Це був звичайний вівторок. Олександр пішов до гаража — це був його традиційний ритуал у вихідні дні, де він годинами змащував якісь деталі або просто перебирав інструменти з іншими пенсіонерами. Ганна вийшла на місцевий ринок, щоб купити свіжого сиру, молока та хліба. Осіннє сонце несподівано пробилося крізь важкі хмари, фарбуючи золотом та бронзою листя на старих каштанах біля парку. Ганна йшла повільно, тримаючи в руках торбу з покупками. Вона розглядала вітрини маленьких крамничок, коли позаду, крізь шум міського транспорту, пролунав голос — якийсь знайомий, але водночас забутий тон: — Ганно? Ганнусю, це ти? Вона зупинилася й обернулася. Перед нею стояв чоловік у темно-синій куртці, з сивиною на скронях, але з надзвичайно молодими, виразними та теплими карими очима. У рисах його обличчя проглядалося щось настільки рідне з далекого юнацтва, що серце Ганни тьохнуло й прискорило свій ритм. — Любомир? — непевно, майже пошепки мовила вона. — Боже мій, Ганнусю! Це справді ти! — чоловік щиро, від душі розплився в усмішці, і навколо його очей зібралися променисті зморшки. — Скільки ми не бачилися? З самого випускного вечора? Років сорок? Вони зайшли до невеликої кав’ярні, що тулилася на розі вулиці поруч із парком
Ганна часто розглядала свої руки. На ніжній шкірі зап’ясть із роками з’явилася ледве помітна сіточка блідо-синіх вен та дрібні, мов павутинки, зморшки. Золота облучка на безіменному пальці була настільки звичною, що здавалася не прикрасою, а частиною її власного тіла. Вона носила її понад сорок років. Коли у двадцять чотири роки Ганна виходила заміж за Олександра, … Читати далі