Романович

Хлопці на роботі кажуть, що зараз усі матері їздять. В Італії чи в Польщі можна нормальні гроші заробити. А що ти тут робиш? Город той тобі навіщо? — Таке розказав! — підхоплював молодший, Ігор. — Нам із Галиною тісно. Дитину планувати треба, а куди її? У цю комірчину? Якби ти поїхала хоч на пару років, ми б квартиру в місті в кредит взяли, а ти б допомагала виплачувати. Кожен день було одне і те саме. Мені дорікали кожним шматком хліба, кожним днем, проведеним удома. Я почувалася зайвою у власній хаті. Вони дивилися на мене не як на матір, а як на нереалізований капітал, як на засіб вирішення своїх побутових проблем. “Інші матері купують… Інші матері посилають… А ти тільки сидиш…” — ці слова звучали за сніданком, за обідом і перед сном. Одного дня я вийшла в город, сіла на призьбу біля сараю і розплакалася. Мені стало так гірко й тошно, що аж дихати стало важко. Дім, який я будувала, який плекала, де знала кожен цвях і кожну тріщину в стіні, став для мене чужим і ворожим. Я дістала старенький телефон і набрала номер своєї двоюрідної сестри Олени. Вона вже понад десять років жила й працювала в Неаполі. — Оленко… — мовила я в слухавку, стримуючи ридання. — Вони мене виживають. Я більше не можу. Олена послухала моє плутане, крізь сльози, оповідання й рішуче відрізала: — Збирай документи, Ганно. Я зроблю тобі виклик

Автор

У моєму селі кажуть: де народився, там і пригодився. Я завжди думала, що це про мене. Жила я, як усі нормальні люди. Мала свою хату — не палац, але міцну, з доброї цегли, на чотири кімнати й простору веранду. Мала город, де щороку зеленіла картопля, витягувалися стрункі квасолі та червоніли соковиті помідори. У сараї рохкали … Читати далі

– Тобто, тітка Ніна чудово пам’ятає, що накоїла минулого разу, але все одно збирається жити в мене? – Всередині закипала злість. – Знаєш що, мамо? Передай своїй сестрі, що місця в мене немає. Для неї – ніколи й за жодних умов

Автор

– Сестра сказала, що у вихідні приїде в місто. Вони в тебе залишаться на тиждень-другий, гаразд? Ти ж не проти? – невинно запитала мати, помішуючи чай так спокійно, ніби йшлося про погоду. А в Ольги всередині все похололо. У голові промайнули уривки спогадів: бардак, хаос, крики, чужі речі на її полицях, порожня скринька… Оля замотала … Читати далі

Скажи своїй мамі, щоб більше нам ці черепки не присилала! Сором людям сказати, що свекруха в Італії вже стільки років, а крім старих речей та якихось банок нічого не передає! От навіщо мені всі ці тарілочки, скажи на милість? Я що, музей тут відкриваю? – Наталка з силою вихоплювала з великої клітчастої сумки речі, її обличчя пашіло гнівом, а голос лунав на всю розставлену орендовану квартиру. Андрій зітхнув, підійшов до столу і почав повільно розглядати те, що дружина назвала «непотребом». Тут був старовинний порцеляновий чайник із делікатним розписом, кілька керамічних декоративних тарілок із зображенням тосканських пейзажів, маленькі бронзові статуетки та кумедний млин для спецій. Речі виглядали не новими, але в них відчувалася якась особлива атмосфера, тепло чиїхось рук і історія. – Наталко, ну чого ти знову завелася? – спокійно, але з легким смутком мовив Андрій. – Вони ж правда красиві. У нас у магазинах такого точно не знайдеш. Ти б раділа, що мама про нас пам’ятає, передачу збирає, платить за бус. Он і кава якісна є, і пачка макаронів, і цукерки твої улюблені. – Кава?! Цукерки?! – Наталка сплеснула руками і зверхньо пирхнула. – Андрію, ти взагалі себе чуєш

Автор

– Скажи своїй мамі, щоб більше нам ці черепки не присилала! Сором людям сказати, що свекруха в Італії вже стільки років, а крім старих речей та якихось банок нічого не передає! От навіщо мені всі ці тарілочки, скажи на милість? Я що, музей тут відкриваю? – Наталка з силою вихоплювала з великої клітчастої сумки речі, … Читати далі

