– Речі твої я вже в три картонні коробки склала, голубонько! – бадьоро повідомила у слухавку свекруха

— Речі твої я вже в три коробки склала, голубонько! — бадьоро повідомила Марина Трохимівна. — Білизну з полиць зняла, косметику з трельяжу прибрала. Завтра батько приїде забирати тебе з онукою — ось одразу до твоїх батьків і поїдете.

Валерія стояла біля пеленального столика в післяпологовій палаті. Її чотириденна донечка мирно сопіла в лікарняній люльці.

— Стривайте, — тихо сказала вона, поглянувши на сусідку по палаті. — До яких батьків? І як ви взагалі опинилися в нас удома?

— Як це як? Учора вечірнім автобусом приїхали. Богдаша нас зустрів і пустив. Не на вокзалі ж рідній матері з сестрою ночувати!

— Ви в гості на вихідні?

— Ой, не до гостей зараз. У Інночки біда! Наречений її пів року за носа водив, а вчора заявив, що до своєї мами повертається. Уявляєш?

— Співчуваю Інні. Але навіщо мої речі з шафи виймати?

— Дівчинка з орендованої квартири з’їхала, вся на нервах. Їй спокій потрібен. А вам із дитиною краще до твоїх батьків. Мала ночами кричатиме, Богдаша перед роботою не виспиться.

Валерія міцніше притиснула телефон до вуха.

— Ви пропонуєте мені з новонародженою донькою виїхати з власної квартири?

На тому кінці зашурхотіли вішаки. Потім долинув голос Інни:

— Ма-а-ам, спитай пароль від інтернету! І чоботи її куди подіти? Мені коробки з туфлями ставити нікуди!

— Чула, що дитина просить? — озвалася свекруха. — Чоботи я в передпокій виставила, а пароль продиктуй. Запишу.

— Нічого я не диктуватиму! Ви в моїй спальні господарюєте і мене з дому випроваджуєте?

— Ти зі старшими тон зменш! У твоїх батьків три кімнати, мати на пенсії. Поживеш у них до весни, дитина підросте, а Богдаша на вихідних приїжджатиме.

— Щоб до вечора мої речі лежали на своїх місцях!

— Не командуй! Мені ніколи, суп на плиті закипає.

У слухавці запікало.

Валерія опустила телефон і кілька секунд дивилася на доньку. Та солодко потягнулася уві сні, розтулила маленький кулачок і знову затихла.

Марина Трохимівна й раніше любила розпоряджатися чужим. Минулої осені приїхала з мішком дрібної картоплі, а додому забрала нову Валерчину парасольку.

— Тобі до зупинки два кроки, — пояснила тоді. — А в нас у селищі вітер.

Але такого Валерія від неї не чекала. Вона відразу набрала чоловіка.

— Привіт, — озвався Богдан після п’ятого гудка. — Як мала? Молоко прийшло?

— Богдане, твоя мати щойно повідомила, що склала мої речі в коробки. Інна поселилася в нашій спальні, а нам із донькою велено їхати до моїх батьків. Ти про це знаєш?

— Та не заводься з пів оберта. Тобі хвилюватися шкідливо.

— Ти знаєш чи ні?

— Ну, заїхали вони погостювати. Мама, може, зайвого ляпнула…

— Вона мій одяг із шафи викинула! І пароль від інтернету для Інни вимагала!

— Валеріє, в Інки справді біда. Їй перекантуватися ніде, а в райцентрі роботи немає.

— У нас завтра виписка. Куди я з чотириденною дитиною маю їхати?

— Не назавжди ж! Мама каже, мала ночами кричатиме, я не висплюсь і план в автомагазині завалю. А твоя мама тобі з пелюшками допоможе.

Валерія замовкла.

— Ти серйозно зараз?

— Ну будь людиною, увійди в становище!

— О четвертій відвідувачів пускають у хол. Приїдь. Сам, без мами й сестри. Поговоримо.

— Ой, починається… Добре, буду.

О четвертій Валерія попросила сусідку по палаті на кілька хвилин придивитися за донькою, поправила халат і спустилася вниз.

Богдан прийшов не сам. За ним ішла Марина Трохимівна з кошиком пиріжків, а поруч — Інна, не відриваючись від телефону.

— О, спустилася! — Богдан простягнув дружині сітку зелених яблук. — Ми всією сім’єю тебе провідати. Мама пиріжків напекла.

— Конверт на виписку привіз?

Він опустив очі.

— Ми його не знайшли, — відповіла за нього Інна. — У вас на антресолях такий бардак був! Мама дитячі речі туди закинула, мені ж треба було сукні розвісити. Загорнеш у ковдру, нічого страшного.

— Ще народити не встигла, а вже пів шафи дитячим забила, — додала свекруха. — Інночці навіть фен поставити нікуди.

— Ви й дитячі речі чіпали?

— Ну а що такого? — знизала плечима Інна.

Валерія повернулася до чоловіка:

— Богдане, я просила тебе прийти одного.

— А чого вони не можуть? Ми ж сім’я.

— Добре. Тоді слухайте всі. Сьогодні до вечора Інна забирає свої речі й їде. Мої коробки розберете, дитячі речі покладете на місце. Богдане, поясни їм, чия це квартира.

Богдан глянув на матір і засунув руки в кишені.

