— Галино Василівно, ви нас за кого маєте? — Мирослав смикнув комір сорочки й озирнувся на двері бенкетної зали

— Галино Василівно, ви нас за кого маєте? — Мирослав смикнув комір сорочки й озирнувся на двері бенкетної зали. — У дітей весілля, а ви з квитанціями бігаєте! Ми ж не на базарі!

— Тихіше, — попросила Галина. — Я не з квитанціями бігаю. До мене підійшла адміністраторка. Ваша частина досі не оплачена.

— То оплатимо!

— Коли?

— Господи, ну що ви причепилися до людей! — втрутилася Оксана. Вона так міцно стискала клатч, що побіліли пальці. — Зараз гості привітають молодих, зберемо гроші й усе закриємо.

Галина кілька секунд мовчала.

— Тобто ви збираєте з гостей на ресторан?

— Не перекручуйте. На підтримку молодої сім’ї.

— А платити збираєтеся за своїх гостей.

Поруч стояв Богдан. Ще десять хвилин тому він усміхався фотографу й поправляв на плечі дружини тонку фату. Тепер дивився на батьків так, ніби бачив їх уперше.

— Мамо, — нарешті озвався він. — Скажи, що я неправильно зрозумів.

Оксана відвела очі.

За дверима заграла весела музика. Хтось засміявся, хтось вигукнув: «Гірко!»

Богдан навіть не поворухнувся.

***

Коли Софія вперше привела його додому, Галина мало не пересолила борщ.

— Мамо, ти вже втретє його куштуєш.

— То й що?

— Нічого. Просто ти хвилюєшся більше за мене.

— Звісно. Ти ж його знаєш, а я — тільки «Богдан сказав», «Богдан допоміг», «Богдан приїде».

Софія засміялася й обійняла її ззаду.

— Тільки не влаштовуй співбесіду, добре?

— Яку ще співбесіду?

— Де працюєш, скільки заробляєш, які плани на п’ять років…

— Про зарплату я не питаю.

— А про плани?

— Подивимося на поведінку.

Богдан прийшов із білими хризантемами для Галини й цукерками для Софії. На порозі трохи розгубився, бо не знав, куди поставити букет, поки роззувався.

— Давайте сюди, — усміхнулася Галина. — Квіти врятуємо. А ви проходьте, бо борщ вистигне.

За столом він не намагався справити враження. Розповідав про роботу інженера-проєктувальника, питав Галину про хлібокомбінат, де вона працювала бухгалтеркою. А коли Софія потягнулася по гарячу тарілку, тихо перехопив її руку:

— Зачекай. Обпечешся. Я подам.

Після обіду сам поніс посуд на кухню.

— Залиште, ви ж гість, — зупинила його Галина.

— А гостям заборонено допомагати?

— Деяким доводиться дозволяти.

Він усміхнувся. І Галина раптом зрозуміла, чому донька так спокійно говорить про майбутнє.

Увечері, коли Богдан пішов, Софія нетерпляче зазирнула на кухню:

— Ну?

— Що — ну?

— Мамо!

Галина витерла руки рушником.

— Добре він на тебе дивиться.

Софія перестала всміхатися, підійшла й міцно її обійняла.

Після смерті чоловіка Галина найбільше боялася одного: що донька колись залишиться сама зі своєю бідою. Того вечора цей страх уперше трохи відступив.

Навесні Богдан освідчився Софії у Львові. Донька зателефонувала просто з оглядового майданчика — сміялася, плакала й ніяк не могла показати каблучку в камеру.

— Мамо, ти бачиш?

— Бачу, доню.

— Ти рада?

— Така рада, що навіть говорити не можу.

А за тиждень до Галини приїхали майбутні свати.

Мирослав поставив на стіл великий торт, Оксана оглянула кімнату й затримала погляд на старенькій стінці.

— Затишно у вас, — сказала вона після паузи.

— Як умію, — відповіла Галина. — Чаю?

Мирослав уже вмощувався в кріслі.

— Ну що, про весілля? Одразу скажу: якихось посиденьок на двадцять людей не буде. Син один!

— Ми із Софійкою думали про невелике свято, — озвався Богдан.

— Встигнете ще наекономитися, — відмахнувся батько. — Ресторан за містом, музика, гарна церемонія. Щоб згадати було що!

Галина поставила чайник.

