Романович

Соломійко, зіронько моя! Невісточко люба! Сьогодні ж день народження нашої Мар’яни, моєї доньки! — залучив у телефоні надто солодкий голос свекрухи. — Ти ж там, моя хороша, постарайся на славу! Вона ж так обожнює твій фірмовий салат з креветками! І ту запечену буженину з чорносливом та прянощами теж обов’язково зроби! Та й тортик не забудь замовити у тій кондитерській на розі, він у них завжди такий свіжий! Накрий гарний стіл їй, щоб друзі усі були в захваті. — Звісно, мамо, я все зроблю, як треба, — максимально рівним і стриманим голосом відповіла Соломія, міцно стискаючи мобільний телефон. — А Тарасик, синочок мій, тобі допомагає? — не вгамовувалася свекруха на тому кінці. — Обов’язково допомагає, — збрехала жінка, дивлячись на зачинені двері спальні, звідки досі не долинало жодного звуку, бо чоловік ще спав. Вона завершила розмову і взяла папірець із ручкою. Список необхідних продуктів був довгим, перетворюючись на справжній кошторис: свіжа риба, дорогі сири, копченості, овочі, фрукти, добірне елітне ігристе та солодке. А попереду на неї чекали генеральне прибирання всієї квартири та кілька годин біля гарячої плити. Тарас з’явився на кухні лише тоді, коли кава вже охолола у чашці. Зовиця завжди користувалася її добротою, хоча не робила їй сама добра

Автор

— Як мені набридли ці родичі, немає ні хвилиночки спокою! — пробурмотіла Соломія, намагаючись сховатися з головою під м’якою вовняною ковдрою, проте чудово розуміла, що лежати далі немає жодної можливості. Сьогодні на календарі красувалося шістнадцяте листопада — день народження молодшої сестри її чоловіка, Мар’яни. Важке, глибоке зітхання, повне безнадійної втоми, виринуло із легень. Поруч, на … Читати далі

Мамо, тату… Я приїду наступної суботи. Не сам. Хочу вас із Дариною познайомити. Я опустила слухавку на важіль старого стаціонарного телефона і повільно повернулася до Петра. Петро сидів біля вікна, підточував бруском косу. — Що? — запитав він, не підводячи очей. — Жениться? — Каже, познайомити везе. — Ну то й слава Богу. Не малий уже, двадцять чотири роки. Дівку хоч бачила? — Де б я її бачила, Петре? У телефоні його маленькому? Він лиш казав, що вона художниця, книжки малює. Цілий тиждень до їхнього приїзду я не знаходила собі місця. Вибила на сонці всі килими, перемила вікна так, що скло аж гуділо під пальцями, двічі перепрала постільну білизну з полином, щоб пахла степом і літом. Петро тільки крутив головою: — Надіє, ти для сина хату вилизуєш чи комісію з району чекаєш? Дівчина до хлопця їде, а не до твоєї шафи з рушниками. — Ти нічого не тямиш, — бурчала я. — Міські дівчата до іншого звичні. Побачить павутину в кутку — й цур їй, подумає, що в нечупар виховувався

Автор

Того дня над селом висіло важке, вологе марево — таке буває на Поділлі тільки наприкінці серпня, коли вистигають пізні яблука й земля пахне сухим полином і гарячою бруківкою. Я стояла біля хвіртки й дивилася вслід синьому німецькому седану. Він повільно виповзав із нашої вулички, обережно перекочуючись через вибоїни, ніби боявся зачепити днищем нашу буденність. За … Читати далі

Твої речі вже за дверима, тепер у цій квартирі буде жити моя донька з дитиною, і це остаточне рішення, сперечатися тут абсолютно ні про що! — сердито пролунав голос свекрухи, Валентини Петрівни. Вона стояла з високо піднятою головою, стискаючи в руках важку зв’язку металевих ключів. Агата повільно опустила на підлогу важкий пакет із продуктами, привезеними з найближчого супермаркету. — Валентино Петрівно, — максимально спокійно, але з відчутним тремтінням у голосі почала Агата, намагаючись стримати раптову бурю емоцій всередині. — Поясніть, будь ласка, що тут взагалі коїться? Чому мої особисті речі опинилися в під’їзді? Свекруха навіть не здригнулася від цього запитання. Її погляд був холодним, розрахованим і відстороненим. — Я ж чітко і зрозуміло все пояснила, дівчино моя, — різко відповіла старша жінка, схрестивши руки. — Олі з маленьким сином після розлучення з чоловіком просто ніде жити. Орендувати нове помешкання нині надто дорого, грошей у неї немає, а ця квартира — родинна. Вона належить нашому роду, а не чужим людям з вулиці. Агата відчула, як земля починає ледь помітно йти з-під ніг

