Романович

— Андрію, ти взагалі колись навчишся слухати матір, чи тобі байдуже, що я тут ледве пересуваюся по квартирі? — різко кинула Валентина Михайлівна, ледве стримуючи злість, коли син переступив поріг її затишної квартири в Черкасах. Андрій зняв черевики, зачинив за собою двері й важко зітхнув, глянувши на дружину Ірину, яка саме розстібала блискавку на куртці. … Читати далі

Галина вперше поїхала до Італії у тридцять років, з однією сумкою і адресою знайомої, яка обіцяла знайти роботу. Донці Соломії тоді було дев’ять. Дівчинка трималась за бабусину спідницю й не плакала, тільки дивилась так, що Галина ще довго бачила той погляд у снах. – Ти ненадовго, мамо, правда, – сказала Соломія на пероні. – Ненадовго, … Читати далі

Ця коробка стояла на антресолях стільки, скільки я себе пам’ятала. Велика, з-під югославських чобіт, перемотана потрісканою синьою ізоляційною стрічкою. Мама завжди казала: «Там батькові креслення, не чіпайте, пилом припадете». Ми й не чіпали. Батько помер, коли мені було дев’ять, а моєму старшому братові Вадиму — одинадцять. Його образ у нашій пам’яті давно вицвів, перетворившись на … Читати далі

— Ключі постав сюди, на тумбу, і можеш їхати, ми навіть таксі тобі замовили, щоб ти не тягнула речі пішки. Ці слова я почула у власному передпокої від жінки, яка ще вчора запевняла мене у вічній родинній опорі. Я стояла на порозі й дивилася, як невістка моєї свекрухи складає в картонну коробку тонкі порцелянові тарілки. … Читати далі

Вадим стояв біля панорамного вікна вітальні, гортаючи щось у планшеті. Його спина у темно-синьому кашеміровому джемпері виглядала спокійною й монолітною. Йому було сорок шість — на п’ять років більше, ніж Олені, — і він належав до тих чоловіків, чия впевненість будується не на гучних словах, а на бездоганній репутації та твердих переконаннях. Коли вони одружилися … Читати далі

— Ти знову купила не той хліб! Я ж казав — з висівками, а ти взяла звичайний білий! Мені й так важко мучити шлунок цими дурницями, а тобі, як завжди, все одно! Андрій сказав це таким тоном, ніби виносив остаточний вирок. Він стояв у кухонних дверях — міцний, у старому светрі з витягнутими ліктями, з … Читати далі

— Марина, ну скільки можна там копирсатися? Тобі що, справді треба перед виходом перевірити кожну річ у шафі? — голос Олексія долинав із передпокою, у ньому чулося легке невдоволення й ранкова метушня. Олена зачинилася в гардеробній і все ніяк не могла знайти ту саму блузку, яка підійшла б до сьогоднішньої наради в офісі. За вікном … Читати далі

Оксана поїхала в Італію наприкінці лютого, коли ще лежав сніг і автобус від’їжджав з обласного центру майже порожній. Діти стояли біля хвіртки: дванадцятирічний Назар, який з усіх сил тримався, щоб не заплакати, і восьмирічна Соломія, яка не тримала нічого й ревла на все подвір’я. — Мамо, ти ж скоро приїдеш, — повторювала Соломія, вчепившись у … Читати далі

— Андрію, — почала Ірина, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно, без сліз і без жодних благань. — Сьогодні я довго говорила телефоном з Оленою. Вона розповідала про їхнє життя. Андрій навіть не відвів очей від яскравого екрана свого планшета. Лише плечі в нього ледь напружилися, і цього вистачило, щоб видати його роздратування. … Читати далі

— Тобі для рідної сестри шматка свинини шкода, чи ти просто від природи така жадібна? Олена застигла біля розпеченого мангала з щипцями в руці. Вона навіть не озирнулася, бо знала цей голос до дрібниць. Так говорять люди, які переконані, що їм усі щось винні просто тому, що вони існують. За її спиною рипнули старі дверцята … Читати далі