— Гарне свято — це добре. Але спершу треба порахувати, на що нам вистачить.

— Знову ці гроші, — зітхнула Оксана. — Діти одружуються!

— Саме тому й питаю зараз. Я живу на зарплату. Заощадження маю, але не безмежні.

— Та навпіл усе! — упевнено сказав Мирослав. — Що тут рахувати?

— Рахувати все одно доведеться, — спокійно відповіла Галина. — Щоб потім не було неприємних розмов.

Зрештою домовилися: шістдесят гостей, узгоджений кошторис, витрати порівну. Кожна родина самостійно переказує свою частку закладу. Завдаток — одразу, решту — за тиждень до весілля.

— От і все, — Оксана підсунула до себе чашку. — А ви хвилювалися. Ми ж тепер одна сім’я.

Свою частину Галина закрила завчасно. Для цього довелося зняти майже весь депозит, який збирала роками.

Увечері Софія побачила на столі банківські папери.

— Мамо, ти хоч щось собі залишила?

— Залишила.

— Точно?

— Софійко, я бухгалтерка. Не ображай мене такими запитаннями.

Донька не засміялася.

— Нам не потрібне весілля ціною твого спокою.

Галина взяла її за руку.

— Мій спокій зараз стоїть переді мною й хмуриться. Усе добре. Ми ж домовилися, усе порахували.

За шість днів до свята зателефонувала Оксана.

— Галю, тут маленька заминка. Ти тільки не нервуй.

Галина сіла.

— Яка?

— Мирославу виплату затримують. Ми залишок у суботу внесемо, перед банкетом. Я з Іриною говорила, вона почекає.

— Ви ж мали цього тижня…

— Знаю я, коли мали.

— Може, позичити на кілька днів? Щоб у день весілля вже про це не думати.

У слухавці стало тихо.

— Галино, ми дорослі люди. Не треба нас контролювати.

— Я не контролюю. Я хочу бути певна, що…

— Буде все оплачено! До копійки. Краще за сукнею Софійки подивися, щоб не прим’ялася.

Розмова закінчилася так швидко, що Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

— Хто дзвонив? — гукнула з кімнати Софія.

Галина глянула на доньку, яка саме прикладала до волосся фату.

— Оксана. Уточнювала дещо.

— Усе добре?

— Так, доню.

І від тієї короткої відповіді їй самій стало неспокійно.

У суботу вранці тривога відступила. Богдан стояв біля весільної арки, раз у раз розтискаючи й стискаючи пальці. Коли побачив Софію, видихнув:

— Я ж бачив сукню на фото…

— І що? — прошепотіла вона, підійшовши.

— Нічого. Забув усе, що хотів сказати.

Софія тихо засміялася, а Галина відвернулася до сестри.

— Надю, серветку маєш?

— Уже другу тобі даю.

— То дай третю.

За столом Галина нарешті дозволила собі розслабитися. Донька світилася, Богдан не випускав її руки. Гості знайомилися, сміялися, виголошували теплі тости.

А потім Мирослав узяв мікрофон.

— Дорогі наші! Бачите, яке свято ми дітям зробили?

Галина підняла очі.

— Але молодим же ще жити, квартиру облаштовувати! — вів далі сват. — Тому зараз підтримаємо нову сім’ю. Хто любить наших дітей — не поскупиться!

Оксана вже стояла з плетеним кошиком, прикрашеним білими стрічками.

Надія нахилилася до сестри:

— Галю, це що таке?

— Не знаю.

— Ми ж конверти приготували.

— Надю, я справді не знаю.

Оксана підійшла до друзів Богдана.

— Ну, молодь, починаймо! Хто скільки може. Але ж не дріб’язок — весілля яке!

Один із хлопців невпевнено всміхнувся:

— Ми ще не вітали. У нас подарунок…

— Подарунок потім, а це зараз! На щасливий початок. По тисячі ж знайдеться?

Дівчина поруч опустила очі й потягнулася до сумочки.

Ведучий Тарас підійшов до Мирослава й щось тихо запитав. Той махнув рукою: мовляв, усе гаразд. Тарас глянув на молодят і поклав мікрофон на стіл.

— У мене готівки немає, — сказав інший хлопець.

— То на картку можна! — жваво відповіла Оксана. — Диктуй номер, я реквізити надішлю.

