— «Банки на неділю підготуй

— «Банки на неділю підготуй. Оленка все складе й у погріб знесе», — прочитала я вголос і підняла очі на чоловіка. — А Оленку ти запитав?

Дмитро відклав ніж. На дошці лишилася недорізана хлібина.

— Ну почалося… Я ж не чужим людям пообіцяв. Мамі.

— Тоді чому працювати маю я?

Марія Іванівна простягнула руку по телефон, але я ще раз глянула на повідомлення. Вище чоловік написав: «Вона сама хоче на свіжому повітрі порухатися. Після комп’ютера їй корисно».

Сама хоче.

А в п’ятницю я мало не плакала, коли просила залишити мене вдома хоча б на ці вихідні.

Почалося все о п’ятій ранку.

— Оленко, ти вже встала? Вийди на хвилинку!

Я почула свекруху крізь сон і спершу злякалася: може, погано їй? Натягнула Дмитрів флісовий светр, схопила телефон і вийшла на ґанок.

Марія Іванівна стояла в гумових чоботях із двома лопатами.

— О, добре. Бери оцю, вона легша. До сніданку город перекинемо, а тоді за малину візьмемося.

Я подивилася на екран телефона.

П’ята нуль три.

— Який город?

— Та наш же. Тракторця не буде, сусід поїхав. Дмитро не казав?

— Ні.

— От забудько… Нічого, вдвох швиденько впораємося.

Вона простягнула мені держак. Я не взяла.

— Маріє Іванівно, ми опівночі приїхали. Я до другої замовлення відправляла. Я три години спала.

— То на повітрі розходишся. Я теж змалку прокидаюся — і нічого.

Із прочиненого вікна долинуло Дмитрове сопіння. Свекруха усміхнулася.

— А синочок хай ще полежить. Він цілий тиждень працював, учора за кермом намучився…

— Учора за кермом була я.

— Що?

— Усю дорогу. У Дмитра голова розболілася. Він спав.

Вона трохи помовчала, тоді переставила лопату до іншої руки.

— Ну, значить, справді недобре почувався. Хай відпочине.

Я так і стояла перед нею в чужому светрі й капцях. Мені теж було недобре. Тільки для цього, виходить, треба було спочатку дістати якийсь переконливіший доказ, ніж три години сну.

З літньої кухні визирнула Ірина, Дмитрова молодша сестра.

— Мамо, а великі мішки де? Там люди о дев’ятій будуть.

— У сінях, під лавкою.

— Нам би двадцять кущів до того часу викопати. Вони вже гроші переказали.

— Яких двадцять кущів? — перепитала я.

Ірина здивовано глянула на мене.

— Малини. Ти не знала?

Я подивилася на дві лопати, на рукавички, акуратно покладені на лавці, на свекруху, яка вже нетерпляче поглядала в бік городу.

До мого приїзду тут усе підготували.

Крім моєї згоди.

Перші два роки шлюбу я справді любила наші поїздки в село. Принаймні любила збиратися.

— Приїжджайте, діти, — кликала Марія Іванівна щоп’ятниці. — Я пирогів напечу. Посидимо, побалакаємо. Тут повітря яке! Не те що у вашому місті.

Я складала в сумку книжку, теплий кардиган, крем для рук.

Книжку щоразу привозила нерозгорнутою. Крем закінчувався.

— Оленко, поки чайник закипає, переберімо груші. Бо шкода ж, пропадуть.

— Зараз.

— А тоді ще банки сполоснути треба. Ти ж бачиш, я сама не встигаю.

— Добре, допоможу.

— А картоплю до погреба сьогодні занесемо? Мороз уночі обіцяють.

Я кивала. Хіба ж залишиш літню жінку саму з мішками?

Дмитро в цей час то відсипався, то йшов до сусіда, то довго щось дивився в телефоні.

Одного разу він застав мене біля комори з ящиком груш.

— Чого ти така змучена?

— Спина болить.

— То піди приляж.

— А це хто закінчить?

— Мама потім доробить.

