— Міша, а раптом вона нас не полюбить? — Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла.Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся.За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини лише за інтонацією.Зараз в її голосі дзвеніла тривога — та сама, що з’явилася три місяці тому, коли вони подали документи на усиновлення.— Льоль, ну ми ж про це говорили, — м’яко промовив він. — Діти не можуть не полюбити таку маму.Вона обернулася, і він побачив, як тремтять її губи.Останнім часом це тремтіння з’являлося все частіше — немов передвісник бурі, готової ось-ось вибухнути.— Яку таку? — гірко посміхнулася вона. — Пусту? Яка навіть народити не змогла?Михайло стрімко підвівся, за два кроки опинився поруч з дружиною. Обійняв за плечі, притиснув до себе.Від неї пахло ромашковим чаєм і тією особливою, невловимою гіркотою, що з’являється у жінок, коли вони довго плачуть.— Перестань себе накручувати, — прошепотів він їй у маківку. — Ти будеш чудовою мамою. Найкращою. А Настуся… Ти ж бачила, як вона до тебе потягнулася під час першої ж зустрічі!Олена схлипнула, сховавшись йому в плече. Три роки пошуків причини безпліддя, нескінченні обстеження, чотири невдалі спроби ЕКЗ — все це виснажило її, випило душу.А потім з’явилася надія — трирічна дівчинка із золотистими кучериками і дивно серйозним поглядом карих очей.— Знаєш, — глухо промовила Олена, — я щодня заходжу в дитячу. Сідаю в це рожеве крісло, яке мама подарувала, і уявляю, як буду читати їй казки. Як буду заплітати косички, пекти млинці у вихідні.— Так і буде, — впевнено кивнув Михайло. — Через тиждень заберемо нашу дівчинку, і все буде саме так.Телефонний дзвінок розірвав затишну тишу їхніх обіймів.Олена здригнулася, відсторонилася.На екрані висвітилося ім’я їх інспектора з опіки — Марини Сергіївни.— Алло? — Олена увімкнула гучний зв’язок. — Так, слухаю вас.— Олена Вікторівна? Доброго ранку. Тут така справа… — голос у слухавці звучав незвично напружено. — Ви не могли б під’їхати сьогодні? Є важлива розмова.Олена переглянулася з чоловіком. У грудях неприємно кольнуло.— Щось з документами? — обережно запитала вона.— Ні-ні, з документами все в порядку. Загалом, з’явилися нові обставини. Давайте при зустрічі.Через годину вони вже сиділи в кабінеті Марини Сергіївни — суворої жінки середнього віку з незмінним пучком на потилиці.Вона явно нервувала — теребила край папки з документами, уникала моменту зустрітися поглядами.— Розумієте, — нарешті почала вона, — вчора з’ясувалося, що у Насті є брати. Двоє. Сім і дванадцять років.Олена відчула, як німіє обличчя.Михайло поруч завмер, немов скам’янів.— Як брати? — вичавила вона. — Чому ми дізнаємося про це тільки зараз?Марина Сергіївна важко зітхнула.— Вони перебували в іншому дитячому будинку. Матір позбавили прав два роки тому, дітей розподілили по різних закладах. Розумієте, за законом ми зобов’язані…Далі Олена слухала як крізь вату.Щось про права дітей, про психологічні травми розлуки, про необхідність зберігати сімейні зв’язки. Але вони і так вже були розлучені…У скронях стукало: «Все марно, їм не віддадуть Настю. Не віддадуть».Додому вони їхали мовчки. Михайло вів машину, стиснувши кермо до побілілих кісточок.Олена дивилася у вікно, але не бачила ні будинків, ні дерев — тільки миготіння плям світла і тіні.— Потрібно все обдумати, — нарешті промовив Михайло. — Спокійно, без паніки.Олена гірко посміхнулася:— Що тут думати? Ми планували одну дитину. Маленьку дівчинку. А тут…— Може, це знак? — тихо припустив він. — Доля?— Доля? — вона різко повернулася до чоловіка. — Міша, ти себе чуєш? Троє дітей! Відразу! Ми ж з одним боїмося не впоратися!Увечері приїхала мати Олени — похмура, галаслива Ганна Петрівна.Ледь переступивши поріг, вона вже все знала і мала готове рішення.— Навіть не думайте! — безапеляційно заявила вона, ставлячи на стіл каструлю з борщем. — Це ж божевілля — трьох відразу! Ви що, з глузду з’їхали?— Мамо… — почала Олена.— Ні, дослухай! — Анна Петрівна войовничо впиралася руками в боки. — Я тебе одну виростила — і то ледве справлялася. А тут троє! Та ще й чужих! Ти хоч уявляєш, що це таке?— Уявляю, — тихо відповіла Олена. — Це діти, яким потрібна сім’я.— Ось тільки не треба цих сльозливих сопель! — пирхнула мати. — Ти ще молода, можеш своїх народити. А не вийде — візьмете одну цю дівчинку, як планували. Навіщо вам зайвий головний біль?Увечері зателефонувала свекруха — худорлява, уїдлива Галина Миколаївна. Її думка збіглася з позицією Анни Петрівни:— Оленко, люба, ну куди вам троє? Ви ж зовсім недосвідчені батьки. Почніть з однієї дитини, придивіться, навчіться. А там, дивись, і своїх Бог дасть все-таки.Олена сиділа на кухні, крутила в руках давно охололу чашку чаю.У голові крутилися уривки фраз: «недосвідчені батьки», «зайвий головний біль», «своїх народити».Та хіба справа в досвіді? Хіба можна навчитися бути батьком за підручником?Михайло працював допізна — мабуть, теж перетравлював новини. Повернувся після півночі, схудлий, з червоними від втоми очима.— Поговорив з хлопцями на роботі, — сказав він, сідаючи поруч. — Знаєш, що найцікавіше? Всі в один голос твердять: «Беріть тільки дівчинку». А я дивлюся і думаю: а як же хлопчики? Що з ними буде?Олена накрила його руку своєю:— Я весь день про це думаю. Уявляєш, як це — знати, що твою сестричку забрали в сім’ю, а ти залишився?Вона помовчала і продовжила:— А знаєш, що найстрашніше?…📌📌Продовження історії читайте в першому коментарі 📌📌
— Міша, а раптом вона нас не полюбить? — Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла. Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся. За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини лише за інтонацією. Зараз в її голосі дзвеніла тривога — та сама, що з’явилася три місяці тому, … Читати далі