Автор

— Твої речі вже за дверима, тепер у цій квартирі буде жити моя донька з дитиною, і це остаточне рішення, сперечатися тут абсолютно ні про що! — сердито пролунав голос свекрухи Валентини Петрівни у передпокої. Вона стояла з високо піднятою головою, стискаючи в руках важку зв’язку металевих ключів, які ще вчора належали іншій людині. Агата … Читати далі

– Твій чоловік роботу кинув, грошей додому майже не приносить, цілими днями десь вештається, а тепер ще й студенток спокушає! Ти довго збираєшся вдавати, що нічого не відбувається? – сказала Тамара Іванівна дочці

Автор

– Твій чоловік роботу кинув, грошей додому майже не приносить, цілими днями десь вештається, а тепер ще й студенток спокушає! Ти довго збираєшся вдавати, що нічого не відбувається? – сказала Тамара Іванівна дочці. – Мамо… Це зовсім не так, – сказала Рита. – Нее так? Та це ненормально! Подивися на своє життя без рожевих окулярів! … Читати далі

— Глібе, твоя мама вже вирішила, що Єсенія переїжджає, — Таїсія дивилася на чоловіка. — Вона вже розмірковує, куди поставити ліжко, і вже планує, куди мені перенести мої речі. У моїй квартирі. І ти справді віриш, що вона лише «хоче як краще»?

Автор

Таїсія застигла посеред вітальні з рулеткою в руках. Здавалося б, дрібниця — обрати місце для нового стелажа. Але для неї, дизайнерки інтер’єрів, яка працювала на фрилансі, кожна деталь мала значення. Куток біля вікна був ідеальним: природне світло лягало саме так, як треба, а робочий стіл чудово вписувався, не вимагаючи перестановок. Її домашній кабінет — це … Читати далі

Мама завжди казала, ти тягнеш мене вниз! — гримнув він, не приховуючи огиди. — Ти ж звичайна продавчиня, а в мене — перспективи!

Автор

Золота обручка дзенькнула об скло й ковзнула по стільниці, зупинившись біля недопитої чашки.. Сергій кинув його з такою відразою, наче це був не символ їхнього життя, а шматок сміття. Очі його блищали холодним тріумфом. «Мама завжди казала, ти тягнеш мене вниз! — гримнув він, не приховуючи огиди. — Ти ж звичайна продавчиня, а в мене … Читати далі

— Миколо, я дуже прошу тебе. Скажи їй, що завтра вона повертається додому. — Любо, вона ж щойно приїхала. — Я знаю. І все одно прошу. — Я не можу так сказати мамі. Вона образиться. — А мене ображати можна?

Автор

Гуркіт валізи, що впала з верхньої полиці, змусив Миколу аж підскочити. Пульт від телевізора вислизнув із його розслаблених пальців, брязнувши об підлогу. — Любо, що взагалі відбувається? Люба навіть не глянула на чоловіка. Вона стояла перед відчиненою шафою, і її руки рухались методично, майже бездумно, складаючи речі: джинси, теплий светр, піжаму. Навіть косметичку, яку зазвичай … Читати далі

– Олено! А ти пробувала радитись із ріднею? Могли б і ми взяти участь у купівлі квартири мамі. Все до своїх рук прибрала. Нормально? – А вас і так просили! Ви навіть на пожежу не приїхали, за тиждень ти тільки зателефонувала мамі. Ще за тиждень привезла своє старе пальто сорок восьмого розміру на п’ятдесят другий. Нормально?

