— Іринко, збирайся

— Іринко, збирайся. Ми їдемо додому.

Максим підвівся й обережно взяв дружину за лікоть.

За столом урвалися розмови. Племінник замовк посеред анекдоту. Тітка Світлана першою потягнулася по серветки.

— Ой, дитино, стій… Не три, тільки промокни. Ось тут ще, на плечі…

Ірина дивилася на свою сукню. Темний ягідний напій стікав рукавом, холодив шкіру, збирався у складках біля пояса.

Максим забрав глечик із материної руки й поставив на стіл.

— Та чого ви всі так дивитеся? — Тамара Іванівна поправила зачіску. — Ну пролилося. Іро, випереться твоя сукня. Не роби з цього трагедії.

Ірина підняла на неї очі.

— Я ж нічого не сказала.

— Зате обличчя яке.

— Мамо, досить, — промовив Максим.

— Що — досить? У мене ювілей, а ви…

— Іро, ходімо.

Ніхто з гостей не знав, що за кілька днів до цього вони віддали майже всі спільні заощадження за нову кухню для іменинниці.

І що Ірина першою сказала чоловікові: «Допоможімо мамі. Наш ремонт почекає».

***

Про свою стару кухню Тамара Іванівна говорила вже кілька місяців.

Максимові досить було переступити поріг, як вона підводила його до мийки.

— Бачиш? Знову край розбух. Витираю, витираю — усе марно.

— Бачу, мамо. Стільницю треба міняти.

— Та що ту стільницю… Тут усе міняти треба.

Вона смикала перекошені дверцята верхньої шафки. Ті не зачинялися.

— Отак і живу. Спершу підніми, потім притисни. Нічого, пристосувалася.

— Давай хоч петлі відрегулюю.

— Потім, синку. Ти ж із роботи, втомлений.

А за чаєм зітхала:

— У Світлани он уже друга кухня нова. А моя ще, мабуть, мене переживе.

Максим був єдиним сином. Після смерті батька він звик перевіряти, чи все в матері справне, чи є ліки, чи не потрібні гроші. Ірина ніколи його за це не дорікала. Сама нагадувала зателефонувати, купувала гостинці, возила свекрусі суп, коли та хворіла.

Тож навесні, коли зайшла мова про подарунок на шістдесятиріччя, Максим запропонував:

— А може, кухню їй замовимо?

Ірина відклала чашку.

— Усю?

— Ну… Так. Вона давно хоче.

— Давай спочатку дізнаємося, скільки це коштує.

Наступної неділі Максим сказав матері:

— Обирай кухню, мамо. Ми з Ірою допоможемо. Буде тобі подарунок до ювілею.

Тамара Іванівна навіть сіла.

— Та ви що? Це ж такі гроші! У вас своїх витрат вистачає.

— Тому й кажемо заздалегідь. Поїдемо, подивимося, порахуємо.

— Ой, не знаю… Незручно мені.

А наступного ранку зателефонувала невістці:

— Ірочко, ти в суботу вільна? Я тут салон знайшла. Кажуть, дуже гарно роблять.

У салоні вони пробули майже три години.

— А ці шухляди навіщо? — питала Тамара Іванівна, розглядаючи проєкт. — Звичайні полиці дешевші.

— Зате вам не доведеться навпочіпки сідати й діставати каструлю із самого кутка, — пояснювала Ірина. — Дивіться: висунули — і все перед вами.

— О, справді зручно.

— А підсвітку краще ось тут. Ви ж увечері готуєте, а верхнє світло за спиною.

Свекруха кивала, пробувала механізми, торкалася зразків.

— Якщо вже робити, то надовго, правда?

— Звісно.

— Тоді, може, шафки до стелі? Щоб пил не збирався.

Потім захотілося інших фасадів. Потім — прихованих ручок. Потім — дорожчих завіс, щоб дверцята зачинялися без стукоту.

— Максиме, ти тільки послухай, — радісно говорила вона синові телефоном. — Відпускаєш — і вони самі плавно закриваються! Нічого не грюкає.

Остаточний кошторис Максим перечитав двічі.

Увечері поклав телефон перед Іриною.

— Ось.

Вона глянула на суму й повільно видихнула.

— Чимало.

— Більше, ніж я розраховував.

— Значно.

Кілька секунд вони мовчали. У ванній за стіною знову закапав кран.

— Наче спеціально нагадує, — невесело всміхнулася Ірина.

Власну ванну вони збиралися ремонтувати другий рік. Усе знаходилося щось нагальніше.

Максим посунув телефон убік.

— Я можу поговорити з мамою. Приберемо щось із замовлення, візьмемо простіші матеріали.

