Сто доларів. І що? Справжні, не фальшиві. — Це від Романа! — голос Марії нарешті зірвався, у ньому прорізалися істеричні нотки, які вона все життя так старанно придушувала. — Рідний син! Єдиний! Матері на шістдесят п’ять років дав сто доларів! Я двадцять років спину гнула в чужих хатах, чужі унітази мила, чужих дідів з ложечки годувала, щоб мій син мені на ювілей кинув сто доларів, наче жебрачці під церквою?! Вона впала на стілець і схопилася за щоки. Очі її нарешті налилися сльозами — злими, гарячими, пекучими. — Та сусіди більше дали! Кузьмівна пенсіонерка — і та дві тисячі наскребла! А він? Має свою майстерню, машину має, жінка он у золоті ходить… А матері — сто доларів! Як подачку! Ганна не стала її обіймати чи втішати. Вона повільно налила собі кави, сіла навпроти й уважно подивилася на сестру. — А ти скільки йому дарувала, Маріє? Марія осіклася. Сльози застигли на віях. — Що? — Я питаю: ти скільки йому дарувала на дні народження? Скільки невістці давала? Онукам? — То зовсім інше! — скрикнула Марія, витираючи щоку долонею. — Чому ти порівнюєш? — Чому інше? Поясни мені
Ранковий потяг із Болоньї до Неаполя завжди гудів однаково. Металевий стик коліс, приглушені розмови пасажирів, запах гіркуватого еспресо з паперового горнятка. Марія сиділа біля вікна, поклавши долоні на коліна. Її пальці, колись тонкі й гладкі, які так легко пурхали клавішами рахівниці, а згодом комп’ютерного калькулятора, тепер стали сухими, з загрубілою шкірою навколо нігтів. Двадцять років … Читати далі