Як це не родина? – жінка сплеснула руками, намагаючись посунутися ближче й переступити поріг. – Ви ж дитину спільну маєте! Соломійці потрібен батько з чистим ім’ям. У Тараса зараз такі складні обставини, робота не тримається, позики ростуть щодня, телефони розриваються. Хто йому протягне руку, як не ти? Дарина навіть не поворухнулася. Вона не поступилася жодним сантиметром простору. Ще два роки тому вона б розгубилася, заметушилася, запросила б свекруху до вітальні, заварила б найкращий чай і почала гарячково підраховувати, скільки власних коштів можна віддати, аби лише в тій родині всі були задоволені. Але той час минув. – Коли ми були подружжям, я віддала всі свої накопичення, аби закрити його чергову невдалу справу, – нагадала Дарина. – Я продала пам’ятну золоту каблучку, яку мені подарувала бабуся на повноліття. Віддала гроші, які збирала на підготовку дитини до школи. Ви тоді особисто казали мені на цій же кухні: «Потерпи, Даринко, мудра жінка має тримати дім і рятувати чоловіка». А виявилося, що рятувати там нікого, бо чоловік просто звик жити за мій рахунок. Ганна Василівна смикнула куточок рота і відвела погляд на поштові скриньки в коридорі. – Тоді він був молодий, недосвідчений, його підвели партнери, – захищала сина свекруха. – Але зараз він зрозумів усе
– Тобі що, важко виручити рідну людину, чи ти вже геть совість втратила в цій своїй новій квартирі? – голос колишньої свекрухи, Ганни Василівни, тремтів від образи, але погляд залишався чіпким, вимогливим, наче вона прийшла забрати давно обіцяний борг. Дарина стояла в коридорі, міцно тримаючись пальцями за холодну ручку вхідних дверей. За її спиною пахло … Читати далі