З хати одразу долинуло:

— Оленко, ти там ще надовго? Я вже банки винесла!

Я подивилася на чоловіка.

Він знизав плечима:

— Ну скажи, що втомилася. Хто тобі заважає?

— Ти можеш сам їй допомогти?

— Я до Миколи обіцяв зайти. Ненадовго.

Повернувся він до вечері.

А в машині, коли я не могла зручно сісти через поперек, ще й образився:

— Чого ти мовчиш? Знову щось не так?

— Я втомилася, Дімо.

— Ну ти ж сама весь день крутилася. Тебе ніхто не змушував.

Саме це й було найгірше. Ніхто не змушував. Просто біля тебе зітхали, бралися за найважчий кошик, хапалися за спину й казали: «Нічого, я сама».

І я вставала.

У вересні через такі вихідні я втратила велике замовлення.

У неділю ми до ночі носили до погреба картоплю й буряки. Додому дісталися після опівночі. Уранці я вимкнула чотири будильники й прокинулася від дзвінка замовниці.

— Олено, ми вас чекаємо на зустрічі. Ви приєднаєтеся?

Я сіла на ліжку так різко, що потемніло в очах.

— Перепрошую. Я… дайте мені п’ять хвилин.

Розмову перенесли. Замовниця була ввічлива, навіть поспівчувала. А за тиждень повідомила, що каталог дороблятиме інший дизайнер.

Увечері Дмитро вислухав мене й похитав головою:

— Треба режим налагодити. Не можна до ночі перед екраном сидіти.

— Я вчора не перед екраном сиділа. Я твоїй мамі картоплю носила.

— До чого тут мама? Я взагалі кажу.

Я тоді промовчала. Навіть заплакати не мала сил.

А тієї п’ятниці таки спробувала відмовитися.

— Дімо, поїдь цього разу сам. Мені треба доробити макети й виспатися.

Він завмер біля шафи з чистою сорочкою в руках.

— Ти серйозно?

— Так.

— Мама вже вареники робить.

— Я їй зараз подзвоню, поясню.

— Вона засмутиться.

— А я виснажена.

— Оленко, всі втомлюються.

Я закрила ноутбук.

— Тоді запросімо її до нас. Я замовлю обід, погуляємо в парку. Вона теж відпочине.

— Восени? А кури? А хата? А город? Ти ж розумієш, що вона не поїде.

— Добре. Тоді їдь ти.

Дмитро поклав сорочку на ліжко.

— Ми сім’я чи кожен сам по собі? Раз на тиждень до матері з’їздити — уже проблема?

Я ще кілька секунд дивилася на нього. Чекала, може, він почує, що сказав.

Він узяв дорожню сумку й запитав:

— То ти збираєшся?

Я зібралася. Поклала ноутбук, зарядний пристрій і мазь для спини.

Дорогою Дмитро купив мені каву, мамі — зефір.

— От побачиш, відпочинемо, — сказав він, відкидаючись на пасажирському сидінні. — Не бери все так близько до серця.

А о п’ятій ранку мені простягнули лопату.

— Оленко, то що стоїмо? — повернула мене до тями свекруха. — Треба починати.

Я відступила від лопати.

— Я зараз.

У кухні Ірина витягала з-під лавки мішки.

— Слухай, а Дмитро тобі взагалі нічого не сказав? — запитала вона.

— Нічого.

— Дивно. Він же мамі написав, що ви вільні й усе зробите.

— Ми?

— Ну так.

— А мене він у п’ятницю вмовляв їхати відпочивати.

Ірина перестала розправляти мішок.

— Я думала, ви домовилися.

— От і я думала, що знаю, на що погоджуюся.

Я пройшла до кімнати, ввімкнула світло й торкнула чоловіка за плече.

— Дмитре. Вставай.

Він сховав обличчя в подушку.

— Котра година?

— П’ята.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Мама чекає копати город. І двадцять кущів малини треба підготувати до дев’ятої.

— То йди скажи, що пізніше…

— Ти їй обіцяв?

