Автор Романович
– Таня, нам треба серйозно поговорити, – Микола відклав газету і подивився на мене тим особливим поглядом, який би я впізнала із тисячі. Так він дивився, коли хотів для себе щось вигідне піднести, як спільне благо. Я відірвалася від в’язання… Продовжити читання →
— Знову ця собака, — роздратовано пробурчав Денис, прискорюючи крок сирою жовтневою вулицею. — Що їй справді від мене треба?! Це стало йому рутиною: щоранку, варто було йому вийти з під’їзду, як з-за рогу з’являлася вона — пошарпана дворняжка з… Продовжити читання →
— Що ти тут робиш? — запитала Юля колишнього чоловіка, натрапивши на нього біля свого під’їзду. Той стояв з букетом квітів у руках, дихав з придихом і дивився на неї собачими очима… — Юль, Юлечка… Юля, треба поговорити… Костя підійшов… Продовжити читання →
Надія і Лариса дружили, здається, ще з перших класів. Разом гралися в класики, разом ходили до школи, разом закохувались і розчаровувались. Усе село знало: “де Надя, там і Лариса”. Навіть на випускному сиділи поруч, і коли хтось жартував, що їх… Продовжити читання →
— Скільки можна, Артеме?! — я майже на фальцет перейшла. — Вона як золота орда, щотижня вимагає данину! — Лізо, заспокойся, це ж моя мама, — Артем стояв біля вікна, важко зітхаючи, його голос звучав втомлено. — Вона старається для… Продовжити читання →
— Бабуню, дивись, яка кішка цікава! — Ой, онученько, та в чому ж її цікавість, скажи мені? — Ну як же, бабусю! Ти тільки подивись на її оченята. — Ой, і справді, різноока. А чия ж це, цікаво, кицюня? —… Продовжити читання →
Марія жила у великому селі біля річки. Мала хату, город, садок, хлів і спогади на все життя. Сама виховала двох доньок – Галю і Тетяну. Чоловіка рано не стало, тож усе тягнула сама: і роботу в полі, і дітей, і… Продовжити читання →
Юрко лежав із заплющеними очима. Я знала, що він не спить. Минуло два тижні, як його привезли з обласної лікарні. Але жодного разу в темний час доби він не ввімкнув світло. Настільна лампа стояла на тумбочці непотрібним атрибутом, як ноутбук…. Продовжити читання →
– Ти що, серйозно не візьмеш її до себе? Це ж твоя племінниця, рідна кров! – Ага. Моя. Навіть надто моя. Ольга тримала телефон на відстані витягнутої руки. Безпечна для барабанних перетинок дистанція. Мамин голос у слухавці переходив на високі… Продовжити читання →
Біда в селі Олександрівка завжди ходить обійнявшись із чутками. А вже коли Настя Кузнєцова, перша красуня на селі, знепритомніла просто посеред крамниці, чутки полетіли швидше за серпневу пожежу в сухому полі. – При надії! – першою здогадалася Петрівна, підхоплюючи бліду… Продовжити читання →