— Вона вже так радіє…

— Іро, але це наші спільні гроші. Я не хочу, щоб ти погоджувалася, а потім мовчки засмучувалася.

— Без боргів витягнемо?

— Так. Тільки від заощаджень майже нічого не залишиться.

Ірина провела пальцем по краю чашки.

— Добре. Даруймо.

— Точно?

— Точно. Але восени займаємося нашою ванною. Домовилися?

Максим накрив її руку своєю.

— Домовилися. Дякую тобі.

Тамара Іванівна внесла свій невеликий завдаток, а решту переказав Максим. У салоні підтвердили оплату: замовлення стояло в черзі на виробництво, встановлення обіцяли приблизно за три тижні.

До ювілею залишалося кілька днів.

***

— Ну як? — Ірина вийшла зі спальні й повернулася перед чоловіком.

Вишнева сукня гарно сіла по фігурі. Вона купила її ще за два тижні до свята й досі не знімала бірки.

— Гарно, — усміхнувся Максим.

— Ти навіть не подивився як слід.

Він відклав телефон.

— Тепер подивився. Дуже гарно.

— Не занадто святкова?

— У мами шістдесят років. Коли ще?

Приїхали вони за годину до гостей. Максим узявся розкладати стіл і носити стільці, Ірина — розставляти посуд.

Тамара Іванівна зупинилася у дверях вітальні.

— Ого. Яка ти виряджена.

— На ваше ж свято, — усміхнулася Ірина.

— Нова сукня?

— Нова.

— Мабуть, недешева.

Ірина поправила келих.

— Звичайна сукня, Тамаро Іванівно.

— Ну так. Ви можете собі дозволити.

Свекруха пішла на кухню, а Ірина на мить завмерла із серветками в руках.

Максим, який саме вносив стілець, тихо запитав:

— Що?

— Нічого. Твоя мама хвилюється, мабуть. Подай, будь ласка, ті тарілки.

Невдовзі квартира наповнилася голосами. Гості обіймали іменинницю, вручали квіти, питали, куди поставити подарунки. Тамара Іванівна сяяла.

Коли настав час привітання від сина, Максим підвівся.

— Мамо, я хочу, щоб ти була здорова. Щоб менше хвилювалася й більше робила того, що любиш. Ми з Ірою тебе вітаємо. А подарунок наш трохи затримується…

— Та вже скажи людям! — не витримала вона.

— Нову кухню скоро привезуть.

— Оце подарунок! — сплеснула руками сусідка. — Тамаро, які ж у тебе діти хороші!

— Я сама все обирала, — відразу пожвавішала іменинниця. — Фасади світлі, стільниця під камінь. І шафки до самої стелі.

— Іра тобі допомагала? — запитала тітка Світлана.

— Їздила зі мною, так. Хоча в молодих свої смаки. Їм аби простіше, порожніше… А я люблю, щоб добротно.

Ірина усміхнулася й зробила ковток води.

— Ти ж сама ті шухляди їй підказала? — тихо запитав Максим.

— Та яка різниця. Головне, щоб їй було зручно.

За годину розмова знову повернулася до кухні.

— Тобі, Тамаро, із сином пощастило, — сказала подруга в окулярах. — Не кожен тепер матері так допомагає.

Тамара Іванівна розправила серветку на колінах.

— Та якби я не нагадувала, то ще б невідомо, скільки чекала.

Максим перестав наливати воду.

— Мамо?

— Що? Кажу, довелося нагадувати. У вас же свої потреби. То одяг, то ще щось. А мати й зі старим поживе.

Ірина повільно поставила склянку на стіл.

— Ми ж самі запропонували, — сказав Максим. — Навіщо ти так?

— Господи, пожартувати вже не можна.

— Це не схоже на жарт.

— Ой, не починай. Я тебе хіба ображаю? Ти в мене хороший син, я знаю. Не забуваєш. Просто Іра звикла на собі не економити.

Світлана перестала накладати салат.

— Томо, до чого тут Іра?

— А що я такого сказала?

Ірина відчула, як запекло обличчя.

— Тамаро Іванівно, ми з Максимом разом вирішили подарувати вам кухню.

— Ну так, вирішили. Я ж дякую.

— Просто зараз це прозвучало так, ніби я була проти.

— Іро, не треба чіплятися до слів. Син заробляє, син матері допомагає. Що тут такого?

Максим відклав пляшку.

— Ми обоє працюємо, мамо.

— Я хіба сказала, що вона не працює?

— Ти сказала, що я заробляю, а Іра тільки витрачає.

— Не перекручуй. Я сказала, що на себе їй не шкода.

Ірина глянула на чоловіка й ледь торкнулася його коліна під столом.

