Приходжу, а автобус тільки-но задніми колесами мені слідом вильнув і поїхав. Запізнилася! Усього на дві хвилини запізнилася. Наступний — аж через три години. Стою я на тій зупинці, спека починає припікати, коробки з розсадою важкі, руки відтягують, і так мені прикро стало. Думаю: «Ну от що робити? Сдіти тут три години на лавці чи вертатися додому?» І тут біля самісінької зупинки повільно пригальмовує машина. І яка машина! Велика, темна, блискуча, вимита до блиску, аж сонце від капота відбивається. У нас на такі дачні зупинки зазвичай старенькі «жигулі» чи «москвичі» завертають, а тут — справжня іномарка. Я спочатку навіть крок назад зробила, коробку з помідорами притиснула до себе. Подумала: «Та хіба такий чоловік буде когось підбирати? Мабуть, зупинився по телефону поговорити чи дорогу запитати». Але скло з боку пасажира повільно опустилося. За кермом сидів чоловік — поважний, сивий, у чистому білому поло, з приємним, затишним обличчям. Він подивився на мене, посміхнувся і каже: — Пані, ви на дачі їдете? Може, вас підвезти? Я якраз у той бік прямую. Я аж розгубилася. Подивилася на свої старенькі кросівки, на коробки з грою: — Та ви що, пане… Дякую, але я ж із розсадою! Вона у мене в землі, ще, не дай Боже, салон вам вимажу. Я вже якось наступного автобуса почекаю
Кажуть, що доля знаходить людину тоді, коли вона на неї зовсім не чекає. У моєму віці про якісь нові почуття чи, тим більше, про заміжжя навіть думати смішно. Мені вже виповнилося шістдесят. Чоловіка свого я поховала кілька років тому, діти виросли, роз’їхалися, створили власні сім’ї. Здавалося б, живи собі спокійно, доглядай онуків, порпайся в землі … Читати далі