У Надії Петрівни була одна особлива річ, якою вона дорожила понад усе. Важкий золотий перстень із темно-червоним каменем. Цю прикрасу їй подарував покійний чоловік на річницю весілля багато років тому. Свекруха берегла його як зіницю ока. Одягала до церкви, на свята або в гості, а вдома завжди клала на один і той самий край масивного дубового комода у вітальні. Тієї осінньої суботи нічого не віщувало біди. Надія Петрівна затіяла випікати пиріжки з яблуками. Вона зняла перстень і звично поклала його на край полірованої поверхні комода, після чого пішла до літньої кухні замішувати тісто. Тетяна взялася за прибирання. У хаті треба було помити підлогу, протерти пил, навести лад перед неділею. Вона ходила з відром і шваброю, наспівувала якусь тиху пісню. Ярослав у цей час порався біля воріт, лагодив замок у гаражі. Коли тісто підійшло і пиріжки вже рум’янилися в печі, Надія Петрівна зайшла до вітальні. Вона хотіла знову надіти свою прикрасу. Підійшла до комода, простягла руку. Але край дерев’яної стільниці був абсолютно порожнім. Жінка насупила брови. Провела долонею по гладкому дереву. Зазирнула за серветку. Озирнулася навколо. — Тетяно! — покликала вона з порога. У її голосі вже з’явилися насторожені нотки. — Ти тут прибирала? Тетяна вийшла з кімнати, тримаючи вологу ганчірку. — Так, Надіє Петрівно. Помилу підлогу, пил скрізь витерла. Щось не так? — Де мій перстень? Я його на розі лишала, перед тим як до печі йти
— Таню, якщо ти випадково взяла, то просто поклади на місце. Мама ж сваритися не буде, ми все владнаємо між собою. Ці слова прозвучали так буденно, ніби чоловік просив передати сіль за обідом. Тетяна стояла посеред світлої кімнати, дивилася на свого чоловіка і раптом відчула, як усе всередині вистигає. Ще хвилину тому вона вірила, що … Читати далі