить.
— Вистачить. Але вам потрібне своє. Тому ми хочемо купити вам квартиру в місті. Трикімнатну, щоб не тіснитися.
Наталя подивилася на чоловіка.
— Мамо… Це ж величезні гроші.
— Є в мене. Відкладала на чорний день. Нехай хоч раз підуть на добрий.
— А будинок? Ви ж завжди казали, що для Андрія…
Ольга кивнула.
— Казала. А поводилася так, ніби ви тут у мене на випробуванні.
Вона замовкла, потерла великим пальцем обручку.
— Я все чекала, що ви мені дякуватимете. Дякували — мало. Хвалили — мало. Мені все здавалося: не розумієте ви, чого воно коштувало.
— Ми розуміли, мамо, — тихо сказав Андрій.
— Тепер знаю. Просто мені треба було не про цеглу говорити. А сказати, що я втомилася. Що мені самій страшно. Що повертаюся раз на рік і не знаю вже, про що з власним сином розмовляти.
Андрій опустив голову.
Ольга підвелася й підійшла до невістки.
— Наталю, пробач мені.
Та теж встала.
— Мамо…
— Дай сказати. Я ж стільки років тобі слова не давала.
Наталя закусила губу.
— За борщ твій пробач. За рушники. За те, що соромила при людях. І за оте моє «в чиїй хаті живеш». Я знала, що тобі боляче. Бачила ж. І все одно казала.
По Наталиних щоках покотилися сльози.
— Я миску вашу розбила, — раптом вирвалося в неї.
Ольга розгубилася.
— Яку миску?
— Салатницю. З Неаполя. Тоді, як до батьків поїхала.
— То ти через неї?..
— Не через неї, мамо.
Ольга заплющила очі. Потім міцно обійняла невістку.
— Знаю. Господи, тепер знаю.
Вони стояли посеред вітальні й плакали. Андрій підійшов, обійняв обох.
А Михайло тихо вийшов на кухню поставити чайник.
Квартиру оформили на молодих.
— І відразу домовимося, — сказала Ольга, коли віддавала документи. — Де стоятиме стіл, я не питаю.
Наталя засміялася крізь сльози.
— Біля вікна.
— От і добре.
Минуло два роки.
У світлій міській квартирі на дивані лежали жовті подушки, чашки стояли на зручній полиці, а маленький Михайлик навчився діставати з нижньої шухляди каструлі.
— Знову концерт, — зітхав Андрій, почувши гуркіт.
— Нехай. Зате знаємо, де дитина.
Сина назвали на честь дідуся Михайла. Той, коли почув, довго поправляв окуляри й бурмотів:
— Ну ви теж вигадали… Наче інших імен нема.
А потім пів години не віддавав немовля з рук.
Щосуботи вони їхали у Великі Луки.
Тепер Наталя не перевіряла дорогою, чи достатньо чисті в неї черевики, і не згадувала, що забула зробити в саду. Телефонувала з машини:
— Мамо, вам хліба взяти?
— Не треба, я напекла.
— Знову стільки всього?
— А що? Мені тепер подобається.
Біля воріт Ольга вже простягала руки до онука.
— Де мій хлопчик? Іди до бабусі!
— А ми? — ображено питав Андрій.
— І ви йдіть. Тільки в машині нічого не забудьте.
Одного літнього вечора всі сиділи на терасі. Михайлик у бабусі на колінах намагався нагодувати її вишнею. Сік стікав по пальцях, капав на світлу скатертину.
Наталя машинально потягнулася по серветку.
— Ой, зараз пляма буде…
Ольга перехопила її руку.
— Виперемо.
І відкрила рот, слухняно приймаючи від онука розчавлену ягоду.
Наталя подивилася на Михайла, який сидів поруч.
— Дядьку, ви хоч знаєте, що для нас зробили?
Він глянув на неї поверх чашки.
— Я?
— Ви.
— Приїхав поїсти. Потім яблуні подивився. Оце наче й усе.
— Авжеж, — усміхнулася Наталя. — Яблуні.
Михайло перевів погляд на дружину.
— Гарний у вас сад, Олю.
Вона підвела голову. На щоці в неї лишився слід від онукових липких пальців.
— То вже наш, Михайле. Наш.
Він простягнув їй серветку й обережно витер щоку.
А Наталя відкинулася на спинку стільця. На столі стояла велика салатниця — звичайна, куплена в районному магазині. Чашки були з різних сервізів. Рушник на поручні висів криво.
Ніхто цього не виправляв.
— Ще чаю, доню? — запитала Ольга.
— Ще трохи, мамо.
І посунула свою чашку ближче.