Катерина відчинила навісну шафку, дістала звичну каструлю. Всередині неї щось спокійно і впевнено натягнулося — не від злості навіть, а від глибокої, накопиченої втоми. Звичайної людської втоми, яка збирається не за один день, а за довгі місяці однакових турбот, коли ти звикаєш бути зручною для всіх, окрім себе самої. — Готуй уже на всіх, чого ти завмерла? — оголосив Тарас, і це пролунало звично, буденно й наказово. Катерина подивилася на нього довгим, спокійним поглядом. Потім перевела погляд на свекруху, яка вже гортала щось у смартфоні з таким виглядом, ніби рішення щодо обіду давно ухвалено за відсутності самої кухарки. Потім знову глянула на порожню плиту. — Добре, — сказала вона спокійно. І приготувала. Рівно на одну порцію. Собі. Це був легкий овочевий суп — простий, домашній, саме такий, який вона любила з дитинства і який ніхто в цій квартирі чомусь не цінував. Вона акуратно налила його в глибоку тарілку, нарізала шматочок хліба, поставила все на невеликий піднос і пішла до кімнати. Зачинила двері — тихо, без гучного звуку, без демонстративного гупання, просто відгородила себе від чужих розмов
— Ти серйозно вважаєш, що весь світ крутиться навколо твоїх примх? — кинув Тарас, навіть не обертаючись від холодильника. — Нас троє, і вечеряти хочуть усі, а не лише ти зі своїми вигадками. Катерина стояла біля плити і мовчала. Вона вміла мовчати — це був її спосіб не говорити зайвого, не розпалювати зайвих суперечок у … Читати далі