– У твоєму віці, мамо, й дванадцяти квадратів у гуртожитку за очі вистачить! – Ігор по-господарськи відсунув кухонний стілець, – тобі одній трикімнатна ні до чого. У нас із Діаною третій на підході, нам тісно. А ти тут одна пануєш

Автор

– У твоєму віці, мамо, й дванадцяти квадратів у гуртожитку за очі вистачить! – Ігор по-господарськи відсунув кухонний стілець і вмостився. Його дружина Діана стояла поруч з табуретом. Вона гидливо оглянула старий, але доглянутий кухонний гарнітур. На стільниці стояла тарілка з недоїденою смаженою картоплею. – Чого б це такі турботи про моє житло? Клавдія сполоснула … Читати далі

— Крихти на столі. Рушники грудкою. Жанно, ти приходиш до мене додому з ключем, без дзвінка, поки я на роботі. Ходиш моєю квартирою і запам’ятовуєш, що лежить не так. А потім розповідаєш про це мамі. Як ти думаєш, яке мені це чути?

Автор

— Крихти на столі. Рушники грудкою. Жанно, ти приходиш до мене додому з ключем, без дзвінка, поки я на роботі. Ходиш моєю квартирою і запам’ятовуєш, що лежить не так. А потім розповідаєш про це мамі. Як ти думаєш, яке мені це чути? Ірина почула все крізь прочинені двері балкона. Не підслуховувала. Вийшла розвісити речі, а … Читати далі

Машо, ну поглянь на неї. Вона ж в очікуванні дитини, зовсім сама, її покинули. Їй же ніде жити. А у нас тепер є зайва квартира. Це ж елементарно, просто по-людськи

Автор

Маша стояла посеред власної вітальні, міцно стискаючи нотаріальні папери, і дивилася на чоловіка, ніби бачила його вперше. Коля сидів на дивані поруч зі своєю сестрою Ларисою, заспокійливо гладив її по плечу, поки та схлипувала в серветку. Живіт Лариси вже помітно випирав з-під розтягнутого халата — того самого Машиного халата, який вона без дозволу привласнила ще … Читати далі

Наступного дня Зоя вирішила виконати свою останню обіцянку самому собі — завітати до колишньої родини. Сонце липневого дня пекло немилосердно. Зоя попросила водія припаркувати розкішний автомобіль на початку вулиці й пішла пішки. Вона йшла рідним селом саме так, як уявляла в найсолодших мріях. На ній була легка, повітряна сукня з натурального шовку ніжне-волошкового кольору, яка м’яко розвівалася від літнього вітерцю. На ногах — витончені шкіряні босоніжки на невисокому підборі. На шиї сяяли ніжні комоські перли, а золоті прикраси виблискували під гарячим сонцем. Вона йшла повільно, тримаючи осанку, й сяяла спокоєм та внутрішньою силою. Перехожі односельці зупинялися, відкривши роти, й не одразу впізнавали в цій розкішній пані колишню «затуркану Зойку». Зоя підійшла до знайомої хвіртки. Двір був занедбаний, скрізь лежало якесь сміття. На городі під пекучим сонцем, стікаючи потом, сапала картоплю нова дружина Михайла. Вона була в брудному майці, з розкудланим волоссям. Почувши шурхіт, нова дружина витерла піт брудною рукою, випрямилася, зверхньо й з сарказмом обвела Зою поглядом і викрикнула: — Ого! Оце так диво! Зойка в рваних чоботах до нас у гості завітала! Чи може прийшла просити, щоб назад прийняли?! Зоя навіть не встигла відкрити рот, як із хати, важко спираючись на паличку, вибігла колишня свекруха. Ганна Петрівна дужа здала за ці роки — згорбилася, постаріла, обличчя вкрилося глибокими зморшками туги й утоми

Автор

Гарячий липневий полудень огортав містечко млосною спекою. Зоя повільно сьорбала міцну каву з тендітної порцелянової чашечки, сидячи під розлогим маркізом затишного літнього майданчика. За ті десять років, що вона провела під лагідним сонцем Тоскани, ця проста дія перетворилася на особливий, майже sacred ритуал. Зупинити божевільний біг часу, вдихнути тепле повітря, просочене ароматом просмажених кавових зерен, … Читати далі

