— У суботу о восьмій будь зібрана

— У суботу о восьмій будь зібрана. Їдемо до мами.

Ірина застигла з валізою в руках.

— Куди їдемо?

Артем не відірвався від телефона.

— До мами, Іро. У село. Треба допомогти перед зимою.

Вона повільно поставила валізу на килим.

— А я, по-твоєму, навіщо її дістала?

— Що?

— Валізу. Навіщо я її дістала, Артеме?

Він нарешті підвів очі.

— Ти про свою поїздку?

— Так. Про мою поїздку. Про яку ти знаєш два місяці.

— Я пам’ятаю. Але мама вчора подзвонила. Треба листя згребти, ящики в погріб перенести, у прибудові розібрати. Сама вона не впорається.

— То їдь, допоможи.

— Я вже сказав, що ми приїдемо вдвох.

Ірина сіла на край ліжка.

— Чому вдвох?

— Бо там роботи вистачить на всіх.

— Я не про роботу. Чому ти пообіцяв за мене?

Артем зітхнув і поклав телефон екраном донизу.

— Іро, ну не починай. Подруга твоя нікуди не дінеться.

— А я?

— Що — ти?

— Я теж нікуди не дінуся? Мої плани можна просто посунути?

— Можна перенести зустріч на інші вихідні. Це ж не трагедія.

— Для тебе — ні. Не ти домовлявся, не ти чекав, не ти квитки купував.

Він потер перенісся.

— Мама одна у великому будинку. Їй шістдесят три роки.

— Я знаю, скільки їй років. І знаю, де вона живе. Сорок хвилин машиною, Артеме. Ти можеш поїхати в суботу, в неділю, наступного тижня. А ми з Оленою два місяці шукали ці два вільні дні.

— Тобто я маю там сам працювати, поки ти відпочиватимеш?

Ірина подивилася на нього уважніше.

— А чому ти сказав це так, ніби я роблю щось погане?

— Я не це мав на увазі.

— Саме так і прозвучало.

Він підвівся.

— З тобою сьогодні неможливо говорити.

— Зі мною можна говорити. Не можна тільки вирішувати за мене.

На кухні клацнув чайник. Ірина ще трохи посиділа, дивлячись на прочинені двері, а потім розстебнула валізу й поклала всередину светр.

Руки тремтіли. Не від страху — від знайомого бажання піти слідом і сказати: «Добре, не сердься. Я щось придумаю».

За одинадцять років вона навчилася вимовляти це майже автоматично.

Навесні вони їхали до свекрухи «на годинку переставити шафу».

— Іруню, раз уже шафу відсунули, протри за нею, — попросила тоді Лариса Василівна. — А ці чашки перебери. І полиці вже заразом…

О третій Ірина нагадала чоловікові:

— Ти обіцяв, що до обіду будемо вдома.

— Ну не залишимо ж усе розкиданим. Ще трохи.

Те «трохи» закінчилося о сьомій вечора.

А торік були яблука й помідори. Саме в день зустрічі з одногрупницями.

— Дві години, — запевнив Артем. — До кав’ярні ще встигнеш перевдягнутися.

О п’ятій Ірина стояла біля плити й набирала повідомлення пальцями, що липли від яблучного соку: «Дівчата, вибачте. Не виходить».

— Уже не підеш? — спитав тоді чоловік.

— Ми мали зустрітися о другій.

— Ну зустрінетеся іншим разом.

Ірина поклала у валізу ще один светр. Потім подарунок для Олениної доньки.

Цього разу іншого разу не буде.

У четвер зателефонувала Лариса Василівна.

— Іруню, привіт! Не застудилася? Кажуть, із понеділка вже приморозки.

— Доброго дня. Ні, дякую, все добре.

— От і добре. Я щодо суботи. Артем сказав, ви рано будете. Я вже прикинула, що ми з тобою…

— Ларисо Василівно, перепрошую, — Ірина міцніше притиснула телефон до вуха. — Артем приїде. А я в суботу їду до Олени.

На тому кінці стало тихо.

— Як це — їдеш?

— Ми давно домовилися. Квитки ще наприкінці літа купили.

— А мені Артем сказав, що ви вільні.

Ірина заплющила очі.

— Він помилився.

— Шкода… Я так на тебе розраховувала. Думала, чоловіки надворі працюватимуть, а ми з тобою в хаті впораємося.