Він розплющив одне око.

— Ну, казав, що допоможемо. А що?

— Хто — допоможемо?

— Оленко, не починай. Там роботи на пів години.

Я відкинула край ковдри.

— Чудово. Вставай. Якраз за пів години впораєшся й повернешся спати.

Дмитро сів.

— Ти чого така?

— Яка?

— Наче я тобі ворог.

— А ти чому обіцяєш мій час, а сам спиш?

Він потер обличчя долонями.

— Я збирався після сніданку вийти. Мама сама навіщось удосвіта підхопилася.

— То скажи їй це. І про вчорашню дорогу теж скажи. Вона тебе жаліє, бо ти за кермом намучився.

Дмитро озирнувся на двері.

— Тихіше. Навіщо, щоб усі чули?

— А чого тут соромитися? Я вела машину. Ти відпочивав.

— Тільки давай без зауважень при рідних, добре?

— Добре. Тоді при рідних сам усе поясниш.

На кухні ми зібралися вже вшістьох, якщо рахувати дві лопати, що виднілися за прочиненими дверима. Чомусь саме вони найбільше притягували мій погляд.

Марія Іванівна сіла навпроти.

— Я не розумію, що трапилося. Якщо спина болить, так і скажи.

— Я хочу спати.

— То чого не сказала?

— Кажу зараз.

Вона стиснула губи.

— Ніхто тебе силоміць у город не веде.

— Але ви вже розраховуєте, що я копатиму. Хоча мене ніхто не запитав.

— Дмитро сказав, що ви все зробите.

Чоловік саме різав хліб.

— Дімо, — покликала я. — Відклади, будь ласка, ніж.

— Я чую.

— Тоді відповідай.

Він поклав ніж на дошку.

— Мамо, ну я ж не казав, що о п’ятій ранку.

— А я не казала, що саджанці самі себе викопають. Люди на дев’яту приїдуть.

— Можна було пізніше домовитися.

— Ти написав: «Оленка любить із рослинами поратися, їй тільки в радість».

Я повільно повернулася до чоловіка.

— Що ти написав?

— Ну любиш же ти квіти.

— У мене чотири вазони на підвіконні.

Ірина кашлянула, ховаючи усмішку.

— І жоден, Дімо, — додала я, — не треба викопувати лопатою до світанку.

Свекруха дістала телефон.

— Ось. Читай сама. Бо виходить, ніби я все вигадала.

Я прочитала. Про свіже повітря. Про корисну розминку. Про банки, капусту й погріб.

Повернула їй телефон.

— Ти знав, що я хочу залишитися вдома?

Дмитро зітхнув.

— Знав.

— Знав, що в мене термінова робота?

— Так.

— І все одно написав, що я сама хочу?

— Я просто маму заспокоїв! Вона хвилюється, що до морозів не встигне. Ти завжди допомагаєш, я не думав, що кожну дрібницю треба узгоджувати.

— Два дні роботи — це дрібниця?

— Знову ти…

— Ні, почекай. Якби я пообіцяла твоєму начальнику, що ти в суботу безкоштовно розвантажиш машину, ти б теж не заперечував? Ти ж сильний. Тобі корисно порухатися.

— Це моя мама, а не начальник!

— Саме тому ти міг приїхати й допомогти їй сам.

— Тобі так важко один раз?..

— Дімо, — перебила Ірина.

Він невдоволено глянув на неї.

— Що?

— Не один. Вона третю осінь тут щовихідних працює.

— А ти тепер теж почнеш?

— Ні. Просто покажу мамі, що ти мені вчора написав.

Ірина поклала телефон на стіл.

— «Мішки й сортування залиш на Олену». А сам ти куди зранку збирався?

Дмитро мовчав.

— До Миколи генератор дивитися, — сказала вона вже тихіше. — Я ж чула, як ти домовлявся.

Марія Іванівна подивилася на сина. Потім на мене.

Зняла робочі рукавички.

— Зрозуміло.