— Годі концерти закочувати. Інка мені сестра, надвір я її не вижену.

— А мене з донькою виженеш?

— Та ніхто тебе не виганяє! Поїдеш до своїх, поживеш до тепла й охолонеш.

— Богдане, завтра виписка твоєї дитини.

— Я знаю! Твоя мати допоможе, з тебе корона не впаде. І характер свій показувати кинь. Із немовлям на руках ти від мене все одно нікуди не дінешся.

Валерія дивилася на нього, не вірячи, що це каже той самий чоловік, який ще кілька днів тому цілував її перед пологами й обіцяв бути поруч.

— Ти справді так думаєш?

— А що я не так сказав?

— Ще й ображається, — пирхнула Інна. — У твоєї мами три кімнати, а мені після розриву спокій потрібен.

— Правильно син каже, — підхопила Марина Трохимівна. — Квартира на мої кревні куплена, тож забирай пожитки й їдь до батьків.

— На які ваші кревні? — перепитала Валерія.

Богдан різко повернувся до матері й узяв її за лікоть.

— Мамо, ходімо. Валерії годувати час.

— Та відчепись ти! Чого мені мовчати? Якби не покійний батько та його гараж, ви б досі по чужих квартирах тинялися!

— Гараж? — Валерія подивилася на чоловіка. — Який гараж, Богдане?

Він відвів очі.

— У травні перед весіллям я батьків гараж продала, — голосно сказала Марина Трохимівна. — Усі гроші синові віддала. На цю саму трикімнатну! Щоб він у власній квартирі жив, а не примаком.

У холі стало тихо. Навіть гардеробниця визирнула зі свого віконця.

— Перед весіллям? — Валерія коротко засміялася. — Марино Трохимівно, я купила цю квартиру за два роки до знайомства з вашим сином.

— Не вигадуй!

— П’ять років працювала кошторисницею майже без вихідних. Ще тітчина спадщина допомогла. А кахлі у ванній мій тато клав. Можете в сусідів спитати.

— Богдане, скажи їй! — Свекруха смикнула сина за рукав. — Ти ж квартиру купив?

Богдан мовчав.

Валерія згадала, як за місяць до весілля він раптом поставив на машину дорогі литі диски, купив ігрову приставку й закрив стару кредитку.

— Ти тоді сказав, що начальник премію виписав, — промовила вона. — То це ваш гараж був, Марино Трохимівно? Диски, приставка і його борги?

Свекруха повільно повернулася до сина.

— Куди ти гроші подів? Ти ж присягався, що за квартиру відніс!

— Богдане, ти нормальний? — Інна нарешті опустила телефон. — Ти два роки розповідав, яка в тебе квартира у місті!

— Та зачекайте ви! — Він почервонів до вух. — Я хотів гроші прокрутити. Пацани з авторинку обіцяли на запчастинах заробити, а постачальник кинув.

— А диски? — не відступала мати.

— Ну взяв із того, що лишилося… Думав, із зарплати потім відкладу, ви й не дізнаєтесь.

— Батьків гараж за вітром пустив! — Марина Трохимівна вчепилася йому в комір. — Та ще й брехав мені!

— Мамо, люди дивляться!

— А ти про людей тепер згадав? Куди мені Інну з коробками везти?

Валерія дістала телефон і набрала батька.

— Тату, привіт. Ти зі зміни вже виїхав? Заверни, будь ласка, до мене на квартиру зі своїми ключами.

— Щось сталося?

— Богдан із мамою та сестрою збирають речі. Побудь там, щоб нічого не забули.

Вона закінчила розмову й подивилася на трійцю.

— Завтра о першій ми з донькою приїжджаємо додому. Мої речі мають бути в шафі, чоботи — на полиці, а конверт — у дитячому ліжечку.

— Валеріє, ми ще поговоримо, — пробурмотів Богдан.

— Поговоримо. Коли заберешся з моєї квартири. І приставку свою прихопи — поставиш мамі замість гаража.

Валерія взяла з підвіконня сітку з яблуками й пішла сходами до палати. Позаду Марина Трохимівна вже вимагала в сина згадати, скільки саме він виручив за приставку, а Інна обурювалася, що їй тепер доведеться повертатися до райцентру.

Наступного дня батько привіз Валерію з онукою додому. У передпокої пахло свіжовимитою підлогою, зимові чоботи стояли в шафі, а на дитячому ліжечку лежав випрасуваний конверт із блакитними стрічками.

Валерія заглянула в передпокій.

— Тату, а парасолька моя?

— На місці, — усміхнувся він. — Цього разу не взяли.

Валерія засміялася й обережно переклала доньку в ліжечко.

Після першого листопадового снігу знайома з автомагазину розповіла їй новини про Богдана.

— У матері він тепер живе. На старих колесах їздить — литі диски продав.

— Невже?

— І приставку теж. Марина Трохимівна сказала: поки за гараж не розрахується, спокою йому не буде. А сонячну кімнату Інна зайняла. Каже, їй після чергового розриву тиша потрібна.

— А сам Богдан що каже?

— Чоловікам на роботі розповідає, що це він із широкої душі квартиру тобі з донькою залишив.

Валерія пирснула зі сміху. Потім поправила в’язаний плед на сплячій доньці й покотила візок засніженою алеєю біля дому.

Залишити коментар