Щоліта замість відпочинку чи поїздок я їхала в село. Не для того, щоб вирощувати овочі чи насолоджуватися природою, а щоб просто зберегти те, що залишилося від бабусиної спадщини. Ми з моїм чоловіком Богданом — доброю і спокійною людиною, яка з’явилася в мому житті пізніше, — намагалися підтримувати там хоч якийсь лад. У найспекотніші дні літа ми фарбували віконні рами, підправляли похилений паркан, забивали дошками розбиті шибки, підлатували дах, щоб хата остаточно не розвалилася під натиском негоди. Це вимагало грошей, часу та сил, яких і так постійно бракувало. — Тетяно, може, віддамо ту ділянку за безцінь? — питав мене Богдан, коли ми поверталися з чергової поїздки, втомлені, обпечені сонцем і в пилу. — Тільки гроші даремно витрачаємо на податки, бензин та оці постійні ремонти. — Ніхто її не купує, — зітхала я, витираючи чоло. — Село глухе, дороги немає, газу немає. Хай вже стоїть. Це єдине, що лишилося від бабусі. Ми намагалися продати ділянку кілька разів. Давали оголошення в місцеві газети, розміщували повідомлення в мережі. Але нікому не потрібна була земля у забутому місці, куди навіть автобус ходив лише двічі на тиждень. Вона просто висіла на мені як постійний фінансовий обов’язок. Тарас у цей час насолоджувався життям у місті й щиро вважав, що він виграв у цій родинній лотереї. А потім стався той самий випадок, який змінює все життя
— Може, поділимося по-родинному? — ці слова пролунали з порога так буденно, ніби гість прийшов попросити склянку цукру, а не шматок мого власного життя. Я стояла у передпокої з чашкою прохолодного лимонаду в руках і здивовано дивилася на чоловіка, якого не бачила понад десять років. На надворі вирувала спекотна липнева засуха, а він стояв у … Читати далі