— Мамо…

— Ні, почекай. Мені ти одне кажеш, їй — друге. А я о п’ятій людину буджу.

Я вперше за весь ранок відчула, як трохи відпускає стиснуті плечі.

Свекруха взяла телефон.

— Іро, повертай людям гроші. Скажемо, що не встигаємо. Малину я потім сама викопаю.

Дмитро різко підвівся.

— Не треба нічого повертати. Я викопаю.

— Сам?

— Сам, мамо.

— Тоді чоботи біля дверей.

Він глянув на мене, наче чекав, що я зараз скажу: «Гаразд, ходімо разом».

Я взяла своє горнятко.

— Я піду полежу.

Заснути вже не вийшло. За стіною тихо розмовляли, рипнули двері, у дворі задзеленчало відро.

Я лежала й дивилася в стелю. Потім підвелася, відкрила розклад електричок і викликала таксі до станції.

Дмитро зайшов, коли я складала кабель від ноутбука.

На штанях у нього була мокра земля.

— Ти куди?

— Додому.

— Серйозно? Через малину?

Я поклала зарядний пристрій у сумку.

— Через те, що хочу виспатися.

— Я ж уже копаю. Від тебе ніхто нічого не просить.

— Добре. Дякую.

Він розвів руками.

— Ну чого тобі ще треба?

— Відпочити, Дімо. Я про це з п’ятниці кажу.

— Мама подумає, що ти образилася й демонстративно поїхала.

— Скажи, що я поїхала спати.

— Оленко…

— Машину лишаю тобі. Повернешся, коли закінчиш.

Він сів на край ліжка.

— Можна ж було без цього всього.

Я застебнула сумку.

— Можна. Ти міг мене запитати.

На ґанку чекала Марія Іванівна з пакунком у рушнику.

— Візьми пиріжків.

— Дякую, не треба, я…

— Пиріжки ні в чому не винні. Бери.

Я взяла. Вони були ще теплі.

Свекруха поправила край рушника.

— Тільки ти й на мене всіх собак не вішай. Я ж тебе за руку з ліжка не тягнула.

— Не тягнули.

Вона вже ніби хотіла полегшено кивнути, але я додала:

— Ви питали під дверима, скільки ще можна спати. Казали, що самі важкого не піднімете. А коли я виходила, давали наступну роботу.

— То що ж мені, зовсім допомоги не просити?

— Просити. Тільки щоб я могла сказати «не зараз» і не почуватися після цього поганою людиною.

Біля хвіртки зупинилося таксі.

Марія Іванівна глянула на машину, потім на мене.

— Подзвони, як доїдеш.

— Подзвоню.

Удома я проспала п’ять годин. Навіть сумку не розібрала.

Прокинулася від повідомлення Дмитра: фотографія мішків із саджанцями й два слова — «Усе встигли».

Я написала: «Рада за вас», — замовила гарячий обід і сіла доробляти макет.

За сорок хвилин закінчила те, над чим мучилася весь тиждень.

Увечері подзвонив чоловік.

— У нас мазь для спини залишилася?

— Залишилася. Що, болить?

— Та трохи потягнув. Ті кущі, виявляється, ще завантажити треба було. Потім ями засипати, ділянку перекопати…

Він замовк. Я чула, як десь поруч дзенькнув посуд.

— А тепер мама листя надумала вивозити, — продовжив він. — Я кажу: досить, завтра зробимо. Вона ніби не чує.

— Чує. Просто хоче все за день закінчити.

— Ну це ж неможливо!

— Неможливо, — погодилася я.

Він роздратовано видихнув.

— Сказала б їй сама.

— Скажи, що продовжиш наступного разу. І сідай відпочивати.

— Легко тобі казати. Вона одразу сама за кошики береться. Сидітимеш тут, як останній…

Я мовчала.

Дмитро теж стих.

Потім запитав уже іншим голосом:

— Ти так само?

— Що?

— Сидіти не могла, коли вона сама починала?

— Так.

У слухавці щось зашурхотіло.

— Я думав… Ну, ти ж ніколи не відмовлялася.