Галина відчула, як обличчя наливається жаром.

Поруч раптом опинилася Софія.

— Мамо, це ви придумали?

— Ні.

— Ми теж ні. Богдан зараз до батька підійде… Мені так незручно. Катя сидить, останні гроші дістає, я ж знаю, вона після лікарняного…

Голос доньки зірвався.

Галина підвелася й обійняла її за плечі.

— Подивися на мене. Ти нічого поганого не зробила.

— Але це наше весілля.

— Так. І зараз ми з цим розберемося.

Софія витерла сльозу, сердито зітхнула:

— Тільки не кажи мені усміхатися. Не можу.

— Не скажу. Іди до Богдана.

Оксана тим часом дійшла до столика біля колони. Озирнулася, переклала гроші з кошика в клатч і знову повернулася до гостей.

Саме тоді Галину торкнули за лікоть.

— Перепрошую, можна вас на хвилинку? — Адміністраторка Ірина говорила тихо. — Мирослав Петрович обіцяв розрахуватися до початку банкету. Оплати немає.

Галина заплющила очі.

— Зовсім?

— Лише початковий завдаток. Решта їхньої частки не внесена. Я кілька разів нагадувала, але він просить зачекати. Мені вже треба повідомляти керуючого.

— Що це означає для свята?

Ірина зніяковіла.

— Можуть призупинити подачу гарячого. Я дуже не хочу до цього доводити.

— Дайте мені десять хвилин.

Галина спершу підійшла до Богдана.

— Синку, треба поговорити. З тобою і батьками.

Він глянув на неї, потім — на матір із кошиком.

— Через це?

— І через це теж.

***

Біля гардероба Мирослав одразу пішов у наступ. Говорив про недовіру, про зіпсоване свято, про те, що Галина «вчепилася в ті папірці».

А тепер мовчав, бо син чекав відповіді.

— Мамо, грошей на ресторан немає?

— Богданчику, ти тільки не починай…

— Я запитав.

Оксана притисла клатч до грудей.

— Немає поки що. Але ж ми виходимо із ситуації.

— За рахунок моїх друзів? Софійчиних подруг?

— А що такого? На весіллях завжди гроші збирали.

— На подарунки молодим. А ви людям що сказали?

— Для вас усе й робиться!

Богдан повільно провів долонею по обличчю.

— Ми просили маленьке весілля. Пам’ятаєте?

— Не починай, — буркнув батько.

— Ні, почну. Ви наполягли на цьому ресторані. На шістдесяти гостях. На всьому, щоб «не гірше за людей». Де гроші, які ви мали заплатити?

Оксана глянула на чоловіка.

— На дачу пішли, — нарешті сказав Мирослав. — Ремонт уже почали, не кидати ж було.

Галина мимоволі відступила на пів кроку.

— То виплату вам не затримували?

Мирослав скривився.

— Ну яка тепер різниця?

— Для мене — велика.

Оксана заговорила швидко:

— Ми думали, подарунками перекриємо. Не хотіли перед родичами осоромитися.

Богдан гірко всміхнувся.

— А Софії перед подругами соромитися можна?

— Ти зараз через гроші з рідними батьками сваришся? — Мирослав підвищив голос.

— Я зараз прошу вас не обманювати людей на моєму весіллі.

За дверима знову вигукнули: «Молодята, де ви там?»

Богдан простягнув руку.

— Дай гроші, мамо.

— Для чого?

— Повернути.

— Ти з глузду з’їхав? А ресторан чим платити?

— Це вже інше питання. Дай.

Вона ще мить тримала клатч, потім розстебнула його й дістала складені купюри.

— Усі, — тихо сказав Богдан.

Оксана витягла решту.

Галина хотіла щось сказати, але він випередив:

— Галино Василівно, ви не платитимете вдруге. Навіть не думайте.

І пішов до зали.

Софія чекала біля дверей.

— Що там?

Він узяв її за руку.

— Зараз поясню. Тільки ходімо зі мною.

Тарас без запитань подав мікрофон і дав знак вимкнути музику.

— Друзі, хвилину уваги, будь ласка.

Богдан говорив спокійно, хоча Галина бачила, як напружилася його шия.

— Ми із Софією не просили влаштовувати цей збір. І нам дуже прикро, що вас поставили в незручне становище.

У залі стихли розмови.

