Навіщо вам чужа дитина, та ще й на старість! Вам що, рідних онуків мало? — гримнула у слухавку невістка так, що чути було в сусідню кімнату. Ганна Степанівна навіть руки від тіста відірвати не встигла, тільки плечем притиснула старенький телефон до вуха. — Свої мають тата й маму, у них усе до ладу, — спокійно відповіла літня жінка. — А це маля куди? Державі віддати, щоб у казенних стінах пропало? — Він вам ніхто! Прізвище інше, порода чужа, мати гуляща, а батько невідомо де! Здасте в притулок — ніхто й слова кривого не скаже! Ганна Степанівна зітхнула, вимкнула телефон і поклала його на край столу. Вона вже давно перестала сперечатися з дорослими дітьми. У них завжди все було просто: вигідно чи невигідно, своє чи чуже. А для неї чужих дітей не бувало відтоді, як сама в непросте дитинство ділила одну мерзлу картоплину на чотирьох сусідських сиріт. Рідних онуків у неї вистачало. П’ятеро їх було. Старші вже в інститутах навчалися, молодші школу закінчували. Гарні, ошатні діти, усе при них. Тільки до баби приїжджали хіба на великі свята, і то на пів години: постоять біля порога, цукерки візьмуть, по кишенях купюри розсунуть, що вона нишком тицяла з крихітної пенсії, та й поспішають у своїх справах. Навіть чаю не доп’ють. Боялися забруднити модне вбрання об стару лаву чи відро з колодязя не тим боком узяти
— Навіщо вам чужа дитина, та ще й на старість! Вам що, рідних онуків мало? — гримнула у слухавку невістка так, що чути було в сусідню кімнату. Ганна Степанівна навіть руки від тіста відірвати не встигла, тільки плечем притиснула старенький телефон до вуха. — Свої мають тата й маму, у них усе до ладу, — … Читати далі