Мамо! Ти хоч розумієш, що ти зробила? — голос Оксани зірвався на хрип. — Ти підписала документи? Просто так, за моєю спиною? Ніна Степанівна не піднімала очей. Вона повільно, майже заворожено, помішувала вівсянку в старій закіптюженій каструльці. — Підписала, — нарешті вимовила мати. Голос її був сухим і рівним, як степова дорога. — Моє житло, Оксано. Моя власність. Маю право розпоряджатися нею так, як велить мені сумління. — Твоє сумління?! — Оксана відкинула сумку на табурет, і та з гуркотом впала. — Трикімнатна квартира в центрі! Ти просто взяла і переписала її на Свєтку? На ту, яка згадує про тебе лише тоді, коли їй треба грошей на черговий кредит? — Світлана — твоя сестра, — тихо зауважила мати. — І їй зараз важче. — Важче?! — Оксана задихнулася від обурення. — А мені легко? Я двадцять років, мамо, двадцять років щосуботи сідаю на цей проклятий автобус і їду до тебе через усю область. Хто возив тобі ліки, коли ти ледь справлялася сама, після недуги? Хто полов твій город у селі, поки Свєтка грілася в Туреччині? Хто вислуховував твої скарги на тиск, на сусідів, на життя? Я! А квартира — їй? Мати нарешті відставила каструлю. Вона повільно повернулася до доньки. — Сідай їсти, Оксано. Ти з дороги
Над старим Путивлем зависла важка, передгрозова тиша. Місто, що пам’ятало плач Ярославни на своїх мурах, сьогодні здавалося особливо похмурим. Свинцеві хмари чіплялися за верхівки монастирських веж, а повітря було настільки густим від вологи, що його, здавалося, можна було розсувати руками. У квартирі Ніни Степанівни, що на самому краєчку сеймської кручі, панувала така ж важка атмосфера. … Читати далі