— Гроші з кошика зараз покладемо на столик біля входу. Будь ласка, заберіть кожен своє. Не соромтеся. Ви прийшли до нас на свято, а не складати іспит на щедрість.

Хтось тихо видихнув. Софія міцніше стиснула його руку.

— Дякуємо, що ви тут, — додала вона. — Нам справді цього досить.

Надія підвелася першою.

— Ходімо, Галю. Я свої заберу. Як діти просять.

За нею рушили інші. Ніякові усмішки змінилися звичайними розмовами. Хлопець, у якого Оксана записала номер, підійшов до Богдана.

— Мені тепер переказ скасовується?

Богдан уперше за цей час усміхнувся.

— Навіть не думай.

Друг потиснув йому руку.

— Поважаю.

Поки гості поверталися до столів, Богдан попросив Ірину показати суму боргу. Подивився, відкрив банківський застосунок.

Софія заглянула в екран.

— Це ж на нашу поїздку?

— Так.

Він підвів на неї очі.

— Софійко, я мав спочатку з тобою…

— Переказуй.

— Але всього не вистачить.

— Решту з подарунків. Завтра.

— Я не хотів, щоб наш перший день отак…

— Я теж, — перебила вона й обережно торкнулася його щоки. — Але ти ж не винен, що вони так зробили.

Ірина перевірила надходження.

— Цю частину отримали. Щодо залишку на завтра — зараз погоджу з керуючим.

— Ми нікуди не зникнемо, — сказав Богдан. — Якщо треба, підпишу зобов’язання.

За кілька хвилин адміністраторка повернулася й кивнула:

— Домовилися. Відпочивайте. Гаряче вже несуть.

Лише тоді Богдан видихнув.

Галина стояла поруч і безпорадно крутила в руках хустинку.

— Діти, пробачте. Я ще після того дзвінка мала перевірити…

— Мамо, — Софія обійняла її. — Ти свою обіцянку виконала. Чому ти просиш вибачення?

Галина притулила доньку до себе, а тоді глянула на зятя.

— Дякую тобі.

Він похитав головою:

— Було б за що.

— Є за що, синку.

Мирослав та Оксана повернулися до столу останніми. До кінця вечора майже не розмовляли. Коли ведучий оголошував наступний тост, Мирослав дивився у тарілку, а Оксана поправляла серветку на колінах.

Богдан більше не підходив до них з’ясовувати стосунки. Сів поруч із Софією, налив їй води, щось тихо сказав. Вона засміялася — спершу несміливо, а потім щиро.

Згодом Тарас запросив молодят на танець.

— Ну що, спробуємо ще раз? — запитав Богдан, простягаючи дружині руку.

— Цього разу без перерв?

— Дуже сподіваюся.

Галина дивилася, як вони кружляють, і нарешті відклала хустинку.

— Попустить? — тихо запитала Надія.

— Уже.

— Шкода дітей. І поїздки тієї…

— Шкода, — погодилася Галина.

Богдан саме нахилився до Софії, щоб щось почути, а вона поклала голову йому на плече.

Галина всміхнулася крізь сльози.

— Але знаєш, Надю… За неї мені тепер спокійно.

Наступного ранку молодята порахували подаровані гроші й повністю розрахувалися з рестораном. Весільну подорож відклали. Зняли невелику квартиру й почали облаштовувати її поступово — без розмаху, зате за власним рішенням.

— На кухні поки буде старий стіл, — сказав Богдан, заносячи коробки.

Софія поставила на підвіконня чашки.

— Якщо за ним ніхто не вимагатиме по тисячі, мене влаштовує.

Він засміявся, а потім обійняв її так міцно, що вона тихо попросила:

— Пусти трохи. Дихати хочу.

— Вибач.

— Та не зовсім пускай.

І він не пустив.

Із Мирославом та Оксаною Галина після того весілля більше не спілкувалася. Не телефонувала з докорами, не вимагала пояснень. Усе, що мала почути, вона вже почула біля гардероба.

А коли згадувала той вечір, перед очима стояв не кошик із грошима й не сердите обличчя свата. Вона бачила, як Богдан простягає Софії руку, а та без вагань вкладає в неї свою.

А ви на місці нареченого повернули б гроші гостям відкрито чи промовчали б, аби не зіпсувати свято?

Залишити коментар