Надю, ну ти ж не залишиш рідну матір на вулиці? – Лариса Євгенівна впевнено ступила до коридору, навіть не чекаючи запрошення, і обвела поглядом нашу передпокій. – Я ж бачу, у вас тут досить затишно. Не палац, звісно, як у Марчелло, але жити можна. Я можу лягти у вітальні. Мені багато не треба. Мама повернулася з Італії тиждень тому. Там вона жила останні вісім років. Але повернення це було зовсім не схоже на тріумф. Вона приїхала з пустими руками, якщо не рахувати кількох брендових сумочок, гарного гардеробу та накопиченої образ на весь світ. Тепер вона щиро вважала, що ми з моїм молодшим братом Ігорем їй щось винні. Головна її проблема полягала в тому, що їй банально не було де жити. Вона винайняла скромну однокімнатну квартиру на околиці міста ровно на місяць — за ті останні євро, які змогла вивезти. І за цей місяць мама твердо намірилася «прилаштуватися» або до мене, або до Ігоря. Моя мама, Лариса, вийшла заміж у дев’ятнадцять років. Заміжжя її було доволі вдалим. Тато був на десять років старшим за неї — статечний, серйозний чоловік, який тримав невеликий, але стабільний бізнес із постачання будматеріалів. Він був доволі забезпеченою людиною, і поруч із ним мамі за все життя навіть не довелося працювати жодного дня

Автор

Дзвінок у двері пролунав о сьомій вечора — саме тоді, коли квартира наповнювалася звичним вечірнім хаосом. Молодший син розлив сік на кухонний стіл, старша донька у своїй кімнаті намагалася перекричати навушники, вчитуючись у підручник з фізики, а чоловік Сергій у передпокої намагався зібрати до купи розкидане дитяче взуття. Я витерла руки рушником і пішла відчиняти. … Читати далі

Мамо, а де твоє золото? — випалила донька, навіть не обертаючись до мене. — Я ж чудово пам’ятаю, що у тебе його була ціла скринька! Я здивовано застигла в дверному проході, спостерігаючи, як Люда з брязкотом висунула верхню шухляду моєї старої полірованої комоди. — Яке золото, доню? — розгублено перепитала я, притискаючи до грудей стару шаль. — Та твоє! Старе, радянське, — роздратовано уточнювала Люда, вивертаючи вміст шухляди з мереживовими серветками та моїми ліками. — У тебе ж були такі масивні, важкі перстені. З великими червоними рубінами, з натуральним камінням, товсті ланцюжки. Де воно все? Не чекаючи моєї відповіді, вона кинулася до антресолей. Зрозумівши, що зросту їй не вистачає, Люда розвернулася, вибігла на кухню і за хвилину вже тягла звідти важку дерев’яну табуретку. Поставивши її під шафою, донька впевнено вискочила нагору і почала безжально вигортати з верхівок коробки з-під взуття, старі альбоми з фотографіями та зимові речі. — А навіщо тобі ті прикраси? — повільно спитала я, відчуваючи, як у грудях піднімається важка, гірка хвиля. — Невже старе золото знову повертається в моду? Тобі ж ці мої золотописи ніколи в житті не подобалися. Ти ж завжди казала, що це міщанство і несмак. Люда згори, з табуретки, кинула на мене погляд, сповнений крайнього здивування та легкої зневаги: — Мамо, ну ти себе чуєш? Яка мода? Цей раритетний мотлох ніколи в моду не повернеться

Автор

Замість того щоб бодай з порогу мовити звичайне «привіт, мамо», моя тридцятисемирічна донька Людмила буквально влетіла до коридору, ледь не збивши мене з ніг. Очі її палали якимось гарячковим, майже хижацьким азартом. Вона навіть не роззулася — просто скинула межибіч свої елегантні туфлі й одразу прошмигнула до моєї єдиної житлової кімнати. — Мамо, а де … Читати далі

Чоловік хотів подарувати мою квартиру своїй дитину від першого шлюбу, але я не дозволила.

Автор

Чоловік хотів подарувати мою квартиру своїй дитину від першого шлюбу, але я не дозволила. — Лєно, ти ж розумієш, це ж мій син! — запевняв Олег, наливаючи собі чаю. — Ну ти подумай, раптом з нами щось станеться, а він без житла залишиться? Олена дивилася на нього і не могла повірити своїм вухам. Він справді … Читати далі