— Не треба, — прошепотіла вона.

Але Тамара Іванівна почула.

— От не треба мені тут переглядатися. Сидиш із таким обличчям, наче тебе образили.

Ірина вже не всміхалася.

— А мені зараз радіти?

За столом стало тихо.

— Ось! Я слово сказала, а вже невістка незадоволена. Прийшла на все готове, а тепер…

— Досить, мамо, — різко сказав Максим.

Тамара Іванівна підтиснула губи й потягнулася по глечик з узваром. Зачепила ліктем вазочку, смикнула рукою.

Холодний напій хлюпнув Ірині на плече.

— Ой!

Вона схопилася так швидко, що стілець відсунувся з різким скреготом.

Світлана кинулася із серветками.

— Зараз, зараз… Не розтирай, буде гірше.

Максим дивився на матір. Чекав бодай короткого: «Пробач».

Але почув:

— Ну пролилося. Випереться твоя сукня.

Тоді він і підвівся.

***

У передпокої Ірина ніяк не могла потрапити рукою в рукав пальта. Пальці тремтіли.

— Дай допоможу, — сказав Максим.

Із вітальні вийшла Світлана.

— Максиме, може, хоч чаю… Торт уже дістають.

Вона глянула на Ірину й замовкла.

— Ні, тітко Світлано. Дякуємо.

— Я розумію, — тихо відповіла та. — Ірочко, ти вже… бережи себе.

Мати залишилася за столом.

— Гарно, нічого сказати! — долинуло з кімнати. — На ювілеї матері таке влаштувати!

Максим зачинив двері.

На сходовому майданчику Ірина зупинилася.

— Почекай хвилинку.

— Тобі зле?

— Ні. Просто… почекай.

Він став поруч, не кваплячи її.

— Мені так соромно, — нарешті сказала вона.

— Тобі?

Ірина кивнула, дивлячись униз.

— Сидять люди. Дивляться. А я виправдовуюся, ніби справді щось у неї забрала.

— Іро, подивися на мене.

Вона підняла очі.

— Ти нічого поганого не зробила.

— Я знаю. Розумом знаю. А все одно… Хотілося встати й сказати: ми ж свою ванну відклали. Я ту сукню два тижні вибирала, щоб їй сподобалося, щоб не прийти абияк…

Голос зірвався. Ірина сердито витерла щоку.

— От дурна. Ще й плачу.

Максим обійняв її.

— Пробач.

— Ти ж не винен, що вона пролила.

— Не за це. За те, що раніше відмахувався. Казав тобі: не зважай, вона втомилася, вона сама живе.

Ірина притулилася чолом до його плеча.

— Я не хочу, щоб ти з мамою сварився.

— А я не хочу, щоб ти терпіла це заради мене.

Додому їхали мовчки. Уже біля будинку Максим запитав:

— Чому ти мене зупиняла за столом?

— Бо ювілей. Бо гості. Думала, ще трохи посидимо й поїдемо.

— Наступного разу не треба чекати.

Вона повернулася до нього.

— Добре.

***

Удома Ірина замочила сукню, перевдяглася й поставила чайник.

Коли зайшла на кухню, Максим листувався з кимось у телефоні.

— Будеш чай?

— Буду.

Вона поставила перед ним чашку.

— Кому пишеш?

— Менеджеру з меблевого салону.

Ірина повільно сіла.

— Навіщо?

— Хочу скасувати замовлення. Вони ще не почали виробництво. Кажуть, завтра можна приїхати й оформити повернення.

— Максиме…

— Я не зопалу.

— Але вона ж чекала.

— Знаю.

— І всім уже розповіла.

Він підняв на дружину очі.

— А про тебе теж усім розповіла. Що ти жадібна, що живеш за мій рахунок. І ти зараз усе одно думаєш, як вона засмутиться.

Ірина опустила погляд на чашку.

— Бо це твоя мама.

— Так. І я не перестану бути її сином. Якщо треба буде купити ліки, привезти продукти, щось полагодити — я зроблю. Але цю кухню ми дарували разом. Відмовили собі, щоб її порадувати. А сьогодні я почув, що ти ще й винна.

— Я не хочу, щоб потім казали, ніби це я змусила тебе забрати гроші.

— Це моє рішення. Я сам їй скажу.

— Вона вирішить, що через сукню.

— Нехай я ще раз поясню. Справа не в сукні.

Він узяв дружину за руку.

— Ти справді хочеш після всього залишити це як є?

Ірина довго мовчала.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Не хочу.

***

Наступного дня Тамара Іванівна телефонувала з ранку. Максим відповів уже після відвідин салону.

— Нарешті! — обурилася вона. — Ти чому слухавку не береш?