— Розумію. Але цього разу я не зможу.

— А перенести ніяк?

— Ніяк. Олена змінами мінялася, щоб звільнити ці вихідні.

Лариса Василівна важко видихнула.

— У сім’ї ж якось треба одне одного підтримувати, Іруню.

Ірина ковтнула. Цієї фрази вона чекала найбільше — і найбільше боялася.

— Треба. І я вас не залишу, якщо станеться біда. Але зараз ідеться про заплановані роботи. Я теж маю плани.

— Та я ж тебе не силую.

— Я знаю. Тому й кажу чесно, щоб ви на мене не розраховували.

Попрощалися вони ввічливо. Ірина ще хвилину дивилася на згаслий екран, наче чекала, що телефон сам повідомить: усе, можна видихнути.

А ввечері Артем зайшов на кухню просто в куртці.

— Навіщо ти маму засмутила?

Ірина перестала різати перець.

— Привіт і тобі.

— Вона дзвонила. Каже, ти не хочеш приїжджати.

— У суботу не хочу. Я хочу поїхати до подруги. Я так і пояснила.

— Можна було м’якше.

— Як саме?

— Ну… якось інакше сказати.

Ірина поклала ніж.

— Артеме, підкажи мені слова. Такі, щоб я сказала «не приїду», а ви почули не відмову, а щось приємне.

— Не треба іронізувати.

— Я серйозно. Я не грубила. Не сперечалася. Пояснила про квитки. Що ще я мала зробити?

— Хоча б спробувати домовитися з Оленою.

Вона витерла руки, відкрила телефон і простягнула йому.

— Ось квиток. Ось бронювання квартири. Передоплата вже внесена.

Артем глянув на екран.

— Якщо справа в грошах, можна компенсувати…

— Ні.

Він підняв голову.

— Дай договорити.

— Ні, Артеме. Бо ми зараз знову почнемо рахувати гроші, години, тарілки. А я не про це.

Вона забрала телефон.

— Я хочу поїхати. Просто хочу. Побачити подругу. Погуляти. Дві доби не думати, що ще треба встигнути. Цього недостатньо?

Він мовчав.

— Чому я маю довести, що мій відпочинок достатньо важливий?

— Бо є ще родина.

Ірина відсунула дошку з овочами.

— А я в цій родині хто?

Артем розстебнув куртку, наче раптом стало душно.

— Ну навіщо ти так…

— Бо мені прикро. Ти пообіцяв за мене, а тепер я винна, що не виконую твоєї обіцянки.

Вечеряли майже мовчки.

У п’ятницю Ірина вже перевіряла, чи поклала зарядний пристрій, коли з вітальні почувся голос свекрухи. Артем увімкнув гучний зв’язок і шукав щось у нотатках.

— Граблі візьми, синку. А пилку не треба, Микола свою привезе.

— Він теж буде?

— Та я ж казала! З Вірою приїдуть, і хлопці їхні під’їдуть ближче до обіду.

Гучний зв’язок раптом стих. Артем підніс телефон до вуха.

Ірина повільно поклала зарядку у валізу.

— Добре, мамо. До завтра, — сказав він і завершив розмову.

— Тітка Віра з дядьком Миколою приїдуть? — запитала Ірина.

— Так.

— І двоє їхніх синів?

— Можливо.

— Ти щойно чув: приїдуть.

— Приїдуть, Іро. І що?

Вона підійшла до дивана.

— Нічого. Просто в середу ти казав, що мама сама і без мене ніяк.

— Вони пізніше будуть. А починати треба зранку.

— Що саме я мала починати зранку?

Артем потер долонею коліно.

— Допомогти мамі.

— З чим?

— З обідом. Не тільки ж надворі робота.

Ірина стояла нерухомо.

— З обідом, — повторила вона. — А ще?

— Накрити на стіл. Потім прибрати. Звичайні справи.

— Для кого звичайні?

— Іро…

— Я питаю. Для кого звичайні, Артеме? Бо я не пам’ятаю, коли ти востаннє після сімейного обіду сказав: «Сиди, я все помию».

Він насупився.

— Мама не може сама наготувати на стільки людей.

— А навіщо готувати стільки, щоб одна людина не могла впоратися?

— Вона хоче всіх нормально нагодувати.