— Я відмовилася в п’ятницю. Пам’ятаєш, що ти мені сказав?

Він довго не відповідав.

— Пам’ятаю.

Того вечора він залишився в селі: сил сідати за кермо не було.

Я поклала мазь на його тумбочку й вимкнула звук телефона до ранку.

Наступні вихідні теж провела вдома.

А в середу зателефонувала Марія Іванівна.

— Ну що, здала свою роботу?

— Здала. Замовник задоволений.

— То добре. Бо Дмитро казав, ти переживала.

Ми поговорили про погоду, про смородину біля паркану, про Іринину роботу. Потім свекруха замовкла.

— Оленко…

— Слухаю.

— Ти тепер зовсім не приїжджатимеш?

— Приїжджатиму.

— Бо я Ірі сказала, що ти, мабуть, сердишся. А вона: «Не чіпай її, хай відпочине».

— Я не хочу з вами сваритися. Просто щотижня їздити й працювати два дні більше не можу.

— А хто каже два дні працювати? Приїжджай у гості.

— Добре. Тільки домовляймося заздалегідь: ми їдемо в гості чи допомагати. І що саме треба зробити.

Вона зітхнула.

— Та як я вгадаю? Сьогодні тепло, завтра заморозки. Яблукам не скажеш: почекайте, Оленка виспиться.

— Тоді Дмитро допоможе зранку. А я приєднаюся пізніше.

Свекруха помовчала.

— О котрій же до вас стукати можна?

— Краще я сама вийду, коли прокинуся.

— Та я ж сніданок…

— Ми підігріємо. Правда. Не треба нас чекати.

— О дев’ятій уже пів дня мине, — почала вона звичним тоном і раптом зупинилася. — Гаразд. Зранку біля курей попораюся. Там вас не розбуджу.

— Дякую.

— А ви потім не до обіду лежіть.

Я всміхнулася.

— Постараємося.

Це ще не було повним порозумінням. Але ми вперше домовлялися, а не з’ясовували, чи достатньо я люблю їхню родину.

У середині жовтня приїхали в суботу ближче до обіду. Заздалегідь сказали: у неділю після обіду повертаємося.

Дмитро сам подзвонив матері:

— Двері в сараї полагоджу. Що ще термінове?

Я чула, як вона щось довго перелічувала.

— Мамо, двері й ще одна справа. Решту наступного разу.

Він говорив незвично твердо, хоча потім ще хвилину дивився на телефон.

Марія Іванівна зустріла нас біля хвіртки.

— До обіду якраз, — сказала вона.

На годинник глянула. Докоряти не стала.

Ми привезли готову їжу, швидко накрили стіл. Уперше я їла гарячий обід, а не доїдала захололе між банками й кошиками.

Потім Дмитро пішов до сараю, а свекруха запитала:

— Допоможеш шафу на веранді перебрати? Неважке. Я сама дістану, а ти скажеш, що вже викинути.

— До четвертої можу.

Вона озирнулася на годинник.

— Встигнемо.

За коробкою з ялинковими прикрасами знайшлася фотографія її чоловіка. Він спав у дерев’яному кріслі під яблунею, прикривши обличчя газетою.

Марія Іванівна витерла скло рукавом.

— Ох і сердилася я тоді на нього.

— За що?

— Роботи повно, а він дрімає. Я ще кричала з городу: «Може, тобі подушку винести?»

Вона всміхнулася й сіла на табурет.

— А тепер дивлюся — хай би спав. Хоч цілий день.

Я присіла поруч.

Із двору долинув Дмитрів голос:

— Мам, інша викрутка де?

— У верхній шухляді! — гукнула вона й знову подивилася на знімок.

Трохи згодом тихо сказала:

— Восени тут погано самій. О п’ятій уже темно. Телевізор говорить, а ти його й не слухаєш.

— Чому ви не казали?

— А що казати? У вас життя своє.

Вона поправила фотографію в рамці.