— Був зайнятий.

— Учора ви мені все свято зіпсували. Люди сидять, а ви демонстративно йдете! Іра твоя теж могла б простіше…

— Мамо, зупинися.

— Що?

— Ми пішли, бо ти ображала мою дружину.

— Я її не ображала!

— Сказала, що вона прийшла на все готове. Що шкодує для тебе грошей. Що витрачає тільки на себе.

— Та це розмова була! У сім’ї й не таке кажуть.

— У нашій сім’ї так говорити не треба.

У слухавці стало тихо.

— То тепер я вам чужа?

Максим заплющив очі й видихнув.

— Ні. Але й Іра мені не чужа. Вона моя дружина.

— Через компот стільки галасу…

— Не через компот. Ти могла випадково пролити, з кожним буває. Але ти бачила, в якому вона стані. І навіть тоді не вибачилася.

— Я що, тепер перед нею на коліна маю стати?

— Достатньо було сказати: «Пробач».

Мати помовчала, а тоді сухо запитала:

— Це все?

— Ні. Я скасував замовлення кухні.

— Що ти зробив?

— Оформив повернення наших грошей. Твій завдаток теж повернуть. Треба заїхати з документами.

Кілька секунд він чув тільки її дихання.

— Ти серйозно? Через одну розмову?

— Після вчорашнього я не хочу робити такий подарунок.

— Я ж стару кухню вже розібрати збиралася! Подругам сказала! Що я тепер їм поясню?

— Мамо, ми віддали на неї майже все, що зібрали на свій ремонт. Іра погодилася без жодного докору. А ти при людях виставила її жадібною.

— Ти мені тепер грошима дорікаєш?

— Я пояснюю, чому більше не хочу відкладати потреби нашої сім’ї.

— А я, значить, без кухні залишуся?

— Стара стоїть на місці. Я можу приїхати, підкрутити петлі. Стільницю теж замінимо, якщо треба.

— Не треба, — відрубала вона.

— Добре. Якщо передумаєш — скажи.

— Дуже ти змінився, Максиме.

— Можливо.

Вона першою поклала слухавку.

***

Кілька днів мати не телефонувала. Максим теж не поспішав відновлювати звичні розмови, але в неділю набрав її сам.

— Привіт, мамо. Як почуваєшся?

— Нормально.

— Продукти потрібні? Ми в магазин збираємося.

— У мене все є.

— Добре. А дверцята полагодити приїхати?

— Майстра вже знайшла.

— Гаразд. Якщо щось треба буде — телефонуй.

Він поклав телефон, а Ірина, яка чула розмову, запитала:

— Сердиться?

— Так.

— Тобі важко?

Максим трохи помовчав.

— Важко. Але я не шкодую.

За два тижні Тамара Іванівна забрала завдаток. Знайомий майстер замінив розбухлу стільницю, відрегулював дверцята й закріпив полицю. Кухня залишилася старою, проте користуватися нею стало зручно.

А Максим з Іриною нарешті запросили сантехніка порахувати ремонт ванної.

Минув ще місяць, перш ніж на Ірининому телефоні висвітилося: «Тамара Іванівна».

Вона кілька секунд дивилася на екран.

— Візьмеш? — тихо запитав чоловік.

Ірина кивнула.

— Добрий день.

— Привіт, Ірочко.

Незвично тихий голос. Без поспіху, без звичного переліку справ.

— Я тут пирогів із вишнями напекла. Подумала… може, зайдете ввечері? Якщо вільні.

— Ми начебто нічого не планували.

— І ще, Іро… Зачекай.

Ірина мовчала.

— Ти вибач мене за той день. Я перед гостями наговорила зайвого.

— Мені було дуже прикро, Тамаро Іванівно.

— Знаю.

Свекруха зітхнула.

— Ні, мабуть, тоді не дуже думала, як тобі. Хотіла, щоб мене жаліли, от і розійшлася. Не треба було.

Ірина глянула на Максима. Той стояв поруч, не втручаючись.

— Дякую, що сказали.

— То прийдете?

— Прийдемо. Тільки давайте цього разу без вишневих напоїв біля святкового одягу.

У слухавці почувся короткий, ніяковий сміх.

— Домовилися. Чаю заварю.

Коли розмова скінчилася, Максим обережно запитав:

— Усе добре?

— Ще трохи ніяково, — чесно відповіла Ірина. — Але я хочу піти.

— Тоді підемо.

Увечері вона знову дістала вишневу сукню. Пляма відіпралася не з першого разу, та все ж зникла.

— У ній? — запитав Максим із дверей.

— А чому ні? Гарна ж сукня.

Він усміхнувся й подав їй пальто.

Залишити коментар