— Можна купити готову їжу. Можна попросити родичів щось привезти. Можна зробити простий обід.

— Ти ж знаєш, як мама до цього ставиться.

— Знаю. Тому простіше було скасувати мою поїздку.

— Ніхто не хотів тебе образити.

Ірина коротко кивнула.

— Але образили.

Артем глянув на неї. Вона не підвищувала голосу, і від цього йому стало ще незручніше.

— Я думала, тобі справді потрібна моя допомога, — сказала вона. — Навіть засумнівалася вчора: може, я даремно вперлася? А виявляється, мені пропонували підвести подругу, втратити гроші й стати до плити. Тільки прямо сказати про це ніхто не захотів.

— Я не спеціально приховав.

— Тоді чому вимкнув гучний зв’язок?

Він відкрив рота — і нічого не відповів.

Ірина повернулася до валізи.

— Пам’ятаєш, у батька у ванній трубу міняли?

— Пам’ятаю.

— Ти тоді на риболовлю збирався. Я просила тебе скасувати?

— Ні.

— Подзвонила майстру. Домовилася з батьком. Ми впоралися. Я навіть не подумала дорікати тобі, що ти відпочиваєш.

Вона застебнула валізу.

— Я не прошу від тебе більшого. Просто не обіцяй мене нікому, наче я річ, яку можна привезти в багажнику.

У суботу Ірина прокинулася раніше за будильник.

На кухні вже сидів Артем. Перед ним холола кава, на телефоні світився довгий список покупок.

Він побачив валізу в коридорі.

— Ти все-таки їдеш?

Ірина зупинилася біля чайника.

— Ти справді думав, що я передумаю?

— Сподівався.

— Я жодного разу не сказала, що залишуся.

Він відклав телефон.

— Тепер ще на базар заїжджати.

— Купи хліб, овочі, м’ясо для мангала. Не обов’язково робити застілля на три дні.

— Скажи це мамі.

— Скажи їй ти.

Вона зробила каву й сіла навпроти. Кілька хвилин було чути тільки ложечку об край чашки.

— Ти на мене сердишся? — запитала Ірина.

— Мені неприємно, що все так вийшло.

— Мені теж.

Телефон повідомив, що таксі під’їжджає.

У коридорі Ірина взулася, поправила комір пальта.

— Я поїхала. Гарного вам дня.

— І тобі, — долинуло з кухні. А потім: — Тільки не дивуйся, якщо мама образиться.

Ірина затримала руку на дверній ручці.

— Артеме, вона може засмутитися. Ти можеш засмутитися. Але я не можу щоразу відмовлятися від себе, щоб ніхто нічого не відчув.

Вона зачинила двері й сама докотила валізу до ліфта.

У таксі прийшло повідомлення від свекрухи: «Щасливої дороги, Іруню. Гарно відпочиньте з Оленою. Приїжджай до нас наступних вихідних, будемо раді».

Ірина перечитала двічі.

«Дякую, Ларисо Василівно. І вам гарного дня», — написала у відповідь.

Пообіцяти наступну суботу дуже кортіло. Ніби це могло остаточно виправити її сьогоднішню відсутність.

Але вона заблокувала телефон.

За кілька годин на пероні іншого міста Олена махала їй обома руками.

— Нарешті! Дай обійму!

Ірина встигла тільки відпустити ручку валізи.

— Обережно, ти мене задушиш.

— Нічого, відкачаю. Ти чого така бліда? Не спала?

— Збиралася довго.

Олена відсторонилася, глянула їй в обличчя.

— Ти плакала?

— Ні. Просто… дуже хотіла сюди приїхати.

— То приїхала ж. Усе. Тепер ходімо їсти, я від ранку голодна.

У кав’ярні Олена відсунула до неї меню.

— Розповідай.

Ірина знизала плечима.

— Ледь не залишилася вдома.

— Щось сталося?

— Нічого страшного. Оце й найсмішніше.

Вона розповіла коротко, без подробиць. Олена слухала, не перебиваючи.

— Може, я таки надто різко? — спитала Ірина наприкінці.

— А ти кричала?

— Ні.

— Ображала когось?

— Ні.

— Тоді що було різкого?

Ірина провела пальцем по краю меню.

— Я не погодилася.

Олена мовчки накрила її руку своєю.

— Замовляй сирники. Тут вони добрі.

