Романович

— Якщо ти ще хоч раз не так глянеш на мене при своїй матері, ти збираєш речі й ідеш шукати собі іншу домробітницю. Катерина сказала це абсолютно спокійно. Вона навіть не підвищила голосу, коли витирала стільницю біля раковини. Але в повітрі кухні ця фраза зависла міцніше, ніж дух пересмаженої цибулі та свіжого переполоху. Павло стояв … Читати далі

Через постійні посиденьки з подругами у квартирі, жінка ледь не зруйнувала сім’ю. Добре, що вчасно схаменулася – Годі! З мене досить! – Максим відштовхнув подушку й схопився з місця. Його очі блищали від ледве стримуваних емоцій. – Наступного разу, коли я побачу тут твоїх подруг, можеш на мене не чекати! Я завмерла на місці, не … Читати далі

Марія часто дивилася на свої руки. Шкіра на долонях за довгі два десятиліття в Італії стала тонкою, покрилася мереживом дрібних зморшок і коричневими цятками від сонця Ломбардії. Вона віддала чужій країні двадцять три роки життя, доглядаючи чужих батьків, аби її власні діти ніколи не знали, що таке злидні та боргова яма. Коли вона виїжджала у … Читати далі

Усі діти та онуки приїхали на похорон Поліни Тарасівни. Вся сім’я нарешті зібралася разом. П’ятеро дітей, дванадцять онуків та четверо правнуків. Не приїхали лише троє – зовсім малі діти у них. Залишився Степан Ілліч один… Гірко йому, не уявляє, як жити тепер, як він без своєї Полюшки буде?.. Ображається на дружину. Ну, як же так? … Читати далі

Ще з першими подихами весняного тепла у квартирі Андрія та Оксани почалися дзвінки. Телефон калатав щодня, і кожного разу на екрані висвічувалося одне й те саме ім’я. Мати Оксани, Галина Степанівна, не визнавала сучасної зайнятості. У її свідомості світ ділився на два чітких періоди: час, коли город треба садити, і час, коли з нього треба … Читати далі

Коли чоловік дивиться на тебе очима власної матері, шлюб можна вважати закінченим. — Та скільки можна, Тарасе! — Настя так стиснула кружку з кавою, що аж пальці біліли. — Я не прошу тебе сваритись із родиною чи відкрекатися від них. Я просто хочу, щоб ти хоч раз у житті сказав: «Так, Настю, це нечесно». А … Читати далі

— То ми продаємо квартиру твоєї мами, а моїм батькам купуємо будинок, — сказав чоловік, відпиваючи чай із моєї улюбленої чашки. Я застигла з куском пирога в руках і спочатку навіть не зрозуміла, що саме він вимовив. Сцена була абсолютно буденною: вечір, тьмяне світло на кухні, втома після важкої зміни. І тут ця фраза, вимовлена … Читати далі

Запах мазуту та вогкої землі — це був запах мого дитинства. Це був запах мого батька. Я пам’ятаю його руки — великі, жилаві, з в’ївшимся під нігті чорним брудом, який не змивався жодним милом. Ці руки вміли полагодити будь-який двигун, звести цегляну стіну, зарізати свиню на свята без зайвого шуму. Але ці руки ніколи не … Читати далі

— Вибачте, тут вільно? — хлопчина у зім’ятій сорочці вказав на стілець навпроти мене. Я відірвала очі від екрана ноутбука. Кав’ярня була напівпорожньою, вільних столиків вистачало, але він обрав саме мій. Кивнула, повертаючись до курсової роботи. — Ви тут часто буваєте? — запитав він хвилин через п’ять. — Коли як, — буркнула я, не відводячи … Читати далі

— Ти що собі дозволяєш? Думаєш, якщо квартиру купила, то можеш на чужих чоловіків заглядатися? Я завжди вважала, що до двадцяти семи років у мене буде все: квартира, кар’єра і, звісно ж, любов. Ну, майже вгадала – квартира справді з’явилася. Щоправда, з іпотекою на п’ятнадцять років, але хіба це важливо? Головне – своя! Своя. Це … Читати далі