Автор

– Мамо. Жити тепер ти будеш в окремій квартирі. Тут зовсім недалеко, щодня заходитиму до тебе. – Доню, ти зі мною порпаєшся. Квартиру купила. Не думала, що до старості таке станеться. – Мамо, про це ніхто не думає. Головне все позаду, усі живі. – Позаду. У сусідки страховка була, а в мене нічого. Усе я … Читати далі

Почекай, Марино, я не зовсім розумію, — розгублено мовила Катерина. Вона ще тримала на обличчі теплу усмішку, сподіваючись, що це такий дивний жарт. — Ти ж сама вчора зателефонувала і сказала: «Приїжджайте до нас на шашлики, посидимо по-простому, давно не бачилися». — Так, я покликала вас у гості, — спокійно відповіла Марина і схрестила руки. — Але ж дорослі люди мають розуміти елементарні правила. Якщо вас кличуть за місто на відпочинок, то кожен привозить те, що збирається їсти. За великим панорамним вікном було видно доглянуте подвір’я. Там чоловік Марини, Василь, разом із Сергієм, чоловіком Катерини, оглядали новеньку муровану піч. Звідти долинав їхній спокійний сміх. Чоловіки щиро раділи зустрічі, бо не бачилися кілька місяців. — Тобто, за твоїми словами, треба було сказати інакше? — тихо запитала Катерина. Паперовий пакет раптом здався дуже важким. — Не «приїжджайте на частування», а «купіть м’ясо, замаринуйте і привезіть нам, бо ми вас запросили»? Марина зверхньо знизала плечима й відчинила холодильник. Полиці там ледь витримували наїдки: великі миски із салатами, дорогі тверді сири, виноград, пакунки із соусами та зеленню. — Я просто не сподівалася від тебе такої простоти, Катю, — мовила господиня, оглядаючи свої запаси. — Відколи Василь відкрив власну справу і в нас з’явився цей будинок, багато хто чомусь вирішив, що тут можна відпочивати задарма

Автор

— Ти що, справді приїхала з порожніми руками й думаєш, що ми будемо тебе годувати? Катерина навіть не встигла перевзутися в передпокої, коли почула ці слова від шкільної подруги. Марина стояла посеред своєї нової просторої кухні й дивилася на паперовий пакет у руках Катерини так, наче там лежало щось брудне. А там був просто домашній … Читати далі

Мамо, ми з Надією вирішили розлучитися, а хату будемо ділити через суд, — спокійно сказав мій син у слухавку, ніби говорив про погоду чи чергову поїздку на базар. У мене в ту мить просто відібрало мову. Я стояла посеред чужої кухні за кордоном, тримала біля вуха телефон і відчувала, як земля повільно вислизає з-під ніг. — Як це ділити, Васильку? — тільки й змогла перепитати я стишеним голосом, бо в сусідній кімнаті саме відпочивала старенька бабуся, за якою я доглядала вже котрий рік поспіль. — Яку ще хату? Ту, яку я вісімнадцять років зводила копійка до копійки? — Нашу, мамо. Надія каже, що має на це повне законне право. Ось так просто. Двома реченнями син перекреслив майже два десятиліття мого життя на чужині, безсонні ночі, мозолі на руках і всі мої сподівання на спокійну старість удома. А все ж починалося колись зовсім інакше. Звичайна людська історія, яких у наших краях сотні й тисячі. Мій Василько привів Надію до нашої старої хатини ще зовсім молодим. Вона прийшла скромно, тихо, з однією дорожньою сумкою в руках. Ні посагу за нею не було, ні багатих батьків за плечима. Звичайна дівчина з простої сім’ї, небалакуча, навіть трохи відсторонена. Я тоді навіть не розпитувала сина ні про що зайве. Для мене найважливішим було одне: аби між ними панували злагода і взаємна повага

Автор

— Мамо, ми з Надією вирішили розлучитися, а хату будемо ділити через суд, — спокійно сказав мій син у слухавку, ніби говорив про погоду чи чергову поїздку на базар. У мене в ту мить просто відібрало мову. Я стояла посеред чужої кухні за кордоном, тримала біля вуха телефон і відчувала, як земля повільно вислизає з-під … Читати далі