— Мені здавалося: справ побільше буде — довше побудете. То одне доробити, то друге… До чаю затримаєтесь, а там уже й вечір.

Я подивилася на неї.

— А я після тих справ наступної п’ятниці вже боялася вашого дзвінка.

Свекруха опустила руки на коліна.

— Он як.

— Я не вас не хотіла бачити. Я знала, що знову не відпочину.

— А Дмитро казав, тобі подобається. Я ще раділа: думаю, буде з ким у землі покопатися.

— Мені з вами чай пити подобається.

Вона глянула на мене з недовірою.

— Просто так сидіти?

— І розмовляти. Або до лісу пройтися. Ви ж обіцяли показати стежку до узлісся.

— Так ти все збиралася, та ніколи…

— Ми за три роки туди не дійшли.

Марія Іванівна подивилася на наполовину розібрану шафу.

Потім закрила коробку.

— Пил до завтра нікуди не втече.

До лісу ми пішли втрьох, щойно Дмитро закінчив із дверима.

Свекруха показувала, де навесні цвітуть проліски, розповідала, як колись діти тут загубили відро ожини, а Дмитро запевняв, що то Ірина його несла.

— Обоє ви добрі були, — сміялася вона. — Додому сині по самі вуха прийшли, а ожини — жменя.

Я йшла поруч і вперше не думала, скільки ще треба встигнути до темряви.

Звісно, за один день ніхто не змінився.

На початку листопада о шостій ранку під нашим вікном загриміло відро. Потім зашкребла по доріжці лопата.

Я розплющила очі.

Дмитро поряд важко зітхнув.

— Лежи.

Натягнув куртку й вийшов на ґанок.

— Мамо.

— Що?

— Ми до дев’ятої спимо. Домовлялися ж.

— Я тільки відро переставила.

— А лопата сама по доріжці їздить?

— Та тут іній…

— Я прокинуся й приберу. Залиш, будь ласка.

— Ніжні ви які стали, — пробурмотіла вона, але вже без колишнього докору. — Гаразд. Піду в дальній сад.

Дмитро повернувся, ліг і підтягнув ковдру до підборіддя.

Я торкнулася його плеча.

— Дімо.

— М-м?

— А за ті повідомлення ти так і не перепросив.

Він перестав вовтузитися.

— Знаю.

— Мені було дуже прикро.

— Я зрозумів.

— Не через сам город.

— Та я вже зрозумів, Оленко.

Він повернувся до мене.

— Я справді думав, що ти не проти. Тобто… Мені було зручно так думати.

Я мовчала.

— Вибач. Треба було спитати.

— І почути відповідь.

— І почути, — погодився він.

Я трохи помовчала.

— Більше не обіцяй нічого від мого імені.

— Не буду.

Він знайшов під ковдрою мою руку й стиснув.

За тиждень у мене знову накопичилася робота. У п’ятницю Дмитро поставив біля дверей свою сумку й запитав:

— Тобі щось купити, поки не поїхав?

— Ти не вмовлятимеш мене?

Він похитав головою.

— Мамі я вже сказав, що буду сам.

— І що вона?

— Спитала, чи пиріжків тобі передати.

Тепер інколи я сама прокидаюся в селі раніше дев’ятої. Лежу трохи, слухаю хату, а тоді йду на кухню.

Марія Іванівна наливає каву.

— Виспалася?

— Так.

— Ну й добре. Пиріжок будеш?

Я сідаю біля вікна. Вона розповідає, що телефонувала Ірина, що сусідка знову переплутала насіння, що на горищі знайшлася моя стара книжка, яку я колись привезла й забула.

Потім питає:

— Оленко, а скільки ти сьогодні можеш мені допомогти?

— Годину. До одинадцятої.

Іноді вона ледь морщиться: справ у неї завжди більше, ніж годин у дні.

Але киває.

— Тоді малину не чіпатимемо. Квіти вкриємо, там небагато.

Я допиваю каву, а вона не квапить.

Біля ґанку тепер стоїть одна лопата.

Другу дістають, коли я сама прошу.

Залишити коментар