Хлопці на роботі кажуть, що зараз усі матері їздять. В Італії чи в Польщі можна нормальні гроші заробити. А що ти тут робиш? Город той тобі навіщо? — Таке розказав! — підхоплював молодший, Ігор. — Нам із Галиною тісно. Дитину планувати треба, а куди її? У цю комірчину? Якби ти поїхала хоч на пару років, ми б квартиру в місті в кредит взяли, а ти б допомагала виплачувати. Кожен день було одне і те саме. Мені дорікали кожним шматком хліба, кожним днем, проведеним удома. Я почувалася зайвою у власній хаті. Вони дивилися на мене не як на матір, а як на нереалізований капітал, як на засіб вирішення своїх побутових проблем. “Інші матері купують… Інші матері посилають… А ти тільки сидиш…” — ці слова звучали за сніданком, за обідом і перед сном. Одного дня я вийшла в город, сіла на призьбу біля сараю і розплакалася. Мені стало так гірко й тошно, що аж дихати стало важко. Дім, який я будувала, який плекала, де знала кожен цвях і кожну тріщину в стіні, став для мене чужим і ворожим. Я дістала старенький телефон і набрала номер своєї двоюрідної сестри Олени. Вона вже понад десять років жила й працювала в Неаполі. — Оленко… — мовила я в слухавку, стримуючи ридання. — Вони мене виживають. Я більше не можу. Олена послухала моє плутане, крізь сльози, оповідання й рішуче відрізала: — Збирай документи, Ганно. Я зроблю тобі виклик
У моєму селі кажуть: де народився, там і пригодився. Я завжди думала, що це про мене. Жила я, як усі нормальні люди. Мала свою хату — не палац, але міцну, з доброї цегли, на чотири кімнати й простору веранду. Мала город, де щороку зеленіла картопля, витягувалися стрункі квасолі та червоніли соковиті помідори. У сараї рохкали … Читати далі