Вони гуляли до вечора. Заходили в маленькі крамниці, двічі звертали не туди, довго сміялися біля вітрини з кумедними капелюхами. Ірина кілька разів ловила себе на тому, що перевіряє телефон.

— Чекаєш дзвінка? — спитала Олена.

— Мабуть.

— Поганого?

Ірина не відповіла.

Артем подзвонив, коли їм принесли вечерю.

Вона побачила ім’я на екрані й випросталася.

— Так, слухаю.

— Привіт. Як доїхала?

Голос був звичайний. Навіть веселий. На задньому плані хтось сміявся.

— Добре. Ми гуляли весь день. А ви як?

— Майже все зробили. Я вже збираюся.

— Мама сильно втомилася?

— Та ні. Сидить із Вірою, чай п’ють.

Пауза.

— Іро, ти мала рацію.

Вона перевела погляд з Олени на вікно.

— Щодо чого?

— Щодо обіду. Віра пироги привезла. Микола — готовий шашлик, овочі. Я хліба купив. Ніхто біля плити не стояв.

— І всі наїлися?

— Ще й лишилося, — він коротко засміявся. — Мама спочатку казала, що треба хоч картоплі зварити. То Микола питає: «Ларисо, ти нас працювати кликала чи відгодовувати? Сідай уже».

Ірина усміхнулася.

— А посуд?

— Помили.

— Хто?

— Ми.

— Хто — ми, Артеме?

Він помовчав.

— Віра мила. Я витирав. Хлопці стіл розібрали, стільці занесли. Хвилин п’ятнадцять усе зайняло.

— Справді?

— Уявляєш. Мама ще почала: «Та незручно, гості ж». А Віра їй: «Ми їли? Їли. То руки не відпадуть».

Ірина тихо засміялася.

— Люблю тітку Віру.

— Вона ще спитала, чого раніше ти сама все прибирала.

Цього разу мовчала вже Ірина.

— І що ти відповів?

— Нічого путнього, — зізнався він. — Бо нічого було.

За сусіднім столиком дзенькнули келихи. Олена взяла чашку й відвернулася до вікна, даючи їй спокійно поговорити.

— Я звик, — сказав Артем. — Ти завжди погоджувалася. Я думав, тобі нормально.

— А коли я казала, що втомилася?

— Думав… усі втомилися.

Ірина опустила очі.

— Я не хотіла кидати твою маму. Я просто теж хотіла відпочити.

— Розумію. Тепер розумію. Вибач, що тиснув. І що пообіцяв за тебе.

Вона видихнула так глибоко, що сама здивувалася.

— Дякую, що сказав.

— Ти не мусиш мене одразу пробачати.

— Я зараз не про це думаю.

— А про що?

Ірина глянула на подругу, на тепле світло над столом, на вечерю, яка ще не встигла охолонути.

— Що дуже добре, що я приїхала.

— Добре, — тихо погодився Артем. — Відпочивайте. Олені привіт.

Вона поклала телефон.

— Усе гаразд? — обережно запитала подруга.

— Здається, так.

— Тоді їж. Бо я вже ледве стримуюся не спробувати твою картоплю.

Ірина посунула тарілку ближче до середини столу.

— Спробуй. Я сьогодні добра.

Того вечора вона більше не перевіряла повідомлення.

У неділю вони пішли на виставку, довго пили каву й ніяк не могли попрощатися на вокзалі.

— Наступного разу не чекатимемо стільки? — спитала Олена.

— Не чекатимемо.

— Точно?

— Коли дізнаєшся графік, одразу дзвони.

Додому Ірина повернулася пізно. Тільки відчинила двері — Артем уже вийшов у передпокій.

— Давай валізу.

— Я сама докочу.

— Знаю. Давай я.

Він забрав валізу, допоміг зняти пальто.

— Їсти будеш?

Ірина принюхалася.

— Ти щось варив?

— Суп.

— Сам?

— Ні, сусідів викликав, — усміхнувся він. — Сам. Тільки не обіцяю, що такий, як у тебе.

Вона раптом відчула, як сильно зголодніла.

— Мені не треба, як у мене. Мені треба гарячого.

За вечерею Артем розповідав про обрізані яблуні, утеплені труби й Миколу, який загубив рукавички, а знайшов їх у власній кишені. Ірина показувала фотографії.

— Це ви де?

— У дворі біля галереї.

— Гарно. Ти тут така… весела.

— Я й була весела.

Він повернув їй телефон.

— Треба нам теж кудись вибратися.

Ірина підняла брови.

— Не до мами.

— Я ще нічого не сказала.

— По обличчю бачу. У ліс поїхали б у суботу? Погуляли, потім пообідали десь.

— Хочу. Тільки прогноз подивімося.

— Подивимося.

Він налив їй чаю.

— Мама сьогодні питала, як ти відпочила. Просила вітання передати.

— Дякую.

— Каже, молодець, що з подругою зустрілася. Сама згадала, що зі своєю шкільною подругою вже пів року тільки телефоном балакає.

Ірина усміхнулася.

— То хай покличе її. Просто на чай. Без генерального прибирання.

— Я теж так сказав.

Трохи згодом вона відсунула чашку.

— Артеме, я хочу, щоб ти знав: я не проти допомагати твоїй мамі.

— Знаю.

— І справа не в тому, щоб ми тепер рахували, хто скільки тарілок помив.

— Я зрозумів.

— Мені важливо, щоб мене запитували.

Він кивнув.

— А якщо запитаю, а ти не захочеш?

Ірина подивилася на нього.

— Тоді я скажу, що не хочу.

Артем на мить замислився, потім усміхнувся краєчком рота.

— Логічно.

За кілька днів він зазирнув до кімнати з телефоном у руці.

— Іринко, мама просить у неділю машинку швейну до майстерні відвезти й борошно забрати. Я поїду зранку. Хочеш зі мною? Кави вип’ємо.

Ірина відклала книжку.

— Дякую, що питаєш. Але я на кераміку записалася.

— На що?

— На майстер-клас. Чашку ліпитиму.

— А, зрозуміло. Тоді сам з’їжджу.

Вона ще якусь мить дивилася на нього.

— Що? — спитав Артем.

— Нічого. Ти з перевезенням упораєшся?

— Там машинка, а не піаніно. Впораюся. Покажеш потім чашку?

— Якщо буде схожа на чашку.

— Якщо не буде, назвемо вазою.

Ірина засміялася.

Він вийшов, набираючи матір:

— Мамо, я сам буду. Іра має плани… Ні, все добре. Скажи краще, машинку вже склала?

Вона повернулася до книжки, але ще довго усміхалася в сторінку.

Зміни не сталися за один вечір. Артем інколи ще казав за звичкою «ми приїдемо» — і сам себе виправляв: «Я уточню в Іри». Лариса Василівна могла зітхнути, почувши відмову, але вже не телефонувала синові скаржитися.

А перед наступними великими роботами Артем попросив:

— Мамо, напиши заздалегідь, що треба зробити. І дату спершу узгодьмо з усіма.

— Та хіба я знаю, яка погода буде?

— То залишимо запасний день. Але в п’ятницю на суботу всіх не збереш.

— Раніше ж збиралися.

— Збиралися. Тільки не всім було зручно.

Лариса Василівна помовчала.

— Добре. Записуй тоді.

Ірина іноді їздила з ним, брала до чаю щось смачне й охоче допомагала. Іноді залишалася вдома. Якось у неділю Артем, уже взутий, зазирнув до вітальні:

— А ти сьогодні що робитимеш?

Вона сиділа під пледом із книжкою.

— Оце.

— Цілий день?

— Можливо.

Він кивнув на чашку на столику.

— Кави ще зробити перед тим, як піду?

— Зроби, будь ласка.

На початку грудня Артем повернувся з роботи з ноутбуком під пахвою і сів поруч із нею на диван.

— Є пропозиція.

— Слухаю.

— На зимові свята — в гори. На кілька днів. Якщо хочеш.

Ірина відклала книжку.

— Хочу.

— Тоді вибираймо. Я тут кілька будиночків подивився, але нічого не бронював.

Вона присунулася ближче.

— Покажи.

На екрані з’явився дерев’яний будиночок із великими вікнами й каміном.

— Оцей гарний, — сказала Ірина. — Тільки треба дати звірити.

— Так. Коли тобі зручно?

Вона глянула на чоловіка, потім знову на засніжені дерева на фотографії.

— Зараз подивлюся.

Артем відкрив календар і чекав.

Залишити коментар